Заметіль

— Тато?..

— Хочеш ще?

Вона сіла.

— Почекай, зараз ти побачиш, з ким зв’язалася! Одну хвилиночку…

Тато висунув одну шухляду, другу… вийняв сокирку для розробки м’яса, обійшов стілець, на якому вона сиділа, і приставив лезо їй до горла. Рука його дрібно-дрібно тремтіла.

— Ану, друже, в тій же шухляді є моток мотузки, витягни його і неси сюди.

Богдан… вона від здивування заклякла… дивився просто на них і не бачив їх. Його погляд блукав по їх обличчях, переходив на стіни, підлогу, меблі, ніде не затримуючись, нічого не помічаючи… Він лежав на лікті однієї руки, а другою ніби намацував позад себе якусь опору, а опори все не було.

— Друже… я чекаю…

Жоден м’яз на обличчі її хлопця не ворухнувся. Він підвівся, повільно, з натугою, ніби продираючись крізь липке павутиння. Знайшов моток і підійшов до них, тримаючи його на долоні.

— Що з тобою? — знову запитала вона його, і знову його погляд ковзнув мимо неї.

— Прив’яжи її. Ти знаєш, як це робиться, — сказав йому її тато.

Хлопець так само повільно опустився на підлогу біля її ніг і почав прив’язувати мотузку до ніжки стільця. Потім обвів мотузку довкола її ніг, один виток, другий…

— Що ти робиш?

…обмотав коліна, почав примотувати її до сидіння…

— Що ти робиш?

…дійшов до спинки стільця…

— ЩО ТИ РОБИШ?

Зупинився, щоб відмотати ще трохи мотузки, і…

(неначе з далекої далі, з найглибшої глибини потягнувся до неї його погляд)

…його зіниці розширились і завмерли.

Він розуміюче посміхнувся. Невесело посміхнувся. А тоді прошепотів одними губами:

— ВТІКАЙ…

— Та ти що, Богдане? Це ж мій тато, він не зробить мені кривди, він просто трохи розсердився. Батьки іноді сердяться, коли їх дочки дорослішають і починають зустрічатися з чужими чоловіками. Це природно.

Він кинув мотузку і взяв її руки у свої.

— ВТІКАЙ, БУДЬ ЛАСКА…

Він завжди був набагато вихованішим за неї. Вона частенько забувала зайвий раз вибачитись чи про щось попросити. Не вважала це аж так необхідним. Мама казала, що у неї татові замашки.

Визволившись з недов’язаних пут, Олена доторкнулась пальцями до його обличчя.

— Це все пафос, гра, як в театрі. Мій тато — людина творча, а ця сокирка… Невже ти повірив, що мій тато може заподіяти мені якусь кривду?

— Звісно, що не може! Своїй улюбленій донечці? — Тато поцілував її в тім’я і опустив сокирку. — Я просто наглядно продемонстрував тобі, з ким ти зв’язалася. Ти ж ніколи не слухаєш, коли тобі щось говорять. А тепер ти побачила, що цей твій… дружок — тюхтій, порожнє місце, повний нуль.

Тато вийшов з-за її спини, бадьорий, підтягнутий, розпашілий, і… вдарив її хлопця тупим кінцем сокирки. В груди.

Богдан відлетів до вікна, а тоді зігнувся навпіл, впершись долонями в підлогу, хапаючи ротом повітря…

— Він не здатен тебе захистити. Тепер ти це бачиш.

І вдарив його по спині. Богдан без звуку повалився на підлогу.

Олена заціпеніла. А тоді десь поруч зазвучав чийсь крик. І вона зрозуміла, що це її крик.

— Чому ви всі кричите, чому ви завжди кричите? Ти і мама. Треба взятися за ваше виховання. — Він притягнув її до себе за потилицю і притис обличчям до своєї сорочки. Крик захлинувся. — А тобі, ДРУЖЕ, я вже казав: не смій її торкатись. А ти що?

Але перед цим вона встигла помітити, як він замахнувся втретє, їй вдалося вивернути голову з лещат.

— Богдане!

Богдан здригнувся і підняв голову. Він неначе знову прокинувся… від її голосу. І почав підніматись, і встиг відскочити, коли сокирка вдарила в стіл. Гострим краєм.

Лезо глибоко увійшло в дерево.

Олена втупилась у це лезо.

(ВІН ЛЕДВЕ ВСТИГ ВІДСКОЧИТИ!)

Вона дивилась і дивилась, і нічого не могла второпати. Як не старалась.

(ЛЕДВЕ… ВСТИГ…)

— Він і його тітка — це зовсім інший рівень, це не наш з тобою рівень, Олено, — зазвучало звідкись згори, але лезо притягнуло всю її увагу. — Народжені повзати — літати не можуть. Я робив все, щоб довкола тебе обертались люди, які входять до духовної еліти нашої нації, а ці люди… Де ти з ним могла познайомитись? Ти мене чуєш, ей?

Її несильно потрясли за голову. І одразу ж втрутився інший голос, тільки віддалено схожий на голос хлопця, якого вона кохала.

— Не вплутуйте її.

— Не тобі мені вказувати.

— Не вплутуйте її. Вона тут ні до чого.

— Ти чуєш? Він від тебе відмовляється.

Рука гладила її по волоссю, і хотілось заплющити очі і уявити все це сном. Але сонце так гарно відбивалось від металу, застряглого в дереві, що вона…

(це ж яку силу треба прикласти..?)

відштовхнула від себе цю руку, цього чоловіка, це крісло,

(що ж це за вистава така, від якої так моторошно?)

вибігла в коридор, взула чоботи, накинула шубку, вхопила шалик і… повернула назад.

Тато легко, немов граючись, поплескував себе сокиркою по долоні і щось тлумачив її хлопцеві. Вона не чула, що саме, і її хлопець, здається, теж.

Він просто дивився поперед себе і усміхався. Невесело. Приречено.

(Я ЙОГО ВБ’Ю)

Вона ступила з коридору у кухню.

— Тато, якщо ти не віддаш мені…

— О, Олено, він зрозумів свою помилку і більше не буде тобі надокучати. Він просто не зможе цього більше зробити!

— … не віддаш мені цієї сокири…

— Хочеш, я відкрию тобі один його секрет? Дуже забавний секрет. Його сімейка, а в його сім’ї було крім нього ще четверо дітей, одного дня організовано зібралась і виїхала за кордон. До Америки, на пе-ем-же. Всі вони були бідні, аж чорні, татусь що заробляв, що не заробляв, і жили вони на гроші маминої сестри, старої діви. І от ця сестра, себто його тітка, раптом зажадала повернення боргу. Виявляється, вона акуратненько записувала, скільки одного дня позичила їм на хліб, а іншого на молоко. За багато років вийшов досить пухкенький списочок. Вони у відчаї, їм ледве вистачає на дорогу, а вона затялася: не віддасте гроші, піду на міліцію. Але серце — не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?

— …якщо ти негайно не віддаш її мені…

— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.

Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.

— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.

— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…

Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.

— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?

Тато нахмурився.

— Звідки я його знаю? Кого?

— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…

Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.

— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?

Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,