Викрадач ангелів

Фабіан засміявся.

— Ходімо на терасу вежі, де я тебе здибав, — сказав він. — Мені хочеться побачити лелек.

На вежі вони сіли на осонні й задивилися на краєвид міста. Всі лелечі гнізда були на місці, і в них повернулися лелеки.

У гнізді, де він побачив Фелікса, стояла найкрасивіша пара лелек. Схиливши голови набік, птахи клацали дзьобами, ніби сміялись від радости. Вони мали найчервоніші серед усіх міських лелек дзьоби й найкрасивіше оперення.

Фабіан підійшов до балюстради й замружився від сонця. Зруйновані вежі замку, як завше, височіли на гребені гір, але чомусь замок видавався не таким занедбаним, як раніше.

— Ти думаєш, що лелеки коли-небудь моститимуть гнізда на Вовчому Замку? — спитав він ангела.

— Це залежатиме від тебе, — відповів Фелікс.

Він кивнув головою на перстень на Фабіановому пальці.

— Перстень зобов’язує, ти знаєш. Але це вже буде інша історія. А тепер поверни мені стернове перо.

Він зіжмакав порожній пакет із-під марципанів і підвівся.

— Агов, стривай-но! — Фабіан збагнув, що ангел лагодився дременути від нього, лишивши купу загадок і більш нічого не пояснивши. Це було геть у його дусі! — Що це ти щойно стелемешив? — нетерпляче спитав він і схопив його за одежину. — Невже ти запросто можеш казати такі речі, а тоді кудись вшиватися? Так не роблять.

Фелікс широко всміхнувся й випручався.

— Це означає лише початок, — відповів він. — У нас іще багато роботи. Але всьому свій час. І саме тепер пора прощатися.

Фабіан підвівся й неохоче віддав йому стернове перо.

— Пам’ятай, що я завжди десь неподалік, — сказав Фелікс, вставляючи перо на місце. — Якщо в місті не відбуватиметься нічого поганого, то я навряд чи буду вам потрібен. До того ж ви маєте Фрателлюса… цебто пастора Лінда.

— Але мені тебе не вистачатиме, — зажурено мовив Фабіан.

— Не думай про це, — сказав Фелікс. — Ти живеш на землі й, певно, ще довго житимеш. Недобре щодня спілкуватися з ангелами, тоді легко можна втратити ґрунт під ногами. Досить знати, що ми десь є, та й квит.

Ангел струснув крильми.

— Чого-чого мені справді не вистачатиме, то це марципанів, — сказав він і заплямкав. — Але тепер, коли я став дорослий і отримав такий високий чин, мені вже не пасує думати про марципани. Тьфу! Які дурниці! Для тебе я завжди буду Феліксом.

Раптом один лелека злетів із гнізда й сів на балюстраді.

— Феліксе… е… Фабиїле, — сказав він. — Тобі вже треба рушати. Ми готуємо випускний вечір!

— Зараз лечу, — сказав Фелікс і віддав честь.

Лелека схилив голову набік, заклацав дзьобом і знов знявся вгору.

Фелікс обернувся до Фабіана, обхопив його обличчя долонями й цмокнув хлопця в чоло.

— Ось так, — мовив він. — Тепер можеш іти додому й писати. Це стане метою твого життя і буде тобі моїм подарунком. Нехай твоєю зброєю буде слово.

Він змахнув крильми й полинув услід за лелекою. Вони здіймалися все вище й вище в небесну блакить, і Фелікс весь час кивав йому головою і всміхався. Фабіан не зводив із них очей, поки міг витримати сліпуче сонце.

— Ти ж і справді повернешся? — крикнув він, зненацька злякавшись, що ніколи більше не побачить Фелікса.

Ген-ген ізгори долинула відповідь:

— Чого ти ніколи нічого не слухаєш? Я ж казав, що це лише початок!

І тут небо спорожніло.

Фабіан сумно обернувся й підібрав зіжмаканий пакет од марципанів, що залишився після Фелікса. Поруч лежало сяюче біле перо, м’яке, мов шовк, і легеньке. Гусяче перо. Він його підняв, провів ним по обличчю й усміхнувся. Він зрозумів, що саме хотів сказати Фелікс тим подарунком. Мовляв, усе тільки починається.

