Мертві квіти

Не дарма Берко згодився виконати нарештi обiцянки перед Коцелками саме цього дня. I нехай зараз ще важко уявлялися його конкретнi розрахунки, залишалося фактом — Мурашевичку у потрiбний момент викликав з дому його дзвiнок. Дiйовi особи поступово ставали очевидними. Радiотелемайстер Беркович мав неабиякi види на будинок Мироненка, був пов'язаний з Кашировими i причетний до убивства Неонiли Мурашевич.

XXXXV

Хоч як хотiлося розкручувати лiнiю Берковича, а реальних можливостей для цього Стас не бачив. Стежити за майстром можна було нескiнченно, але це не обiцяло жодних перспектив. Перiодично вiн умикав на нiч свої пристрої i тодi вiдзивався сигналом пульт, пiдтверджуючи, що iмпульси, якi керують викритою апаратурою на горищi, надходять з його садиби.

Отже, Беркович тепер вважався ще однiєю людиною, яка знає багато, якщо взагалi не все. Але влiзти до нього у голову Стас не мiг. А наїхати самому… Чим скiнчився наїзд на Ратушняка, вiн добре пам'ятав. Старий просто послав його подалi. Що вже казати про хитрого i винахiдливого єврея. Напрямок тимчасово закрився.

Спокуса обнародувати власне слiдство, зробити його офiцiйним, була величезна. Проте Стас не наважувався, розумiючи, що таким чином може зiпсувати геть усе. Як не крути, а доказова база на будь-кого зі згаданих осiб, включаючи i Берковича, залишалася недостатньою. Ситуацiя потребувала подальшого проведення оперативних заходiв. Хто цим займатиметься? Тi, хто навiть не бажали взяти вiдбиткiв пальцiв з вимикача, увiмкнутого за його вiдсутностi? За будь-яких обставин усе робитиметься повiльно i з неабиякою бюрократичною тяганиною. А якщо припустити, що прокурор якимось чином зацiкавлений у справi… Усi, кого вiн зловив i тримає зараз нехай навiть за сам краєчок одягу, миттєво вирвуться i заляжуть на дно. I слiди позамiтають. Тодi все — кiнець, глухий кут. Можливо, наляканi його несподiваною активнiстю, вони залишать його у спокої, i тодi вдасться дожити цей рiк, а потiм вступити у права i, спокiйно продавши будинок, забратися звiдси. А можливо… Якщо Мамчур дiйсно у справi, то на нього за будь-яких умов знайдуть можливiсть наскочити з iншого боку i тодi хтозна, як усе обернеться.

Тому Беркович отримав тимчасовий перепочинок, а Стас вирiшив зайти з iншого боку. Напрямок цей також виглядав перспективним.

Начальник обласного МСЕКу справляв враження дiлової й розумiючої людини. Недовго погортавши папери, вiн закрив папку i перепитав Стаса:

— То ви стверджуєте, що бачили цього хворого на ногах?

— Не лише на ногах, а ще й за кермом, абсолютно здоровим. Особисто я бачив. I не залишу цього так, з оглядом на рiзнi неблаговиднi вчинки, якi коїть цей симулянт у своєму «здоровому» станi.

— Гаразд, — зрештою промовив начальник. — Будемо розбиратися. Виїде наша комiсiя iз залученням провiдного невропатолога обласного диспансеру. Гадаю, розберемося на мiсцi. Може дiйсно… чого не бува… Травма справдi якась сумнiвна. Переломiв хребта немає. Забiй спинного мозку… Можлива скандальна ситуацiя. Поїдете з нами?

— Поїду, — упевнено сказав Стас.

Схоже, тут нi сном нi духом не знали про «хiмiю» Iгоря Каширова. Звiсно, схочуть розкрутити справу. Ось коли настане момент дiяти вiдкрито. Коли буде встановлено липову iнвалiднiсть цього дiяча.

Це вже факт, на який можна спертися. Є свiдки, що бачили фургон iз морозивом у день загибелi Мурашевички. Це вже щось. А тодi чiпляти з iншого боку жарти Берковича на його горищi i мотиви вижити його з будинку. Малувато? Можливо. Але це вже хiд у вiдповiдь. Гiдний хiд.

Огляд Iгоря Каширова затягся. I чим далi, двоє невропатологiв, привезених МСЕК-iвською машиною, крутили тiло на лiжку, а начальник гортав виписки i телефонував по лiкарнях, тим неспокiйнiше ставало на душi у Стаса. А в головi коїлося чортзна-що. На нього ж самого тепер не дивилися узагалi.

Зрештою обоє скiнчили огляд i начальник пiдвiвся.

— Ну, пробачте, за зайвий клопiт. Але ми турбуємось про наших пiдопiчних. Гадаю, на кiнець року зможемо запропонувати вам непоганий санаторiй. Звичайно, курс безкоштовний.

