Заметіль

Були не зовсім тверезими, тому й забули про це.

— Дімо, скрути пічку і газуй. У мене дома має бути щось для сугрєву. А куртку треба зняти. Розумію, що не хочеться, але краще пізно, ніж занадто пізно. Може хтось має анальгін? Ясно, ніхто не має… До речі, Зенику, хіба ти не повинен був там зійти?

— І лишити вас з оцим бандитом? Наодинці? З дітьми і дружиною на руках? Тобто з дружиною і дітьми на руках? М-м… добре, дружину можна на руки не брати, обійдеться…

— А я що?..

— Дім, ти не що, ти класний пацан, але тут потрібне мислення… як би це сказати… неоковирне.

— Яке-яке мислення?

Вони були тільки трішки нетверезими. Але його дружина все одно була не в захопленні від такої юрми майже тверезих пізніх гостей.

Коли молодика трохи обігріли і відпоїли гарячим чаєм, він розказав, що живе неподалік Стрийського парку, що повертався від родичів, хотів зрізати шлях і перетнути парк замість того, щоб його обходити. Але це виявилось не так близько і не так легко, як йому спочатку здалося. Через заметіль він заблукав, шукаючи дорогу кілька разів провалювався в сніги, а коли вийшов до траси, був настільки змучений, що сів відпочити. І встати було вже важко.

Цілком правдоподібна історія. Розповідаючи, дивився прямо в очі, не шарпався і майже не збивався. Тільки час від часу мимоволі стискував кулаки, ніби пробував, чи є сила в руках.

Від випивки відмовився.

(«Я не п’ю горілки.»)

анальгіну теж не захотів…

(«Зі мною все в порядку.»)

Уся його історія виглядала цілковито правдоподібною. Але повірити в неї могли тільки дуже п’яні люди.

— Ану закоти рукави! Чого дивишся? Алкоголем від тебе не чути, а от драпом добряче тхне. А можливо чимось серйознішим. Я сказав — закоти рукави.

Це вже Зеник. Методика мозкового штурму.

Підозрюваний завмер, моргнув, тоді відставив чашку і почав закочувати рукави.

— Заспокойся, він жартує.

— Перевірити ніколи не завадить, Сергію Романовичу. Подивіться, які у нього очі.

Той одразу опустив голову. І стиснув кулаки. А коли помітив, що робить, — невесело посміхнувся.

— Дімо, поможи моєму гостеві піднятися.

— Для чого?

— Хочу йому дещо показати… Сюди, будь ласка. Ось тут спальня моїх дітей. Заходь, не бійся. Думаю, настільної лампи вистачить… У мене двоє дітей. В обох — органічне ураження мозку. Причина так і не відома. Подивись на них. Подивись-подивись. Тобі здається, що в тебе зараз — непоправна трагедія,

(Він здригнувся…)

тобі можливо не хочеться жити,

(але погляду не відводив)

повір мені, з часом все мине,

(стояв над дитячими ліжечками і дивився на його дітей.)

а це не мине. Невідомо скільки ще років воно не мине.

— Я можу… щось зробити для вас?

— А ти як гадаєш, що тут можна зробити?

Вони повернулись у вітальню. Зеник з ними не ходив. Він взагалі намагався якомога рідше стикатися з його дітьми і його не можна було за це винити. Нічого приємного в цьому не було.

— Я міг би зробити їм масаж, — раптом сказав нічний приблуда.

Настала їхня черга завмерти.

Зеник отямився першим.

— Ха! Підмазуєшся? Щоб ти знав, Сергій Романович недавно відкрив свій власний оздоровчо-реабілітаційний центр і взяв, до речі, на роботу класного масажиста. І, коли треба, той зробить все, що треба.

Приблуда серйозно подивився на кожного з присутніх.

— Я зроблю краще.

Богдан подивився на годинник. Восьма. Він не планував, що все так надовго затягнеться. Що життя затягнеться так надовго.

Спочатку були кілька вимушених тижнів в оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія», хоча можна було б відмовитись, але коли тебе підбирають ледь теплого посеред дороги, ти мимоволі почуваєш себе зобов’язаним,

(ніби ти просив їх підбирати тебе ледь теплого посеред дороги)

потім — два роки на далекій планеті Ємен,

(«Куди тебе несе, там небезпечно, стріляють, заразу якусь можна підхопити і взагалі — Азія?! Кортить померти на чужині?»)

