Мертві квіти

LVIII

Галицький таксист Володя, здiйснивши несподiваний нiчний рейс до Коломиї i налаштувавшись вiдпочити з двадцять хвилин перед дорогою назад, здивовано принишк за кермом, коли практично одразу слiдом за ним у двiр будинку, здiймаючи пилюку, влетiла «дев'яносто дев'ята», яка стояла у Галичi на подвiр'ї, куди вiн привiз лiкарiв. «Щось не те втнув…» — тiльки й встиг подумати вiн, спостерiгаючи, як увесь натовп вдирається до пiд'їзду, де щойно зник дебелий дядько у мокрiй сорочцi.

Штовхнувши дверi, Стас першим увалився до квартири, наперед знаючи, куди бiгти. Мироненко практично лежав на Кашировi, душачи його усiєю масою. Мати iнвалiда, не тямлячись вiд жаху, смикала його за сорочку та волосся, намагаючись вiдтягти вiд сина.

Вiдштовхнувши її, Стас навалився на дядька, та вiдтягти його вiд жертви виявилося не так просто. Мироненко гарчав, оскаженiвши. Гащак iз Нагiрним кинулися допомагати Стасу, але усi разом вони лише дужче тиснули на обох. Нелюдськими зусиллями Стас намагався пiдiпхати пальцi пiд руки дядька, якi тримали шию Каширова. Вiд цього шия здавалася тонкою i ніби взагалі зламаною. Зумiвши захопити один палець Мироненка, Стас гнув його назовнi, сподiваючись, що хоч бiль примусить послабити хватку. Усi у кутку кiмнати борсалися зi стогоном i хрипом, в якому годi було розiбрати хоч слово. Продершись повз Стаса, Гащак завiв лiкоть за шию Мироненка i замкнув намертво, намагаючись придушити його.

— С-сука, вiн шиї не має…

Нещасна жiнка, упавши на пiдлогу у конвульсiях, волала не своїм голосом.

Зрештою Стасовi вдалося захопити вказiвний палець iншої руки нещодавнього небіжчика i тепер вже спрацювати на розлом в iншому напрямку. Бiль мав бути нестерпний. «Клешнi» розiмкнулись, i усi троє разом з виснаженим дядьком завалилися до протилежного кута.

I одразу ж Стас опинився знову бiля лiжка. Каширова з посинiлим безжиттєвим обличчям вклали на мiсце. Розтирали, ляскаючи по щоках, а потiм почали робити штучне дихання. Нагiрний запропонував непрямий масаж. Гащак дременув донизу за аптечкою.

— Стiй! — схаменувся Стас. — Ребра проломиш. Є пульс на «соннiй». Дихати не хоче…

Та обличчя Каширова вже порожевiло. Тiльки вуха… Вдихнувши ще кiлька разiв, Стас побачив ефект. Пiшов кордiамiн. Нагiрний збоку давав поради. Ще двi порожнi ампулки дзенькнули по пiдлозi. А за якусь хвилину Каширов розплющив очi, дихаючи самостiйно.

Проте лiкарям клопотiв вистачало. Мати його сидiла на пiдлозi, вже нi на що не реагуючи. Їй розтерли щоки, зробили iн'єкцiї. Проте очi ще блукали, а губи нестямно ворушилися, повторюючи одне й те саме.

Гащак з Нагiрним пiдтягли її до лiжка, а Стас повернув обличчя, щоб вона побачила сина. Iгор був живий. Жiнка заридала у нього на грудях.

— Тепер з пiвгодини iстерики, — похмуро констатував Нагiрний. — Хоч би наново не придушила. Може «швидку» викликати?

— А заразом i мiлiцiю… — похитав головою Стас. — Зажди. Думаю, гiрше вже не буде.

— Не знаю… — скривився Гащак, киваючи головою на третього учасника драми.

Дядько Тарас сидiв на пiдлозi, притулившись спиною до стiнки, i тер груди злiва.

— Аптечка порожня, — констатував Нагiрний. — А ну, я до таксиста…

— Вам погано? — нахилився до нього Стас.

— Менi вже добре не буде. Нiколи.

Прихiд усіх до тями затягнувся. Зрештою, нещасна жiнка вiдлiпилася вiд лiжка сина i сiла на стiльчик. Каширов дихав рiвно, вивчаючи стелю над головою. Вочевидь, це було його звичним заняттям.

— Ти в нормi? — запитав його Стас.

— У нормi.

— Дихати нормально?

— Так. Усе гаразд.

— Думати i говорити можеш?

— Можу.

— А ви?

— Можу, — приречено вiдповiла його мати.

— I що, будемо викликати мiлiцiю? Чи самi все з'ясуємо? Як, Iгоре?

— Менi однаково, — махнув рукою той.

— Самi, — твердо промовила жiнка, дивлячись унiкуди.

