Заметіль

(І нічого.

Сімдесят вісім…

…Ніякої вдячності)

— І нічого! Ніякої вдячності!

Ця історія повторювалась не раз і не двічі. Історії взагалі мають прикру звичку повторюватись.

(Як і сни.

Вісімдесят шість…)

— Але нічого, він ще пожалкує за мною! Пий, дитиночко, я навіть печиво тобі купила, так і називається — «До чаю». Знайшов собі якусь ненормальну, яка хвостом перед ним крутила, а потім побавилась і кинула, а він задля неї матір рідну готовий був продати! Занапастила його, бідного… Тобі краще не підніматись, а як голова закрутиться, а як впадеш? Ми ж домовились, що ти будеш ходити на горщик. Я ж бачу, як тобі все важче вставати з ліжечка…

— Ваша правда. Тоді я ще полежу.

— Ось так… Сили треба берегти. Так на чому я закінчила?

— Ви купили мені печиво…

— Так-так, піду дістану… Ой, я ж двері лишила незамкненими!

Не дивно, коли заходиш з двома великими торбами у руках…

(Дев’носто вісім…)

— Та що ж це таке!

(Дев’носто дев’ять…)

— Замок заїв!

Олена повільно розправила руку. Щойно присохлий поріз знову почав кровити.

Ще не час.

Сховала руку під ковдрою.

Жінка виросла на порозі і підозріло втупилась у неї. Мовчки. Це було на неї не схоже.

Перевела погляд на милиці, прислонені до стіни біля ліжка. Знову на неї. Тривожність уступила місце розгубленості…

— Можна мені горщик? — спитала Олена.

— Ключ зламався. Треба дзвонити в ЖЕК.

— Добре, телефонуйте.

— Телефон… його ж відключили.

— Телефонуйте з мобільного…

— Буде дорого. Краще збігати, ЖЕК недалеко.

— Можна горщик?

— Так-так, несу… Але як же я тебе саму у відкритій квартирі зоставлю?

— Кому я така потрібна?

— Д-добре. Я швидко.

Вперше за багато-багато часу їхня розмова набула форми діалогу. Її запитували і чекали відповідей. І пробували ці відповіді на зуб. Як колись пробували люди золоті монети. І не могли вирішити, фальшивка перед ними чи чисте золото.

У замку ще трохи покопирсались. Потім кроки стихли.

Олена звірилась з годинником. Надійшов час уколу.

(Поправка. Часу на укол нема.)

Кроки з’явились знову. Милиці стояли там же і у тій же позі. Дівчина так само лежала у ліжку.

— Я заберу горщик…

— Дякую…

— То я піду?

— Добре.

От тепер час.

(Сто.)

Алилуя.

…Вона швидко віднайшла свої документи, куртку і кросівки, відсторонено подумала, що дуже довго не оновлювала свій гардероб, впевнено штовхнула двері, спокійно відзначила, що до хати знову можуть навідатись злодії, якщо вона піде, і… в одну мить втратила всю свою відвагу.

(Куди я піду? Навіщо? Невже мені тут погано?

Цить.)

Таке трапляється, коли довго жити в замкненому просторі, обмеживши коло свого спілкування однією людиною. Вийти з цього простору інколи буває так само важко, як із коми.

Потрібен був подразник, який перевищив би поріг її збудливості. Який дав би сили зробити крок вперед.

Вона зняла одну кросівку і почала гамселити нею у сусідові двері. За сім хвилин з того боку почувся знервований голос:

— Там що — пожежа?!

Вона не зупинилась.

Двері клацнули і відчинились. Сусід приготувався щось сказати, але, побачивши її, завмер і зробив крок назад. Вона стояла з кросівкою у одній руці і сережками в другій.

— Я забула подякувати вам за новий замок. Не знаю, чи мала б я змогу зараз сама його встановити. Ви дуже мені допомогли.

— Та… я… нічого такого не зробив.

— Ось візьміть. Сережки. Їх не змогли вкрасти, тому що вони були на мені два роки тому. Беріть, не бійтеся: це справжнє золото, 535-ої проби.

— Ви що!

— Це завеликий тягар для мене. А якщо я залишу їх тут, знову можуть навідатись злодії. Я хочу, щоб вони були у вас.

— Н-ні, не треба…

Олена розімкнула пальці — і сережки впали на сусідів килимок.

— Тоді нехай буде так, неначе ви їх знайшли. Йдіть, вас жінка кличе.

