Амністія для Хакера

— Андрію Опанасовичу! — неголосно покликав експерта майор. — Попрацюй добре з цим інструментом. Лади? А я вийду звідси на п’ять хвилин, бо зараз вчадію.

Той лише кивнув на знак згоди.

Усе виглядало просто і водночас складно. Відповіді на чисельні запитання наче напрошувалися самі, та спробуй відгадай, чи не підсунув убивця ці підказки? Кобища витяг із пачки сигарету й запалив, навмисно випускаючи дим через ніс, та запах із квартири, здавалося, міцно застряг там, неохоче відступаючи під натиском диму, який зараз здавався майорові особливо ароматним.

Справа, хоч у ній, на перший погляд, не було нічого особливого, чомусь бентежила, а інтуїція підказувала, що воно, оте «особливе», ще з’явиться. Насамперед ситуація з грошима. Дві тисячі триста гривень, розкидані по підлозі поблизу трупа та схованки. Це щось означало, якщо, звичайно, сам убивця не жбурнув їх тут навмисне з метою заплутати слідство. Мовляв, убивство скоєно не заради грошей. Тоді він виніс із квартири набагато більше. Набагато.

Віддертий плінтус і відкрита шухляда комода — це друге. Навряд чи розкидані по підлозі гроші могли зберігатися в пустотілій стіні. Спробуй повитягай їх звідти по одній банкноті! Ні, скоріш за все, їх витягли з шухляди. А от зі схованки — те, цінність чого не йшла ні в яке порівняння з ними. Принаймні саме таке припущення здавалося логічним.

Далі тека. Стара шкіряна тека з кількома квитанціями та чистими аркушами паперу. Вона лежала розстібнута. Отже, ймовірно, туди заглядали, а можливо, забрали щось і звідти. Що?

Думаючи про це, майор Олексій Кобища жадібно докурював сигарету. Як не прикро, а доведеться ще раз гарненько оглянути квартиру, аби чогось не пропустити. Чогось дуже важливого.

«Свіжу кров» йому почали «вливати» вже за кілька годин по тому, як труп винесли з квартири. Відповідальним за опитування свідків був його заступник капітан Можейко, якому завжди вдавалося знайти щось цікаве. Так сталося і цього разу. Похилого віку жінка, яка проживала у квартирі навпроти, чотири-п’ять днів тому чула у під’їзді, наче хтось добивався до сусідньої квартири. Вона наважилася визирнути. Це виявився молодий чоловік, худий і високий. Коли жінка прочинила двері, він саме товк у сусідські кулаком. Побачивши жінку, запитав, де сусід. Вона відказала, що не знає, і пригрозила міліцією, якщо той не припинить гупати. Як не старалася, згадати коли це було, а також докладніше описати незнайомця жінка не могла. Більше ніхто з мешканців під’їзду не бачив поблизу будинку нікого підозрілого, не чув звуків, схожих на постріли. Дехто припускав, що звук цей міг загубитися серед інших, оскільки щодня у дворі діти лупили м’ячем у глуху стіну будинку. От і все.

Убитий, як виявилося, вів тихий спосіб життя самотнього пенсіонера, хіба що іноді конфліктував із батьками дітлахів, які порушували тишу під його вікнами та у під’їзді, але до цього всі звикли. Його регулярно раз або двічі на день бачили у дворі, коли він виходив до магазину чи на прогулянку до скверу. Словом, нічого особливого за незначним винятком.

Ніхто з мешканців будинку близько з загиблим не контактував і не бував у його квартирі. Кілька разів одному чи двом — ними виявилися батьки порушників тиші — довелося говорити з ним у передпокої Ромазанового житла. Ніхто не знав, що в господаря було дороге старе фортепіано. І вже зовсім дивним для всіх звучало запитання, чи не чули вони з квартири кілька днів тому фортепіанної музики.

Володимир Павлович мав задишку — це знали всі, тому кватирка залишалася відчиненою завжди, навіть узимку. Звуків музики звідти не долинало ніколи. Сусіди-пенсіонери могли на пальцях перелічити квартири, де живуть діти, які навчаються музики, і розказати, на яких інструментах вони грають та в які години. Помешкання загиблого до таких місць не належало.

