Репетитор

Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо.

Андрій ніяк не міг відсапатись.

Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта.

— Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів.

— У вас тахікардія.

— Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти.

— Я не можу… якщо з вами щось…

— Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні».

Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі.

Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував.

Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена?

А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне?

За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син.

— По-твоєму, я… — батько стривожено пригладив вуса, — не маю права знати?

Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе:

— Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, — он пилюкою припадає…

— Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе?

Терпець рано чи пізно, але мусить урватися. Аксіома від Шелепінського.

— Та що ви?! Коли б ви встигли мене образити? Вас не було вісімнадцять років! І що вам тепер до того, образили ви мене чи ні?

Батько виглядав дещо… збентеженим. Дещо.

— Я не знав… що ти існуєш.

— Ага. Дуже добре. Раз мене нема, то я пішов.

— Але тепер знаю, — голос зміцнів, зупиняючи Андріїв шляхетний порив до дверей, — і я маю кілька запитань.

— Ви маєте лише кілька запитань? Викладіть їх, будь ласка, у письмовій формі і надішліть моєму адвокатові. Він мужик нормальний, знає, що робити.

— Не випендрюйся.

— Ви не вірите, що я маю адвоката? Такий… невеличкий, в окулярах, ніби щойно з фіри зліз…

— Олег. Він попереджав мене, що на деякі теми ти відмовляєшся говорити.

Деякі теми… Круто.

— Відмовляюся. На тему омарів, ікри, фазанів, куріпок, жаб’ячих лапок, акулячих плавників, слимаків і іншої гидоти, яку я ніколи не куштував, проте говорити на їхню тему не маю жодного бажання. Вони на мою тему, напевно, теж.

Батько, здається, почав усвідомлювати, що до чого. Примружився, ворухнув вусами… З-під сорочки до монітора на стіні тягнулися тоненькі непомітні дротики.

«Ідіот! Тлумок! Невже так важко промовчати?»

— А якщо я скажу, — обережно почав батько, і Андрій мимоволі напружився, — що досі не можу отямитись від звістки… що маю дорослого сина, і не уявляю собі, як мені тепер з ним поводитись?

— Хто вам сказав, що я ваш син? Мало що може придумати мама, коли дитина лізе з дурнуватими запитаннями: а чому в того, того і того є тато, а в мене нема?

Батько відповів контрзапитанням:

— Який же ти син, якщо не довіряєш своїй мамі?

— Хто вам сказав, що я не довіряю мамі? — Андрій підступив впрост до металевих перил ліжка, що в ногах хворого, ухопився за них обома руками і тоді лишень підвів голову. — Я не довіряю ВАМ.

— Ага. І в тебе, звісно, є вагомі підстави для цього.

— Аякже!

— А якщо я скажу, що твоя мама без видимих причин не з’явилася на побачення, що я розшукав її, підійшов, а вона відсахнулася від мене, як від чуми, без жодного слова пояснення, і ти особисто можеш запитати її, чи так все було: тоді якраз був похорон у інституті, нас усіх зігнали в конференц-зал, ховали одну викладачку… як же, пак, її звали?.. — батько задумався, відтак охнув, і пронизливо глянув на Андрія. — То ж була… твоя бабця!

— Прабабця. Олена Іванівна. Інфаркт. З ким не буває?

Андрій міг би додати, що вона померла, бо не витримала розчарування в своєму улюбленому студентові, але він боявся, щоб навіть тінь цієї думки не пробилася до його допитливого погляду: для серця, у якому погуляв ніж, цього може виявитися забагато. Нехай вже краще його серце зайвий раз шарпонеться від болю.

— Чому ти мені нічого не сказав відразу? Чому ти з відчайдушним виглядом лазив по моїй квартирі, воюючи з усіма без розбору, терплячи наші присікування, приниження, беручи… Господи!.. беручи за все це задоволення платню, і не сказав мені: гей, дідько-чорте, я такий самий, як ви, маю ті ж права і так само?..