— Може, я ще щось для вас…

— А от більше я у вас нічого не прошу. Беріть і йдіть.

Сусід потупцював у коридорчику, покліпав очима, нахилився, підняв золото і втупився у нього.

— Ми дещо не ладили з вашою мамою.

— А ми й тепер з нею не ладимо.

Сусід остаточно переконався, що вона зійшла з глузду, і сховав золото до кишені.

— Я… я збережу їх. Для вас.

Він нарешті пішов до себе.

Олена зашнурувала кросівку, випросталась, перечекала, поки зникнуть мушки з-перед очей, і рушила за межі свого теперішнього світу.

Діалог 535-ї проби виявився фальшивкою. Ще одна дитина виявилась невдячною.

Дванадцять днів після кінця світу.

— Я відмовляюсь відповідати на будь-які запитання, поки ви не пропустите сюди мою маму!

— Я головний лікар. Ми зв’язались з університетом. Сюди приїхали ваші одногрупники…

— Я нікого не хочу бачити, крім мами! І не смійте вводити мені снодійні!

— З вами зараз поговорить наш досвідчений психіатр…

— Ви що — глухі?!! Дозвольте мені два слова сказати мамі… З нею щось негаразд?.. тому ви мовчите? З нею щось… трапилось?

— Розумієте…

— Я буду старанно виконувати всі ваші призначення, я буду найзразковішою пацієнткою, тільки скажіть… скажіть мені правду… Заберіть цей шприц, я хочу почути все на тверезу голову… Я знаю всі приписи, знаю, що не можна повідомляти хворим у такому стані, як я, нічого хвилюючого, я б на вашому місці поводилась би так само, але я швидше здурію від невідомости…

— Вона не дуже добре себе почуває…

— Що з нею? Не тягніть, я ненавиджу довгі вступи…

— Коли їй повідомили про вас, про те, що сталося… Скажіть мені, у вашої мами все було гаразд із серцем?

— Інфаркт?..

— Трансмуральний.

— З таким інфарктом рідко виживають…

— Давайте сібазон.

— Ви хочите сказати, що вона… померла?.. Ви хочете мені це сказати і не наважуєтесь?.. Ви не змогли її врятувати, то для чого ви врятували мене!!!

— Де цей сібазон?! Швидше!

— Чого ви боїтеся, я ж не втечу?!! Я тепер і кроку не зможу зробити до вікна, але ви запхали мене у найдальший кут і привели до мене психіатра, ніби він зможе повернути мені маму живою!!!

— Не діє…

— Гомк! Десять кубів!

— Чому ви не кинули мене лежати під будинком?!! Як я зможу тепер жити, якщо через мене померла моя мама?!! Ви можете мені сказати, як?!!

— Тримайте сильніше!!!

— Відключилась.

— Поставити цілодобовий пост і не спускати очей. Бувають же такі хворі: самі не живуть і іншим не дають жити!

Люди ніколи не замислюються над простими речами, поки ті речі не ускладнюються до масштабів Евклідових теорем.

Як, наприклад, сходи. Найбанальніший елемент будівлі. Чергування горизонтальних і вертальних перекладин. Згинаєш під прямим кутом ногу в колінному і кульшовому суглобах, переносиш на неї опору, випрямляєш, згинаєш другу ногу… Банально, як простуда.

Олена застрягала на кожній сходинці, втрачаючи відлік часу, забуваючи, на якому поверсі перебуває, стискаючи поручні до оніміння пальців, роз’ятрюючи рану на руці і щосили, щодуху, щомиті пориваючись озирнутись і кинутись назад.

Але сходи їй заважали, спутували ноги, липли до підошв… І ліфт, звісно ж, не працював. Навіщо?

Одне добре: їй настільки важко було ходити на милицях, що вона постановила якомога швидше встати на ноги. І кожну вільну хвилину використовувала, щоб натренувати зледачілі м’язи. Пильно приховуючи свої фізичні вправи від сторонніх. Переконуючи сторонніх, що їй дедалі важче вставати з ліжка. Так, про всяк випадок.

Правда, кожного дня після зарядки доводилося колотись, бо тіло не признавало фізичних вправ, тіло хотіло лежати в ліжечку і більше ніколи не вставати з нього. Тільки одна думка піднімала її кожного дня на ноги, одна думка змушувала її повторювати остогидлі вправи. Вона хотіла піти і поглянути на НЬОГО, хоч одним оком, востаннє. Піти на своїх ногах, без милиць.