Амністія для Хакера

Майор тільки похитав головою, прилаштовуючи шкіряну кобуру на місце, яке давно стало забутим. Складалося враження, що вона заважала під лівою пахвою.

А вигляд пістолета у власній руці здався якимось незвичним, підсилюючи його невпевненість та хвилювання. Тому майор поквапився-таки запхати його чимшвидше під пахву й вийшов за двері, замкнувши кабінет. Стрілки його годинника наближалися до дванадцятої.

Пістолет Хакера лежав поруч із комп’ютером, виблискуючи матовими гранями, а сам він завмер, наче в прострації. Здавалося, він опанував себе, зрозумівши нарешті всю абсурдність свого останнього сплеску емоцій. Рука його невпевнено торкнулася зброї.

Двері кабінету розчинилися, і хтось покликав:

— Назаре Григоровичу! Ви є?

Це примусило його швидко сховати пістолет.

— Так… — лікар, наче опритомнівши, вийшов з підсобки до кабінету. — Що?

— Головний дзвонив, вас терміново хоче.

— Таж я нібито вже у відпустці…

— Але ж ви тут! Казав — негайно.

— Добре, йду…

Двері за жінкою, що передала повідомлення, зачинилися.

— Мене головний кличе… — Він знову присів на стільчик навпроти Бориса. — Віталію, я… ти дочекаєшся мене?

— Так, — відповів Борис.

— Точно?

— Точно.

— Знаєш що? Давай покладемо його ось сюди, — лікар показав на шухляду столу із замочком, — і замкнемо. Тимчасово…

— Ні, — відповів Борис. — Не хвилюйтеся, я не зроблю цього тут. Тим більше ви ще не відповіли остаточно на моє запитання. Поки не скажете, я не зроблю цього взагалі.

— А потім?

— А потім зроблю. Якщо ваша відповідь…

— Ти розумієш, що верзеш?! Ти пропонуєш мені прямо штовхнути тебе до самогубства!

— Самогубство, — відповів Борис, — це по відношенню до того, хто мав би жити, а взяв і застрелився. Тому до мого прикладу цей термін не підходить. Так що не карайте себе. У моїй смерті винні ви не будете. Навпаки, ви подарували мені можливість розпорядитися рештою життя, своїм часом так, як я вважав за потрібне. За це я поважаю вас найбільше за всіх людей. Те, що я прийшов сьогодні діставати вас таким… Просто вияв слабкості. Тимчасова слабкість… Ви мусите розуміти…

— І все-таки давай його сховаємо, ну, тимчасово…

— Ні, — вперся Борис. — Це віднедавна мій найбільший друг. Він виручав мене не один раз. Виручить і востаннє. Так що буде зі мною постійно.

Промовляючи це, він справді не мав жодних сумнівів, куди спрямує свою зброю востаннє. Але перебуваючи у вирі останніх подій, переслідуючи, щоправда, зовсім іншу мету, пацієнт гематолога не замислювався над тим, що в дійсності підсвідомо перетворюється на Хакера — холоднокровного вбивцю, людину, яка протиставила себе суспільству. Тому навіть попри таку впевненість важко було передбачити, як діятиме ця людина в ситуації, коли зброю наводять на неї, примушуючи здатися.

— Я не довго, — сказав лікар. — Ти справді нікуди не подінешся?

— Справді — відповів Борис. — Чекатиму, скільки треба.

Головний лікар онкодиспансеру вирішував якісь питання з чотирма відвідувачами. Йшлося про щось незвичайне — це він визначив одразу, відчувши атмосферу в кабінеті.

— Це наш головний гематолог Палійчук Назар Григорович, — головний лікар вказав йому на стілець. — Назаре Григоровичу, знаю, що ви вже у відпустці, але краще за вас тут ніхто не допоможе. Справа така. Це працівники нашого обласного управління внутрішніх справ. Майор Кобища веде слідство у гучній справі, про яку всі ми чули. Будь ласка, Олексію Івановичу…

Головний зробив запрошуючий жест.

— Дякую. Назаре Григоровичу, — почав Кобища, — йдеться про ту саму справу. Ведеться розшук злочинця, фоторобот якого неодноразово демонструвався по телебаченню. Зараз відкрилися нові факти. У місцях його перебування знайдено залишки медичних препаратів. Існує припущення, що він онкохворий, можливо, — ось ми з головним лікарем радилися — в нього захворювання крові. Ми розраховуємо на вашу допомогу. Якщо це житель нашого міста, то, можливо, він лікується або лікувався саме тут. Можливо, з вашою допомогою нам вдасться вийти на нього…

Кобища простяг лікареві кілька аркушів.