а тепер ось гості несподівані нагрянули. Ніби не могли почекати до завтра. Завтра могли б гостювати тут цілісінький день, ніхто б їм не перешкоджав.

Мама Віра тішилась цим несподіваним гостям, гості намагались бути люб’язними, хоча це їм погано вдавалось, а він ніяк не міг дошукатися причини їхнього візиту.

Навіщо він їм здався через два роки? Що вони тут забули? І чому не прийшли хоча б на годину пізніше?

— Кудись спішиш?

Зеник. Куций, кучерявий, непосидющий. Ходячий збудник ідей, — як називали його співробітники. Тому, хто винайде вакцину «анти-Зеник» обіцяли винагороду. Зараз співробітники не впізнали б його. Зосереджений, спокійний, він немов подумки аналізує якусь складну задачку. І водночас січе кожний його рух.

Дивно, що він досі працює простим бухгалтером. Хоча можливо йому просто подобається його робота.

Цей бухгалтер запідозрив його ще тоді, два роки назад, коли він сидів на повороті біля Стрийського парку і пробував зловити машину. Щиро сподіваючись, що ніхто не зупиниться. А вони зупинились. Чомусь.

— Пані Віро, ви впевнені, що вам не потрібно в лікарню?

Сергій Романович. На перший погляд — типовий представник старої когорти керівників, себто статечний, поважний чолов’яга, з доречною сивиною на скронях, ідеально поголеним підборіддям і костюмом без жодного ганджу. Але то лише на перший погляд.

Богдан здогадувався, що цей мирний чоловік не все життя займався послугами на кшталт масажу, водних процедур і боді-билдінґу. Між його підлеглими вперто ходила чутка про те, що у нього колись була досить солідна фірма, але він все кинув, коли переконався, що його дітям ніхто і ні за які гроші не зможе допомогти.

Та й хватка у нього була серйозна. Захотів, щоб Богдан Володимирович Гриб працював на нього, — і той працював. Через силу, через «не хочу». Аж поки одного дня не зрозумів, що йому ця робота подобається. І тоді він її кинув.

А потім була планета Ємен. Далека і небезпечна. Звідки він мав би не повернутись. Але повернувся. Навіть вона не захотіла, щоб він залишився у її пісках назавжди.

Якщо чесно, Богдан не сподівався, що його вистачить так надовго.

— Ну що ви, яка лікарня, я тутечки полежу, і мені перейде, я ж звикла.

Мама Віра. Що б там не було, але все-таки вони прожили в одній квартирі багато років. Багато пережили разом. Це може і не зробило їх близькими, але зовсім чужими вони вже ніколи не будуть.

— Вам потрібно відпочити, ми не заважатимемо. З вашого дозволу ми тільки перекуримо на кухні.

— Звичайно-звичайно, мої дорогенькі…

Гості вийшли у кухню і щільно прикрили за собою двері. Мама Віра по-змовницьки понизила голос:

— Це твої друзі?

(І що ти на це?)

— Може, в іншому житті…

— Які хороші люди, правда, синочку?

— Правда. Знеболювальне мало би вже подіяти, так що спіть.

Вони подивились одне одному в очі.

— Я хочу тобі дещо сказати… в дечому признатись. Я сказала тобі неправду…

— Я знаю.

— Знаєш? Ой як добре, бо це не давало мені спокою.

(Ні, не можна було малому хлопцеві розказувати про те, що вся його сім’я виїхала за океан назавжди. А його залишила, як відкуп за несплачені борги.

Краще було вигадати байку, ніби-то всі поїхали у інше місто і обов’язково повернуться за ним навесні. А решта деталей він вже додумав сам. І кожного року благав зиму тривати вічно, аби весною знову не настало велике розчарування.

Не можна було розказувати йому правду, але ТРЕБА було.)

Богдан дивився, як вона засинає, і думав про безвихідні ситуації і про відому всім фразу, що безвихідних ситуацій не існує.