Страница 70 из 82
Справа пішла. Тепер від нього вже нічого не залежало. Далі машина, яка була наче частинкою Щорса, все робитиме сама. Була друга година ночі. Комп’ютер гудів, екран блимав. А в нього блимало перед очима.
Прочинивши двері, Борис вийшов до вітальні. Наталя сиділа у куточку дивана у такому ж положенні, як і годину тому. Вона виглядала сумною та задуманою, наче з настанням розв’язки комп’ютерних справ також щось втратила. Щось набагато дорожче, ніж усі капітали банку «Трансєвроінвест». Він підійшов і сів поруч.
— Ну, що там? — тільки й запитав Кобища, з’явившись на порозі комп’ютерної.
На момент його появи там уже сиділи Можейко та Величко. Карпович застиг за комп’ютером. Поруч із ним Кобища упізнав Міщуна і двох програмістів з СБУ.
— Поки що нічого, — байдуже відповів Карпович. — Сидимо, слідкуємо.
— Нічого не прийшло? — Він привітався з усіма по черзі.
— Ще нічого.
— Так… А якщо ми будемо бачити цей момент, коли передаватиметься, можемо його засікти?
— Ну… певною мірою… Будемо намагатися встановити про нього якомога більше.
— Як і вчора, — не приховуючи сарказму, додав Ігор.
— А що в Брюсселі?
— У Брюсселі все спокійно.
— Більше того, глухо, — пояснив Карпович. — Очевидно, вони зупинили все, що тільки можна зупинити, і розбираються.
Майор, скуйовдивши волосся, пройшовся по кімнаті. Працювало кілька комп’ютерів, об’єднаних, як пояснював Карпович, в одну систему. Всі сиділи напоготові.
Усе розпочалося за півгодини.
— Ось, — сказав Карпович. — Пішла кореспонденція. Це воно. Названо «Хакер».
— Хакер… — повторив Величко.
— Це назва всієї кореспонденції, — пояснив Карпович. — Так. Пошта прийшла з Брюсселя.
— Звідки?! — скривився майор. — Він що, вже у Брюсселі?
— Ну… Зовсім не обов’язково, я гадаю. Просто пошта відправлена звідти. Складається враження, що існує ще один банк «Трансєвроінвест». Свого роду копія того. Чудеса…
Двері до комп’ютерної відчинилися, і туди влетів сам генерал.
— Так… — Панасюк виглядав невиспаним і знервованим. — Проводиться важлива операція… Без відома начальника, я так розумію…
— Пробачте, Олександре Миколайовичу, — сказав Кобища, — все так нагально сталося… Мене самого з ліжка витягли… Я, як збагнув, про що йдеться, геть усе забув.
— І про що ж ідеться?
Від Панасюка добряче тягло спиртним. Очевидно, він встиг гарно прикластися перед сном.
— Йдеться про кореспонденцію електронною поштою, яка, судячи з усього, має відношення до справи Ромазана. Принаймні так повідомив чоловік, який анонімно телефонував годину тому.
Панасюк, непривітно глянувши на майора, схилився над Карповичем.
— Ну, що ти там намацав?
— Кореспонденція прийшла щойно. Називається «Хакер». Відправлена з брюссельського відділення банку «Трансєвроінвест». Оператор працює через сервер у Роттердамі, в Голландії… Але він не є абонентом цього сервера. Звичайний прийом, коли хтось хоче залишитися анонімним користувачем. Те саме, що й учора. Ось маємо…
Обидва програмісти працювали на повну…
— Ось маємо, — вів далі Карпович, — підключення до роттердамського сервера через Нью-Йорк… Зараз…
— А де він сам? Звідкись він мав залізти перший раз!
Говорив тепер виключно Панасюк. Кобища і всі інші мовчки стояли поруч.
— Де він може бути, пробуємо встановити. Але він плутає сліди. От знову…
— Що?!
— Ейнтрахт… До нью-йоркського сервера він підключився через Ейнтрахт.
— А що з самою кореспонденцією? — обережно нагадав Кобища. — Що там? Можна взнати?
— Ігоре, що з поштою? — нагадав Карпович.
— Запакована.
— З поштою доведеться чекати, — тиснучи на клавіші, сказав Карпович. — Для розпакування потрібен пароль. Він не повідомляв його, коли телефонував вам?
— Ні, — відповів Кобища.
— Зрозуміло, — промовив Карпович. — Він, очевидно, повідомить його всім одразу.
— Кому це всім? — не зрозумів Панасюк. — Кому всім?