— Ось це різні варіанти його фоторобота. Гляньте, будь ласка, ще раз. Можливо, ви його відразу впізнаєте?

— Він приймав… — головний назвав два препарати. — Очевидно, це якийсь різновид лейкозу… Так, Назаре Григоровичу?

— По ідеї так… — промовив той, розглядаючи картки.

— Ми ж можемо переглянути картотеку всіх гематологічних хворих, — вів далі головний, — хто там за віком підходить. Та ви й у обличчя, гадаю, більшість із них пам’ятаєте…

— Ну що? — запитав Кобища. — Впізнаєте когось?

Цього ніхто б не помітив, але погляд слідчого, ковзнувши по Палійчуку, наче позначив його і тепер продовжував сканувати, хоч майор начебто й не дивився зараз на нього. Проте міліцейський спец ловив кожен рух міміки лікаря, і ніщо не могло сховатися від цього безпомилкового аналізатора. Кожен у такій ситуації завжди був для нього підозрюваним.

— Важко сказати… — невпевнено промовив Палійчук. — Вони, ці ваші фотороботи, як на мене, навіть між собою не дуже схожі. Це ж одна людина?

— Так, одна. Складені за свідченнями різних очевидців — тих, хто з ним зустрічався.

— І… залишилися живі? Гм…

Двоє, котрі мовчки сиділи за майором, спідлоба зиркнули на лікаря, що дозволив собі цей сарказм.

— В принципі прикидки є, — сказав Палійчук, повертаючи фотороботи. — Мені потрібно зазирнути до картотеки. Вона в нас віднедавна комп’ютеризована, так що це не займе багато часу.

— Фото, звичайно, там немає? — уточнив Кобища.

— Звичайно, немає. Але… Практично з усіма хворими я особисто бачився, консультував їх і повинен би згадати практично кожного. Та й потім, вік, стать, препарати, якими вони лікуються… Все це, я гадаю, істотно зменшить коло пошуку.

— То що, ходімо? — запитав майор.

Палійчук підвівся. Головний сипав люб’язностями, випроводжаючи несподіваних гостей із кабінету.

— Назаре Григоровичу, якщо які затримки, телефонуйте сюди, я на місці! — гукнув він навздогін.

У оргметодкабінеті, куди вони ввійшли, якраз наближалася обідня перерва. Працювали тут виключно жінки. Зараз вони готували чай, каву, нарізували хліб. Кобища завагався на порозі.

— Ви, власне, можете зачекати у вестибюлі, — запропонував Палійчук, — якраз обідають дівчата…

— Так, звичайно… — погодився майор. — Тільки прохання: можна роздрукувати оцю вашу картотеку? Так щоб були дані на всіх хворих, хоча б основні.

— Можна, — відповів лікар. — Дівчата перекусять і роздрукують списки. Сам я цього не зроблю, ви розумієте…

Кобища лише кивнув.

— А я тим часом пробіжуся очима по списках своїх гематологічних.

Четверо детективів, зачинивши двері, розсілися у кріслах порожнього вестибюля. Побажавши жінкам смачного, Палійчук увійшов до невеличкої кімнати, де світилося екранами два монітори.

— Назаре Григоровичу, вам допомогти щось? — крикнула з кабінету одна з працівниць.

— Ні, дякую, — відповів лікар. — Поки що нічого. Пізніше.

Сівши перед комп’ютером, він сперся ліктями на стіл і затулив долонями обличчя. Він не знав про спрямований на нього «сканер» майора кримінального відділу. Та зайве говорити, що гематолог упізнав людину, зображену на фотороботі. Свого унікального пацієнта.

Питання, яке він, за примхою долі, мав вирішити просто зараз, було надто складне.

Хакер сидів у підсобці кабінету, де його залишив лікар, у тій самій позі і терпляче чекав. Обличчя його, ще недавно таке жваве та емоційне, було тепер цілковито позбавлене міміки. Погляд прикипів до однієї точки. Долоні спокійно лежали на колінах, нерухомо завмерли пальці.

Про що думала ця людина у свої останні години? Про те, як відчуватиметься у руці руків’я зброї, спрямованої проти себе? Наскільки тугою виявиться пружина спускового гачка? Тугішою, ніж завжди, чи навпаки? Чи встигне мозок зафіксувати настання смерті, чи буде ще здатний аналізувати, щоб усвідомити незворотність того, що сталося?