І вигадка, і правда про ангелів

Здається, тема для норвезької літератури не нова: вже ніби є «У дзеркалі, у загадці» Юстейна Ґордера — зворушлива повість про дружбу хворої на лейкемію дівчинки з ангелом-охоронцем. Але у творі Еви-Марії Люнд ангел — ще не охоронець, а лише випускник Небесної школи ангелів, що за день до іспитів на звання охоронця звалився з неба, та ще й пера по дорозі погубив. Йому допомагатимуть юні герої повісті — і пера позбирати, й іспит отой скласти… А вже всі разом вони рятуватимуть місто та його прекрасний старовинний храм із неповторними статуями ангелів від недобрих зазіхань лиходіїв.

«Викрадач ангелів» — достатньо несподіване поєднання містично-казкової повісті у дусі Марії Ґріпе чи Елізабет Ґоудж, де діють не чари, а несподіване проникнення у буденне людське життя світу Вічного, з класичним детективом. Окрім того, в канву пригод уведено виразну історичну та культурологічну лінії — адже вся інтрига крутиться навколо того, хто перший відшукає в міському архіві один давній документ, від якого залежить доля цілого міста.

Автор книжки — відома норвезька перекладачка й мистецтвознавець Ева-Марія Люнд — народилася 1951 року в Осло, у змішаній родині (мама — француженка з Ельзасу, тато — норвежець). Тому не дивно, що частину року дівчинка жила в одній країні, а частину — в іншій. Це значно вплинуло на її подальшу долю. Адже саме там, у краю замків і маленьких містечок, старовинних церков і лицарських легенд минуло її дитинство та з’явилася любов до архітектури, музики, фольклору. Після закінчення школи дівчина вступила на гуманітарний факультет університету в Осло, де поглиблено вивчала французьку, англійську й італійську мови та мистецтвознавство. Потім самостійно вивчила ще й німецьку, фламандську, шведську й данську.

По закінченні університету Ева-Марія Люнд понад два десятиліття працювала у театрі Норвезької Опери в Осло — спершу асистентом режисера, продюсером, потім перекладачем. У її доробку — десятки перекладів оперних лібрето, зокрема й «Перстень Нібелунгів» Р. Ваґнера, який вона перекладала двічі — норвезькою і французькою. Саме в театрі зустріла Ева-Марія своє кохання, танцівника балету Норвезької Опери, у них народилося дві донечки. Минав час, досвід роботи в театрі спонукав до творчого й наукового пошуку, — вона вивчала й досліджувала історію музики, театру, норвезького мистецтва.

Врешті 1997 року вийшла друком її перша книжка «„Лебедине озеро“ — перетворення в балет» — про історію становлення відомого музичного твору на сцені. А 2000 р. (у співавторстві) побачила світ ще одна монографія «Ходімо разом до Віґеллана», присвячена творчості знаменитого норвезького скульптора. Разом із тим жінка постійно працювала в царині перекладу — не лише наукового, а й художнього, досягнувши заслуженого успіху та визнання.

Та ось несподівано для себе самої Ева-Марія Люнд написала дитячу книжку. Герої ніби злетілися до авторки й змусили сісти за роботу. Спершу зринули в пам’яті милі її серцю спогади про шкільні вакації, які минули серед загадкових старовинних замків Ельзасу. Недалеко від будинку, де мешкала родина, були руїни давнього монастиря… Зринув образ веселого симпатичного ангела, жартівника й палкого шанувальника марципанів. Несподівана назва міста — Вовчі Гори — також з’явилась мовби випадково під час відпустки. Навіть ім’я для лихого персонажа… Світ вигадки вабив до співпраці. Сторінка за сторінкою, рядок за рядком… І напружена інтрига нарешті знайшла своє вирішення.

Повість «Викрадач ангелів» побачила світ 2004 року й одразу здобула собі чимало прихильників. Про Еву-Марію Люнд заговорили як про талановиту письменницю.

То був справді вдалий дебют у дитячій літературі, авторка здобула цілком заслужений успіх. Її твір і справді особливий у світі сучасної дитячої літератури. Проте особливістю «Викрадача ангелів» є те, що в цій повісті зовсім немає протиставлення дитячого й дорослого світів, як ми звикли бачити в багатьох сучасних книжках для підлітків. Натомість чітко показано вічні родинні цінності — затишок дому, взаємну любов і довіру в сім’ї, життєву необхідність пам’ятати своє коріння, протистояти усім спробам сучасної цивілізації перетворити людину на безбатченка.