— Аналогічна кореспонденція зараз іде з банку, того самого — у Брюсселі — на багато електронних скриньок. Наприклад, на СБУ в Києві, на управління банків, на податкову, Міністерство фінансів… Тепер пішла кореспонденція на центральні газети — ось зараз «Правда України»…
Панасюк курив, глибоко затягуючись, спершись на стіл сідницями. Кобища лише ковзнув поглядом по начальнику, який геть спав з лиця.
— Тільки називаються всі вони інакше, — продовжував Карпович. — «Важливе повідомлення». Отак просто. Чортівня… Банківська мережа закрита, так, наче там усе відключено, а всі повідомлення звідти.
— 3-зараза… — озвався другий програміст, — міняє сервери, як…
— Як Сердюк коханок… — упівголоса підказав Можейко, тихенько штовхнувши щойно прибулого колегу в бік.
Той ще не встиг включитися і лише вдавано насупився.
— Ми можемо його вичислити? — знову озвався Панасюк. — Де ця паскуда?
— М-м-м… важко… — відповів Карпович. — Кожне нове повідомлення надсилається через новий сервер. Плутає сліди, мов заєць. Він змінює сервери швидше, ніж ми за ним встигаємо.
— Ти ж доводив, що він ні бельмеса! — несподівано загорлав начальник. — Ти ж бив себе у груди, що витягнеш його, щойно він з’явиться в інтернеті! Казав ти таке чи ні? Я тебе питаю!
Голос Карповича дещо здригнувся, проте відповів він спокійно:
— Те, що він підписався Хакером, зовсім не означає, що він — той, з ким ми стикалися раніше. Зараз ми маємо справу дійсно з фахівцем високого класу. У нього дійсно рівень хакера. Плюс він обрав такий метод, що всі козирі на його боці…
— На хріна мені твої козирі! — волав Панасюк. — Якщо ти нам його зараз не даси, то підеш на губу! У штрафбаті зогниєш! Ти вже півтора року не був у своїй частині! Ти знаєш це? Ти знаєш, що ти дезертир? Завтра тебе зловлю і відправлю туди, під трибунал!
Він важко дихав. Карпович мовчав. Есбеушники намагалися якимось чином вгамувати начальника.
— Усе, надсилання пошти припинилося, — тихо сказав Ігор.
— Ріо-де-Жанейро… — ніби нічого й не сталося, додав Карпович. — Пошта на «Аргументи і факти» направлялася через сервер цього міста.
— Є пароль, — сказав Ігор. — Щойно з’явився. Вводити?
— Вводь, — сказав Кобища.
Усі схилилися до екрана комп’ютера, за яким сидів Карпович.
— Прошу сюди, — запропонував Ігор. — На цьому моніторі зараз буде те саме.
— Ви відслідковуєте його? — запитав Кобища.
— Так. Він, правда, вже припинив роботу в інтернеті. Тепер ідемо по його слідах.
На екрані заблимало. Кореспонденція розархівувалася. Читали всі разом, поїдаючи очима інформацію:
Я — невидимка 001, комп'ютерний вірус нового покоління. Мене створив Хакер у березні 1999 року. У травні цього ж року за допомогою «троянського коня» мене інстальовано до комп'ютерної системи «УкрВента-банку», де з моєю допомогою була відслідкована тіньова фінансова операція, суть якої полягала в замаскованому переказі державних грошей загальною сумою 80.000.000 (вісімдесят мільйонів) доларів США на рахунок у брюссельському відділенні банку «Трансєвроінвест».
Нижче наводилася схема переказу з номерами рахунків, сум, що переказувалися, та механізмом їх наступного злиття. Кожен із присутніх пошепки щось промовляв.
— Клас… — сказав Можейко. — Все розкинуто на безліч дрібних рахунків, буквально по кілька тисяч. І все начебто своїми каналами пішло на Бельгію, а там…
— А там — бабах! І відразу склалося у вісімдесят «лимонів»! — здивувався Величко.
— А ти глянь, звідки гроші взялися. — Сердюк ткнув грубим пальцем в екран. — Ще в нас… У нашому банку… Все взято з трьох рахунків — ось вони.
— Цікаво, — сказав Можейко, — чиї це рахунки?
— Скоро знатимемо, — пообіцяв Сердюк. — Дивись!
Вони продовжували читати ще з більшим інтересом:
Усі виявлені рахунки, які брали участь в операції, включаючи кінцевий, були мною заблоковані і при перевірці власниками вказували на відсутність на них фінансів та якихось попередніх операцій. Моя властивість не визначатися існуючими антивірусними програмами призвела до повної втрати контролю з боку банків над рахунками та нерозуміння цього явища. Завтра о 12–00 буде запущена спеціальна програма, внаслідок чого о 12–01 всі рахунки відтворять свій дійсний стан і стануть доступними для фінансових операцій. З метою створення сприятливих умов для розслідування цього фінансового злочину аналогічна інформація передається одночасно…