Страница 25 из 47
— Григоровичу, — пані Ніна затиснула рукою слухавку. — Той самий, що вчора. Сказати, що вас нема?
Влад ледве не розсміявся. Він явно програвав у цій боротьбі.
— Ми сьогодні зранку приходили до вас додому і бачили вашу жінку.
Дідуля чекав реакції на своє повідомлення.
— Ну то й що?
— Ми подумали, що їй теж цікаво було б прочитати цей щоденник.
Влад прикрив очі рукою. Коли він нарешті виспиться?
— І що далі?
— Особливо ті місця, де наша невістка докладно описує… ваші зустрічі.
— Я питаю, що далі?
— Але ми не дали їй почитати… поки що.
«Поки що, поки що, поки що…» — повторили гудки.
— Ви мені не подобаєтеся, Григоровичу.
— Це не смертельно, Нінок. Я сам собі не подобаюсь, і нічого, живу.
— А як там Марійка?
— Мабуть, добре.
— Це мені ще більше не подобається. Я збираюся до вас у гості.
— Може, краще я до вас? Чоловіка з дітьми випровадимо на море…
— Я просто сьогодні збираюся до вас у гості.
— Хіба можна приходити в гості без запрошення?
— Мені можна.
…Влад стояв на терасі, докінчуючи другу за сьогодні пачку цигарок. Жінки сиділи на кухні, щось жваво обговорюючи.
Минув рівно тиждень від минулої п’ятниці. Ніби нічого страшного й не сталося за цей час, але оті дрібниці — маленькі капосні дрібниці, мов білі волохаті пушинки лізли в очі, ніс і рот, і він усе частіше кашляв, особливо зранку, і хоча голос медика твердив йому, що все це від нікотину, інший голос — скрипучий голос нудьги шепотів, що вже настав час скинути маску і дозволити вовкулаці остаточно перемогти в собі нормальну людину.
Але кілька недовершених справ вимагали завершення.
Перша справа — щоденник, друга справа — Ілона, третя справа…
Влад обернувся. Ні жінки, ні пані Ніни у кухні не було. Викинувши щойно припалену цигарку, Влад перетнув кухню і вийшов у коридор.
Треба поквапитися. Часу майже не лишилося.
Двері на протилежному кінці коридора відчинились.
— Я показувала тьоті Ніні свою кімнату, — проказала жінка одразу, як тільки помітила його, і додала, дивлячись через увесь коридор прямо йому у вічі: — Їй сподобалося тут.
Влад рушив до них.
— Вам справді сподобалася моя халупа, Нінок?
У коридорі нагромаджувалися сутінки, але світла ніхто не вмикав. Його медсестра, поважна пані Ніна, стояла мов укопана, і щось не видно було радості у неї на виду.
— В-ви живете, як справжній буржуй.
Марія дивилась, як її чоловік ішов коридором їм назустріч, і відчувала, як тремтить поруч її колишня бойова сусідка, а коридор був довгий, наполовину затоплений сутінками, та чомусь ніхто не вмикав світла.
Не надавалася тьотя Ніна в союзники, не вміла приховувати істину, всі почуття одразу відбивались у неї на обличчі.
— …Дивно, — сказав чоловік, коли вони провели її за поріг. — Чому вона так заквапилася йти?
— Вона згадала, що їй треба забрати дочку з танців.
— Наскільки я знаю, студія від них недалеко, і її дочка завжди приходила з танців сама.
— Тепер вона вирішила забирати її щоразу.
— Мудре рішення.
Марія повернулася до дверей — треба помити посуд і попрасувати випрану білизну — але завмерла, прикипівши поглядом до маленького вогника, який зблиснув у руках її чоловіка, і хоч чоловік одразу закрив його від вітру долонею, вогник шарпався, блимав, майже зникав, і було так важливо і так важко вберегти цей сірниковий вогник від загибелі, що вона майже перестала дихати.
Цигарка зайнялася, випустивши цівку диму — і рука коротким рухом загасила сірник.
— Забув купити запальничку, — пояснив чоловік, затягуючись і вдивляючись у далечінь.
У наростаючих сутінках кінчик цигарки розжарювався все яскравіше і яскравіше, і невдовзі нічого більше не залишилось, окрім вечора і цього маленького незгасного вогника.
І мобільника, громи б його побили.
— Алло.
