Душниця

— Що? Що кажеш? Дуже болить? О, Господи… — Зачовгали капці. — Хлопчику, ти там як?

— Я в нормі, — запевнив Сашко. — Би за мене не турбуйтесь, я ненадовго. Ви Насті допоможіть. Вона ще зранку скаржилася, що в животі крутить. А ми її попереджали, аби не купувала той пиріжок.

Тітка голосно й безнадійно зітхнула. Вона, подумав Сашко, зараз сама втратить свідомість. От цирк.

— Чекай на мене тут, я миттю, чуєш? Тобі самому тут ходити не можна. Не можна, еге ж.

Сашко пообіцяв, що не ходитиме.

Відкрив сумку, взяв до рук м'яч — і мало не впустив. Відчуття було наче від легкого удару струмом.

Кулька вібрувала. І співала. Співала!

Сашко притиснувся губами до липкого шкіряного боку.

— Дідусю, ти не переживай. Я тебе обов'язково звідси витягну. І звідси, і взагалі, чуєш? От тільки потерпи, добре? Це я не заради мами; просто не можна, щоби таке робили з людиною, я лише зараз це зрозумів. Ще трохи, дідусю. Потерпи.

Чи почув дід? Чи почав співати трохи тихіше? Сашко не знав.

А час збігав.

Він поклав м'яч до сумки, закинув її на плече. Обережно повернув ручку й визирнув у кімнатку: пустий, залитий крижаним світлом простір. Ліворуч два дзеркала, умивальники, сміттєві бачки. Пахне суничним освіжувачем повітря.

— Господи, дитино, просто відчини мені!.. — долинало з дверей навпроти. — Ну як же я тобі допоможу, коли…

Він навшпиньки підійшов до дверей праворуч («Службове приміщення. Стороннім вхід заборонено!»). Не зачинені. Вузький прохід, якісь стелажі, відра, швабра, пластикові пляшки з мийним засобом.

— Ну от, молодець, що відчинила… Виглядаєш нічогенько…

Гнівно заверещав мобільний.

Сашко півсекунди стояв, наче заєць у світлі фар машини, що мчить просто на нього. Потім метнувся всередину, замкнув двері й — чимдуж уперед. Позаду затарабанила тітка Ганнуся, мовчки й люто, рвонула ручку.

Сашко нарешті здогадався скинути дзвінок, прохід закінчився, тут були ще одні двері, заставлені всіляким мотлохом, він за дві хвилини розметав усі ці віники, картонні ящики, ганчір'я, відкрив, вискочив… Сходи. Знизу — нечіткий шум. Хапаючись рукою за слизький пластик поруччя — рвонув угору.

Кулька, тріумфуючи, співала.

Пропустивши зо три поверхи, Сашко влетів у ще одну підсобку, перечепився й вгамселився, виставивши перед собою руки, просто у стелаж. Щось загриміло, закрапало. Скочив, перестрибнув, дістався до дверей.

Туалет. Нікого.

Мобільний знову задзвонив, він знову натиснув «відбій» і, навіщось пригладивши волосся, вийшов у коридор до меморіїв.

М'яке світло, шурхіт невидимих мертвих голосів. Пауза — і тишу розірвали крики.

Дід продовжував співати.

Балкон, наказав собі Сашко, знайти балкон і не панікувати. Вони тут самі всі будуть зараз літати як божевільні. Я зможу, встигну.

Істерично закувікала сирена. Сашко побіг — коридор вигинався плавною дугою, обабіч темніли проходи, з деяких подивовано визирали люди. Раптом — розвилина, на стіні — вказівники: до ліфта, до меморіїв, до зовнішньої дуги коридору, до сховища.

До зовнішньої дуги. Попереду помітив високі скляні двері. Не замкнені.

Вискочив — і одразу позадкував, захлинаючись від пружного, крижаного вітру. Внизу було видно одразу весь Парк — наче поле, розкреслене на клітинки для якоїсь складної гри. Лінії — нитки душоловів, усі — надто далеко. Безсилі, безпечні.

— Вдалося, — прошепотів Сашко. — Вдалося…

Він упав на одне коліно, поставив на підлогу сумку й нарешті здогадався роззирнутися навсібіч. Нікого. Праворуч балкон ішов донизу, ліворуч — загинався і тягнувся догори. Він охоплював усю башту тугою візерунчастою стрічкою, стискав, наче пружина. По ідеї, кожен, якби захотів, міг піднятися чи спуститися по ньому пішки, але насправді завжди якась секція була в риштуванні. Душницю вічно підправляли, відновлювали, покращували…

Тут риштування не було — і не було сітки, що вберігає від випадкового падіння. За всю історію душниці ніхто жодного разу не намагався вистрибнули з балкона, аби покінчити життя самогубством. Тут не півострів, тут турбуються про душу.

