Душниця

Про Сашине кохання, про його життя в школі, конфлікти, дружбу з хлопчаками — це точно реальні описи.

Душниця. Звучить, як назва трави. Виявилось, що від слова «душа», якщо я правильно зрозумів.

«Душниця» — а я спочатку прочитав, як «душиця». Потім, коли читав «душниця», мені так і чулося: «душити», іноді здавалося, що мало місця для душі, коли читав книжку.

На мій погляд, це сумний твір, може, тому що довелося задуматися над значенням слова «смерть», хоча, по-моєму, все добре закінчилося.

margoll2:

07.02.2013

Душниця — це перша книжка, яку я прочитала на Книгуру. Спочатку все заплутано і незрозуміло, але поступово в процесі читання починаєш розуміти. Сашко не розумів дідуся за життя (може, тому він і не розмовляв з ним?), але, прочитавши щоденники, нарешті зумів зрозуміти дідову душу і, пропустивши його життя крізь себе, сам змінився. Дуже сподобалась витонченість розповіді історії про походження кульок і загалом — для чого вони потрібні, наче Сашко читає все це в давній книзі. Звісно, душниці здалися варварством, а ще більшим варварством виглядає розмова двох служителів про те, що треба випустити деякі душі. Бо ж вони зраджували власні вірування. Закінчення просто розкішне, декілька останніх сторінок я так переживала, що аж дихати важко було. Величезна дяка автору, буду з нетерпінням чекати нових творів.

Michi:

12.02.2013

Твір викликав у душі сильне сум'яття. Спочатку я не помітила, що це фантастична повість, і мені здавалося, що таке, хоч це й дивно, але справді існує десь на іншому континенті, в маловідомій країні зі своїми самобутніми традиціями. І відповідно до цього читання сприймалося, як про другу, незрозумілу культуру. Потом, коли вже дізналася, що все це вигадано, з'явилися нові відчуття. Наш світ у всій його багатогранності — шкільні будні, дружба, кохання, якісь розбірки, низка радощів і гірких миттєвостей. Але все це — на тлі чогось дивного, що проникає у твоє життя, як вода у пісок. І, відверто кажучи, цей твір був для мене навіть трохи заважкими, не зовсім дитячий. Фантастика, захопливо, але головна скрипка не така вже й проста. Спочатку, зізнаюсь, було не надто цікаво, точніше, дуже дивно і хотілося відкласти повість зі словами «та що за дурня незрозуміла, затягнута», але потім, після відкриття, що це все-таки фантастика, і з перебігом подій, стало дуже цікаво. Чесно, за своєю атмосферою повість нагадувала твори Стругацьких. Я їх дуже люблю, але після кожного прочитаного тексту постійно відкладаю книгу з думкою «ні, більше я таке не читатиму», але щоразу заново тягнусь за книгою. Заворожує ця дивна атмосфера, складно дібрати слова для її означення, скажу так: «Равлик на схилі» (рос. «Улитка на склоне») — «прекрасні жриці партеногенезу з Лісу — вони не вбивають, ні, але роблять живе мертвим», такі водночас синоніми і антоніми. От у вашому творі дуже важко було читати про душницю, про душі в міхах. За логікою зрозуміло, звісно, що душниця — від слова «душа». Місце, де зберігають душі, і суфікс — иц. Приходять асоціації з лікарнею — місце, де лежать хворі, де… біль? і суфікс — иц. Але все одно було більше душниці від слова «душити». Тому що вся атмосфера в книжці, вона якось душила світ… як у «Сталкері». Через це під час читання картини видавалися незвичними, різнокольоровими, як у реальному світі, а притлумленими, чорно-білими, під цією задушливою атмосферою, як під шаром пилюги. Прекрасні жриці партеногенезу — хранителі в білому з червоним уніформі… які незрозуміло нащо створили цю систему, і Сашко, котрий спробував винести душу за її межі, навіть у прямому сенсі. Моторошно, важко читати про ці кульки з душами — «Живі — живим, мертві — мертвим», одна справа приїхати пом'янути померлих, але інша справа жити поряд з ними, з їхньою душею, знати, що от, вона тут, зовсім поряд, що вас від неї відокремлює тільки тонка стінка кульки, сама можливість навіть поговорити з цією душею, почути її голос — цілком усвідомлений, наче розмовляєш із живим. Моторошно, що людині доводиться ходити з такою кулькою, і всі довкола дізнаються, що от, у твоїй сім'ї горе.