— Дякую, — промовила жiнка, випроводжуючи усiх за дверi.

— Ну, я навiть не знаю, що вам тепер сказати, докторе… — розвiв руками начальник уже на вулицi.

— Я також не знаю, — розгублено промовив Стас. — Бачив його от як вас бачу. Говорив. Морозиво купляв…

— Галюни… — нiяково пожартував провiдний невропатолог, якого, судячи з усього, вiдiрвали вiд важливих справ. — Приходьте до нас, лікарю, обстежимо.

— Дякую, — вiдповiв Стас. — Це зайве. Я розумiю, як ви зараз дивитися на мене.

— А як нам дивитися? — не зрозумiв начальник. — Справ усiляких вище голови. Ви ж нас на цiлий день вихопили!

— Ну я бачив!

— Не знаю, кого ви бачили, — цiлком серйозно вiдповiв той. — Братiв-близнюкiв у нього немає. Та й узагалi братiв. А люди-двiйники… самi розумiєте, це лише у кiно. Так що здалося вам. А Каширов цей — реальний iнвалiд. Стопудово.

— I судячи з динамiки, — додав провiдний невропатолог, — лiкування його безперспективне, а прогноз невтiшний.

— Обiд за мiй рахунок, — похмуро запропонував Стас.

— Дякуємо, колего, нiколи. Надто багато справ через вас ми не закiнчили…

XXXXVI

Другий день поспiль Оленка сидiла на телефонi, обдзвонюючи дрiбнi продуктовi крамнички сусiднiх районiв. Саме по таких мiсцях мав би розвозити морозиво фургончик, який вони бачили на в'їздi у Галич i який за усiма даними збив Йосипiвну. Мiсцевi ж магазини заперечували спiвпрацю з фiрмою, яка має подiбний транспорт. А судячи з перших результатiв, двiйник Iгоря Каширова, якщо це дiйсно не були «галюни», мав би проживати десь в iншiй областi. Це не був червоний «Жигуль» або «Ланос», тому шанси знайти його значно вищi.

Нудна робота у таксистiв. Принаймнi у цьому маленькому мiстечку. Люди зазвичай ходять пiшки. Тому таксисти товчуться бiля крамничок, де наливають каву i, поставивши докупи свої рiзнокалiбернi машини, годинами травлять анекдоти, вгамовуючи нудь.

Напевно, саме тому один з них окликнув Стаса на виходi з крамницi:

— Ну, що, доктор, знайшов вас той чоловiк?

— Який? — запитав Стас, пiдходячи до гурту i вiтаючись.

— Австрiяка.

От i маєш. Той, на кого ще просто не вистачало часу, прийшов сам. Якщо гора не йде до Магомета…

— Перший раз чую, щоб мене шукали. Австрiєць, ви кажете?!

— Здається. Якраз тодi, як вас «пов'язали».

У маленькому мiстечку знають усе. Ось воно. I ця ланка склалася. Зараз, ще хвилина. «Пан з панiв», як висловилася Курилиха.

— Нi сном нi духом, — зiзнався Стас. — Розповiдайте.

— Приїхав сюди на франкiвському таксi, — толкував таксист, якого звали Петром. — Пiд'їхав одразу на нашу стоянку аби взяти таксi мiсцеве, а ту машину вiдпустив. Назвав вашу адресу, ну, там, де ви зараз живете. По-нашому практично нi бельмеса.

— I що далi? — вилупив очi Стас.

— А далi постукали ми з ним у зачиненi дверi. Нiкого. Ну, я знав, що ви хiрург, зателефонував вам на роботу. Там сказали, що вас немає. Ну, я по сусiдах…

— I??

— А баба, та, що он вище вiд вас живе, сказала, що менти вас загребли.

— Що потiм?

— Якось зумiв я йому це пояснити. Хтось би побачив збоку — усцявся би… пробачте. Наказав до ментури їхати. Там у них якраз Чепурний, капiтан їхнiй…

— Знаю, — кивнув Стас.

— Кум брата мого, грамотний мужик. Батько у нього нiмецьку викладав усе життя. Ну i синка трохи бiльше навчив, як решту бовдурiв. То ото Чепурний далi з ним спiлкувався. А тодi сiв австрiяк до машини i вiдвiз я його до Берка.

— Куди?!

— До Берковича. Майстер у нас такий. Приватник. Телевiзори i усе iнше. Не чули ще?

— Чув, — коротко кинув Стас. — А далi?

— А далi кiнець, — розвiв руками Петро. — Пiшов до хати. А я поїхав. Я вас часто бiля крамницi бачу, але не питав нiчого. Гадаю, раз австрiяк лишився, а вас вiдпустили, то знайшов. Це сьогоднi чогось так…