Сашко розстібнув замок і витяг м'яч. Знову затремтів, коли торкнувся його поверхні.

І знову почув голоси з нижнього поверху.

Хрипкий:

— …якесь божевілля.

Підкреслено спокійний, відсторонений:

— Мені щойно дзвонив Григор'єв із двісті п'ятого. І Храпко: у них на сто дев'яностому те саме. Наче епідемія, ланцюгова реакція.

— Божевілля! Боже, суцільне божевілля! Ти зв'язувався з патріархом?

Співбесідник хрипкого затягнувся цигаркою, видихнув.

— Звеліли стравлювати пару. Точніше — випускати.

— Що-о-о?! Вони взагалі розуміють?.. І хто це «звеліли»?

— Заспокойся, рішення узгоджене на найвищому рівні. Часу обмаль, треба все робити оперативно. Я вже наказав підняти списки. Тих, кого не відвідували понад рік, — насамперед. — Ще одна затяжка. — Уже мали оголосити, що маємо дзвінок, ніби хтось із застійних радикалів проніс бомбу. Евакуація, повне блокування. До вечора впораємося.

— А якщо вони не заспокояться? Ти пам'ятаєш, як у сімдесят другому?..

— Випустимо стільки, скільки знадобиться. Усе, крапка.

— Але ми ж… це ж гірше за вбивство, Вадиме! Ти ж віруюча людина, маєш розуміти…

— Що я повинен розуміти? «Позбавляємо їх шансу спокутувати гріхи»? «Ввергаємо у безодню вогняну»? А може, навпаки? Наразі, це немає жодного значення. Диспути згодом, спочатку — справа. «Мертві до мертвих, живі — до живих». Класиків треба читати, Андрію, класиків.

Вони пішли, точно пішли, та Сашко ще якийсь час так і сидів: утнувся коліном у скрижанілу балконну підлогу і стискав у руках пульсуючий м'яч. Дзвінок мобільного вивів його із заціпеніння.

— Так? — Він притиснув мобільний плечем до вуха й почав відривати смужки скотчу. — Слухаю, кажіть.

— Турухтуне?

— Курдін?!

— Ти чому не відповідав? Слухай, я тільки тепер збагнув… Ти зараз загалом де?!

— Яка різниця? І краще давай потім…

— Тільки не кидай слухавку, чуєш! Обіцяєш? Це важливо!

Сашко відірвав останню стрічку, розломив м'яч і вийняв звідти дідову кульку. Та рвонула догори, струною натягнувся ланцюжок.

— Алло! Не мовчи?

— Обіцяю, — сказав Сашко. — Тільки швидше давай, мені ніколи.

Він встав і відійшов якнайдалі від дверей, щоб випадково не помітили. Давно треба було, от же бовдур.

— Мені мати сказала, що Настя їде. Я зателефонував попрощатися — а її немає вдома. Ніби вона з тобою і Лебединським пішла в душницю. Тут я і збагнув. Якби просто з тобою — може бути. Але з Лебединським!..

— Ну і що ти там таке збагнув?

— Навіщо тобі гроші, — тихо відповів Курдін. — І навіщо вона допомогла тобі пройти в душницю.

— Ну і навіщо? — так само тихо запитав Сашко.

— Це ж вітер, так? Ти уже нагорі? Не бійся, Турухтуне, я не викажу. Я тобі заздрю, Турухтуне: я би так не зміг.

— Ти казав — у тебе щось важливе. Якщо ні… у мене обмаль часу, чесно. Краще зідзвонимося…

— Не відпускай його!

— Тобто?

— Я теж про таке думав. Ну, суто теоретично. І як бути з душоловами — теж; і, певна річ, варіант із душницею розглядав. Не вийде, Турухтуне.

— Уяви собі, я вже тут, — зло сказав Сашко. — Стою на балконі й гаю на тебе час. Зрозумів?!

— А далі що? Відпустиш кульку — лети в небо? Типу, душолови далеко внизу, вже нічим на завадять… Аякже, зараз! Вона вся — суцільний душолов, розумієш? Навіщо, гадаєш, в неї цей спіральний балкон? Та тому що в сам балкон душолови й уживлені, у візерунки ці паскудські.

Унизу раптом гупнули двері, хтось запитав:

— Де? Де?

— Має десь тут бути, його бачили…

Сашко завмер.

— …розумієш, Турухтуне, немає сенсу. Його притягне до якогось верхнього витка — от і все. Колись потім знімуть — якщо помітять. Тікай звідси. Разом вигадаємо ліпший варіант. Часу в нас безліч, поспішати нема куди…

— Ти ж міг просто вивезти свого кудись далеко за місто, — прошепотів Сашко. — Якби хотів.