— Навіщо ви мені здалися, — Андрій, нарешті, відліпив себе від поручнів, — через вісімнадцять років?

Батько зачаровано похитав головою.

— А скажи мені, будь ласка, Андрію, тільки без тих твоїх витребеньок скажи: як тобі вдалося зробити цю кляту пункцію, якщо я бачив лікарів зі стажем, які не потрапляли, куди слід?

— Зі страху, — швидко і не подумавши бовкнув Андрій.

— А в передсмертній записці ти теж зі страху помилково написав: «зізнаюся, що любив свого батька. Впевнений, що любив».

— Коли хтось пристає до тебе з ножем, якось не дуже задумуєшся над тим, що пишеш. — І враз, благально: — Можна, я вже піду?

— Втікаєш? — хижо усміхнувся батько. — Далеко не втечеш. Не надійся.

— Чому далеко? Йду шукати собі роботу.

— Он як? А від мене ти більше грошей не збираєшся брати?

— Ані копієчки.

— Почекай, поки я вийду звідси, і тоді ми з тобою… ой і поважно порозмовляєм.

— Вже відтепер почну боятися.

— І правильно робитимеш.

…«І чому ж ти не сказав йому ПРАВДИ?» — спитала совість.

«Не зміг».

…Лікарка в безрукавці ще здалеку привіталася з ним, а підійшовши ближче, довірливо мовила:

— Люда виходить на зміну завтра.

Щоб вам добре було!

— До побачення, — промимрив він і прожогом вилетів за двері.

Може, треба було подякувати? Та що з ідіота візьмеш?

Отже, завтра. О’кей!

— А шо я жроблю? Папка погана.

— Тримати треба, а не за воронами дивитись. Чого стоїш: твої малюнки, ти й піднімай.

Нарешті Андрій відчув істинну любов до довжелезних сходів, що вели до лікарні, бо на них можна зустріти Віру й Остапа, що мирно розмовляють під мирним листопадовим сонцем, і навіть пані Марію, яка тут же навпочіпки збирала розсипані ескізи.

Сказитися можна!

Андрій і собі хутко нагнувся над розмальованими аркушами, що швидко намокали від талого снігу.

— Дякую, — сказала пані Марія, приймаючи від нього малюнки, а коли підняла очі — схопилась рукою за груди. — Як добре, що я вас зустріла, Андрію! Одна моя знайома…

— Чай з малиною?

— Що? А, ні, не та, інша знайома, має біду зі своєю онукою…

— А ти жнаєш, де я тепер малюю: в КАБІНЕТІ! Бачив, бачив мої малюнки?!

— Хто б то на твої малюнки дивився на тверезу голову! — буркнув Остап і звернувся до Андрія, скалячи зуби. — Знаєш, я все-таки добився, щоб ніякого дня народження мені не справляли.

— Стривайте, діти. Беріть теку, йдіть догори і зачекайте мене біля входу… Так ось, Андрію, донька цієї моєї знайомої півтора року, як у Італії, а дитина сидить на шиї у бабусі. Перейшла в другий клас. Ніби непогана дитина, але зовсім не хоче вчитися. Не примусиш ніяк. Вона вже хотіла йти просити якусь вчительку, щоб посиділа з нею позаурочно, але якщо дитина уроки прогулює, то як її примусити піти до школи позаурочно? Моя знайома має артрит, вона не може за нею гасати. Я й згадала про вас. Гроші вони мають, дочка висилає і висилає, а що з тих грошей, як дитина зовсім від рук відбилась? То як, ви згодні?

Чи згоден він?

— А чай з малиною в них є?

…Неподалік лікарні Андрій побачив телефон-автомат, підійшов, вставив карточку.

— Слухаю.

— …

— Слухаю!

— Я хотів вам сказати…

— Це ти, Андрію? А я тут Вірині малюночки розглядаю. Сила! До речі, я збираюсь їм розповісти про тебе…