Друге «вливання» вже пізно ввечері зробив судмедексперт Георгій Зав’ялов. Він телефонував, щойно розпрощавшись із експертом Андрієм Приходьком, і висловлене ним припущення можна було вважати думкою обох. Смерть громадянина Ромазана Володимира Павловича настала орієнтовно чотири дні тому від вогнепального поранення в живіт, яке спричинило розрив однієї з гілок черевного відділу аорти і внутрішньочеревну кровотечу. Кулю, знайдену в тілі, було випущено з пістолета тридцять восьмого калібру. За попередніми даними, пістолет був обладнаний глушником. Це питання зараз вивчали балістики.

Наближалася ніч, і за інших обставин Кобища обов’язково б пожалкував, що не має змоги вийти на балкон, запалити сигарету й подумати. Зараз такого жалю не було, і це пояснювалося недавнім виходом з відпустки — ще не змучений, свіжий, не забитий нарадами, головним болем та вказівками згори. Балкон буде післязавтра. І тоді все розкладеться по поличках, з’являться перші висновки. А поки що він запалив у дворі цього чимось симпатичного старого будинку. Схожого на той, у якому минуло його власне дитинство, нехай навіть в іншому місті. Справа поступово починала затягувати. Вбивство справді виглядало нестандартно, нові цікаві обставини відкривалися одна за одною.

Новий день приніс чергові відкриття. Після наради в начальника Зав’ялов та Приходько завалили слідчого подробицями. Першим почав експерт.

Постріл дійсно було зроблено з пістолета, обладнаного глушником, про що свідчили сліди абразиву на кулі. Сама куля приплюснулася від удару до поперекового хребця загиблого, проте це не завадило встановити зброю. «Беретта» тридцять восьмого калібру. Кобища при цьому повідомленні лише зітхнув і здивовано похитав головою. Стріляли з відстані двох — двох із половиною метрів. У момент пострілу дуло пістолета було на одному рівні з вхідним отвором, тобто вбивця не піднімав зброю, а стріляв з нижнього положення, практично не цілячись.

Потік «приємної» інформації продовжив дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Виявилося, що, крім кулі в череві жертви, невідомий не залишив у квартирі практично жодних слідів. Усі відбитки пальців, знайдені в помешканні вбитого, належали виключно йому самому — всі до одного.

Деякі з купюр, розкиданих по підлозі, були зовсім нові. На одній із них знайдено відбиток великого пальця господаря і часточки поту, який зараз ідентифікували із загиблим. Те саме стосувалося і теки.

— Що з фортепіано? — запитав Кобища.

Довелося знову підключитися Андрієві Приходьку.

— На зовнішніх поверхнях інструмента, як і на його клавішах, приблизно однаковий шар пилюки. Грубший шар із наявністю в основному дрібнодисперсних компонентів під кришкою лише на тих місцях, які знаходяться поблизу щілин. Причому той дрібний пил вкритий зверху грубодисперсним — таким самим, як і на зовнішніх поверхнях та меблях. Це дозволяє зробити висновок, що інструмент довго не відкривали, але витирали ззовні регулярно. А відкрили кришку приблизно днів чотири тому. Верхньої кришки, там, де доступ до струн, взагалі ніхто не чіпав. Відбитки пальців обох рук загиблого знайдено на кришці інструмента лише в двох місцях. Павлюк он виправить мене, якщо не так.

Дактилоскопіст лише кивнув на знак цілковитої згоди.

— Так от, на кришці один раз зафіксувалися відбитки пальців обох рук загиблого. На клавішах «мі» та «фа» четвертої октави відбитки другого та третього пальців його ж. Інших відбитків немає. Отже, загиблий незадовго до смерті відкрив кришку фортепіано обома руками і єдиний раз торкнувся клавішів пальцями лівої руки.

Кобища мовчав, запустивши пальці однієї руки у волосся, й напружено перетравлював інформацію. А експерт вів далі:

— Капелюх загиблого, знайдений у кінці коридору, далеко від місця загибелі, зім’ятий і забруднений ґрунтом. Часточки аналогічного ґрунту було знайдено на сидінні стільця, що стояв перед трупом. Серед елементів ґрунту з капелюха загиблого та стільця знайдено такі, що відсутні на черевиках загиблого. Вбивця міг наступити на капелюха або відфутболити його черевиком. На жаль, відбитки підошви на сидінні стільця розрізнити не вдалося. Ну, що ще? Хіба те, що тіло після вбивства не рухали з місця. Так? Ти згоден, док?