Марія швидко й із завмиранням серця ступила в темряву будинку — ніч не завжди буває з зірками і ліхтарями — але чоловік легенько притримав її за лікоть.
Вона повільно, із завмиранням серця повернулася.
— Ні, не хочу… мої батьки тут ні до чого… звідки у вас їхня адреса?
Він секунду дивився на зеленуватий екран.
— Вони хочуть дістатися до моїх батьків. — Тоді сховав мобільник і повернувся до неї. — Вони приходили сьогодні зранку сюди?
— Так.
— Як це виглядало?
— Він постійно озирався, а вона спитала: «Ви і є його жінка?»
— А потім? — вимогливо запитав він, розсіюючи рукою дим.
— Вона плюнула на мене.
— Тобто… — він жадібно затягнувся, — як плюнула?
Навіть у темряві було видно, як шарпається, блимає, майже зникає вогник у його очах.
Усі казки чомусь закінчуються весіллям. Далі додумуйте казку самі.
— Нормально.
— І ти мовчала?
— Вони одразу повернулись і пішли. Мали досить… піднесений вигляд.
— У них… у них з’явився новий… компромат.
Руки його тремтіли. Сутінки навісніли, мов голодна мошкара, обліплювали собою все довкруж.
Її губи самі промовили:
— … «буде видно і в темряві…»
— Що?
— Я завжди божеволіла від гарних слів, я могла повторювати їх тисячу раз, вони запам’ятовувалися наче самі собою…
Йому було важко перейти від своїх думок до її роздумів, він струсив попіл і подивився в ніч — напевно вирішив, що нема чого слухати жіночі балачки, але запитав для годиться:
— І що ж це за слова?
— «Крізь прочинену браму з подвір’я ступить світло босоніж на стежку, щоб назавжди відійти від нас, але буде видно і в темряві, що в Тебе втікаюча тінь…» — Грицько Чубай.
Він хвильку подумав, потім знизав плечима:
— Набір слів.
— Я знала, що тобі сподобається.
Влад мовчки втупився у жінку. Акведуктус церебрі![13] Через цю темряву не розбереш, чи вона сміється з нього, чи говорить серйозно. Але, але, але — як казала його колишня коханка — вона знову нічого не запитала про головне.
І він знову, як останній зрадник, сам усе розпатякав.
Ну, не все звичайно, а так, у загальних рисах: є дещо пов’язане з минулим… дещо дуже особисте… вони хочуть відкрити це особисте широкому загалу…
Підозрював, що вона зрозуміла значно більше, ніж хотілося б йому.
А під кінець мовила: «Ой, я ж маю стільки прасування!». — І шаснула всередину.
Він іще трохи потовкся на сходах і теж пішов досередини.
І вже зачиняючи двері, побачив, як зменшується смуга світла, що рвалося з передпокою на стежку, і як згущується довкола нього темрява. У певну мить йому захотілося залишити двері відчиненими, а світло — увімкненим, але вже через хвильку він посміявся з цього.
Біда шаснула досередини. Була мить, коли вона подумала, що їй доведеться заночувати на подвір’ї. Від цієї думки в неї аж шерсть стала дибки. Але все владналося.
Люди рідко прислуховуються до свого серця.
Ілона відвернулася, ледве стримуючись, щоб не розтрясти браму, в яку вчепилась обома руками і ніяк не могла відірватись.
Блукаючи містом, як зомбі, не бажаючи ночувати в квартирі разом зі старушенцією і сморчком, вона несподівано для себе опинилася на знайомій вулиці і здригнулася, побачивши, як ударило світло з дверей знайомого будинку… і загадала: якщо це світло не згасне і ці двері не зачиняться, поки вона порахує до десяти, то вона увійде туди і все їм розповість, починаючи з подій минулої п’ятниці, коли вона вмирала з цікавості, причаївшись у себе в будинку на сходах вище поверхом і намагаючись не пропустити появи маминого ухажора, — першого на її пам’яті ухажора, якого мама запрошувала до себе в гості, бо зі всіма іншими зустрічалася на їхній території, боячись, щоб хтось із них не побачив, яка в неї доросла дочка, — а розповівши все, запитає у них: «Ви все це підстроїли, чи не ви?»
Вона дуже швидко рахувала до десяти, справді, дуже швидко, але, але, але… двері замкнули, світло вимкнули, тьопай, Ілоночко, куди знаєш, а нам не заважай.
13
Водогін мозку (лат.)