Спочатку я думала, що твір заслуговує низької оцінки, але потім, усвідомивши все, дійшла висновку, що схиляюся до 10. Вирішуватиму згодом, прочитавши увесь твір.

Не думаю, що можна тут знайти відповідь на запитання «що буде з душею після смерті», зате можна задуматися про те, що ми мало цікавимося близькими людьми; людьми, доки вони поряд; складно дати людині — живій істоті — оцінку тільки з позитивного чи негативного боку. Загалом я тут побачила ще й протест проти системи. Коли кидаєшся в прірву сторчма головою, коли готовий на будь-які жертви, аби не продовжувати бути гвинтиком системи, врятувати того, кого вважаєш достойним цього, божевільна імпровізація (круто було ж, коли «Чомусь Сашко був упевненим, що й текст, який заносив у школу батько Курдіна, добряче відрізнявся від виголошеного сьогодні». І про текст, що явно теж був не той, самого Сашка), ця втеча на дах душниці, коли вже неважливо, що тебе очікує потім, головне зробити задумане. Коли на початку сюжет ще такий тягучий, то в кінці відчувається, наче щось зривається з гачка, динаміка, серце стугонить. Ви зуміли створити цей світ, цю атмосферу (хай неприємну, але ж саме так було потрібно!) близькою, зрозумілою мовою, описами, несподіваним поворотом сюжету, ви вигадали дуже цікаву алегорію з цими кульками, хоча я й не можу з цілковитою упевненістю сказати, що саме ви вклали в це, взяли за основну ідею. Але це не поверхова думка, не просто різнобічне життя підлітка. Може, це щось на кшталт «Робінзона Крузо» чи «Пригод Гулівера»? Котрі й наче як фантастика для дітей (своїми пригодами — тобто зовнішнім боком), а насправді — твори для дорослих (за своєю головною темою). Зараз я схиляюсь до того, що і з технічного погляду, і з погляду почуттів — це чудова робота.

І ще хочеться додати, правильно підмічено, люди часто звертаються до близьких для них померлих через їхні фотографії, пам'ятні речі. Усе це природно і навіть не сумно. Речі, фотокартки, їх зберігають на пам'ять і зрідка дістають. Хоча мене лякають фото, знаєте, в старих будинках висять на стінах чорно-білі, без рамочок, просто на кнопках. Фотографії померлих батьків тощо, а вони часто так строго і тужливо дивляться, що стає якось не по собі. У мене є іграшка — великий ведмедик, подарований прадідусем. Він не такий, як сучасні плюшеві ведмедики — мрія багатьох дівчаток. М'який, але з іншого матеріалу, набитий твердою ватою, яка лізе зі рваних лап, одне вухо практично відірване. Я попросила маму його не зашивати, тому що він для мене геть як живий, пам'ять, можливість бути поряд з тим, хто помер, але так само дорогий. Лежить собі біля полички та й лежить, але коли треба… Це все, скажімо, власне бажання взаємодіяти — пам'ять, душа; це все може викликати печаль, звісно, але може бути й просто бальзамом для серця, а не жахливе нав'язане змішування живих і мертвих. Кожну пам'ять варто поважати, навіть нині живих.

Nastasbka:

13.02.2013

Hi, це не книжка для легкого прочитання. Це направду достойний твір.

Спочатку я була дуже збентежена появою якоїсь там кульки. Для книжок нерідко характерні введення героєм читача у свій світ — наприклад, «Голодні ігри», «Обрана», там книжки починаються з пояснення облаштування світу героя.

Загалом, я трохи не розумію мети створення душниць. Є люди, котрі хочуть тримати при собі душі близьких і розмовляють із ними — для таких і створюються душниці. Але навіщо всіх змушувати обов'язково їх використовувати? Нащо ставлять такі огорожі, чому не дають людям спокійно відпустити душі померлих? Можливо, я з часом знайду відповідь на ці запитання.

Повернусь безпосередньо до самого твору.

Дуже гарна думка — ідея зближення людей. Неможливо пізнати людину, не пізнавши її душі. Сашко зрозумів, прочитав дідову душу, тому й почав його чути. І, думаю, дідові було радісно бачити людину — і не просто людину, онука, який його розуміє.