Двадцять два роки тому, ще живучи у Сумах, Ганна Каширова розлучилася з Геннадiєм Коваленком. Розлучалися гучно, скандально, через суд, подiливши усе порiвну, у тому числi й дiтей. Iгор лишився з нею, а Вiктора батько забрав до iншого мiста. Навiть прiзвища близнюкiв тепер були рiзнi. Проте брати регулярно спiлкувалися. Жоден з батькiв не ставив перепон, аби дитина бувала у другiй сiм'ї. А потiм сталося нещастя. Iгор, вiсiмнадцятирiчний юнак, отримавши вже повiстку до армiї, на гулянцi вилiз на дерево, а впавши, пошкодив спину. Обiйшлося без перелому хребта, проте наслiдки травми виявилися жахливими — забiй спинного мозку, крововилив, нерухомiсть нiг. Усi лiкарi виносили однаковий вирок i вважали лiкування безперспективним. А наступного року помер їхнiй батько. Дев'ятнадцятирiчний Вiктор, навчаючись у ПТУ, не вiдхрещувався вiд проблем брата й матерi, допомагаючи усiм, чим можливо. Звiсно, сiм'я бiдувала.

— Гадаю, саме тодi, — крiзь сльози розповiдала жiнка, — Вiтя почав займатися чимось таким… через потребу в грошах… Якiсь пiдозрiлi друзi, темнi справи… Одного разу, коли Вiтя приїхав до нас, слiдом за ним з'явилася машина. З неї вилiзли люди. Вiктор говорив з ними, а потiм його кинули на землю i почали бити. Сильно. Я здiйняла галас i вискочила у двiр. Вони припинили i поїхали. А перед тим, я сама бачила, як один влупив його кийком по спинi. Якийсь час Вiтя не мiг пiдвестися. Мене охопив жах. Здалося, це якийсь рок, i тепер уже другий мiй син зляже. Проте обiйшлося. Вiтя встав. Сказав, щоб я не переживала, i що йому на якийсь час потрiбно сховатись.

Усi слухали, не перебиваючи, а вона продовжувала:

— Тi люди, точнiше двоє з них, з'явилися за два тижнi. Запитали, де Вiтя. Я сказала, що не знаю. Тодi бандюгани вдерлися до квартири i побачили Iгоря. Вони ж як двi краплi води… Я мовчала, аби врятувати Вiтю. Вони не вбивали iнвалiда б… Стягли його з лiжка, а там… вiн же ходив пiд себе. Словом, зрозумiли його стан. А я збрехала, що пiсля їхнього побиття син тепер такий, бо хребет пошкодили. Вони наказали мовчати, iнакше вб'ють усiх. А ще пообiцяли, що грошей привезуть, якщо сидiтимемо тихо. Сусiди ж бачили і машину, і хто бив. Навiть номер запам'ятали.

— I що? — не витримав Стас.

— Привезли грошi. Навiть багато. Дуже. Потiм з'явився Вiтя. Ми боялися, що обман розкриється i тодi вони… тому виїхали. Квартиру продали. I ту, батькову також. Поїхали… словом, зовсiм в iнше мiсто. А Вiтя… вiн зрозумiв, як можна заробляти грошi. Я не хотiла, я була проти!

Стас мовчки слухав, не здатний охопити можливостi людської фантазiї, спрямованої на те, як прогодувати себе у цьому свiтi. Iгор мовчав, а жiнка вже не могла зупинитися.

Черговим кандидатом на «розводку» тут, у Коломиї, був багатий приватний пiдприємець. Над'їхавши пiд час пiкнiку, де той був iз жiнкою, Вiктор спровокував бiйку, отримавши при цьому по спинi. Одразу ж упав. Вивезли «швидкою». Сама ж мати хлопців, буцiм-то випадково гуляючи поруч, вiдзняла процес на вiдеокамеру. Вiктор, як i годиться, зник, а вона за два тижнi почала «розкручувати» товстосума. Благо, досвiд уже був.

— Абзац… — дивувався Нагiрний. — Подавати кiлькарiчного спінального хворого, наче свiжого! I що, невже нiхто не розiбрався?! Невропатологи хреновi… Їм що, повилазило?!

— А ми добре доглядаємо Iгоря, — пояснила вона. — Пролежнiв немає нiколи. А перед самим цим ставимо йому на спинi свiжi синцi…

— А переломiв хребта у нього i не було, — додав Гащак. — Тож нi на рентгенi, нi на «комп'ютерi» жодних ознак… Уявляєш?

— А пункцiя? — не вгавав Нагiрний. — Це ж видно буде по складу спинномозкової рiдини — свiжа травма чи нi.

— А пункцiя — справа добровольна, — нагадав Стас. — Якщо пацiєнт не хоче — примусово не зробить нiхто.

— Пропонували? — з-пiд лоба запитав Нагiрний.

— Аякже… — знизала плечима Ганна. — Тiльки ми вiдмовлялися. А вони лякали, що iнвалiдом залишиться. Нiби ми й так не знали…

— Сiчеш? — скрушно похитав головою Стас. — Генiально. Навряд чи в iсторiї аферистiв iснує подiбний приклад. Схоже, це перший. А далi?