Страница 7 из 57
— Не бійся. Нічого не бійся. Початок покладено.
Після цього його розмлоїло, захотілося спати, але він напевне знав, що до кінця нічого не зробив, тому вичитав лекцію, цілу промову головам, аж тоді подався до спальної, завалився, не скидаючи одягу. Він спав і сонце заливало очі, наче густим розтопленим воском. Він чув запах воску, він чув опіки, він чув нечувану насолоду. Прокинувся від того, що кімнатами хтось ходив: сомнамбулічно тупотів, як перелякані всмерть люди. У щілину дверей він побачив дівчину Настю.
Удари наче дзвін, наче тихий сум, як хтось невидимий ударив у рейку, чи просто у пісках діти затарабанили у велетенські металеві труби, що лежали іржавими гадами серед пісків, але Ракша встигнув подумати, що навряд чи тут поблизу є щось подібне до церкви, щось подібне до невеличкого затищного храму, молильного дому, з прохолодою і спокоєм, рівним голосом священика, старого, втомленого скорботним земним путем, геть сивого, що напевне кілька років тому як повернувся з таборів: і відразу упала злива. Тіні забігали кімнатами, змінили звичне положення, свій колообіг, а тому видавалося, що безголові покійники ожили, затанцювавши химерний танок, сплутавшись у змієвидний клубок тіней, що покривали обличчя живим і мертвим, пускаючи їх усіх в оманливий віртуальний світ мандрівки, де місця не було нікому, ані мертвим грішникам, ані неживим святим; танок мертвих і тіней продовжувався, наганяючи живим свідкам в рота липкої слини, просяклої жовчю, і цей короткий проміжок часу, болюче яскравий, коли дощ хвилями, то накочував, то відходив, видушуючи запахи, звуки олов'яного серпня, лагідно пестячи у серцевині своїй смерть, що лягала на дахи чорними тінями, як востаннє, вищали дитячі гойдалки, заливаючись, бігла пухиристими свинцевими калюжами, жовтими глиняними потоками дітвора, кличучи невідомих людей, вигукуючи імена дощу, улюблених іграшок та героїв. Ракші несподівано прийшло у голову, що забажай він чогось відразу, то воно б неодмінно збулося, бо десь неподалік, разом з тонкою прохолодою смерті, чути могутнє сопіння Всевишнього. Фотограф тільки затулив очі, наче внаправду хотів від когось захиститися. А капітан Бондаренко, безперестанку обтираючи піт, смикаючи нервово потрісканими, заскорузлими, майже селянськими пальцями замурзаного комірця, прошипів однією горлянкою: «Як на покійників, то у них чудова усмішка? Білий прикус… Європейська якість… Чотири жмури європейської якості…» — «Ходім, — важко сказав фотограф. — Нам тут нічого робити. Нам краще мовчати. Начальству нічого патякати. Правильно вирішив кеп: вбивство з ціллю пограбування…» Капітан взвився: «Це мені, сука, вирішувати, з якою ці… метою… О!» — І погляд у нього опустився додолу: а у кімнатах, у вітальні потемніло від дощу, що рівно шамрував дахами, білим сполохом йшов пісками, — подув протяг, щось упало, і Ракша підняв. То знову була Біблія, але на те ніхто не звернув уваги. Капітан Бондаренко видирав із щоденника аркуші, зупинявся у якійсь задумі, знову починав упевнено шматувати зошита. Вікно прочинилося могутнім ударом бурі, протяги підняли вирлу, вихопивши білі аркуші, і вони летіли, чіпляючись краями за чорні калюжі, іцо вже взялися плівкою. Потім стало тихо. Дощ глушив ґвалт дільничих міліціантів. Ракша трохи манірно порозмовляв з ними, а потім зійшов до ліфту, як прилетів районний наряд і сказав, що відшукали вбивцю. Ракша глянув на годинник, і подумав, що надто скоро і це малоймовірно, але промовчав, почувши враз несподівано зраділе бухтіння Бондаренка.
І по тому, за годину, коли мокрі і злі дільничі міліціонери притягли невідомого зовсім чоловіка, у поношеному, але чистому одязі, з дивного кольору шкірою, а ще чистими, відсутніми до світу очима, геть скляними, як у мертвого, і кинули, матюкаючись до ніг столичних слідчих закривавлений одяг, пальця з обручкою, кілька жіночих трусів, з плямами місячних; тоді капітан Ракша зрозумів, що у повітрі твориться щось немислиме, чого не втямити пропитому і прагматичному розуму капітана Бондаренка. Собаки рвалися на невідомого, що його, з причин зовсім невідомих, тримали за руки, а не одягали кайданів. Його попередньо, легко, для проформи побили, наче чогось вижидаючи, видно заглядалися на команди столичних оперів, а могли, звісно, більше, та й хотіли більше, з превеликим задоволенням вламати чортів невідомій, зовсім неприємній людині, то найбільше після пиятики задоволення, тому його й присукупляють разом, для дозвілля і для закону — докупи, а не порізно. Одсапуючись, Бондаренко глянув на невідомого, запитав, харкнувши майстерно у бік, прямо на скло: «Хто такой?» Йому відповіли, що це один бомжара, колишній зек на прізвисько Комета, що фамілії, тобто його прізвища, ніхто не знає, але не важливо, бо у нього знайшли відрубаний палець, шмоття, і на пиці написано, що це не інакше як робота цього виблядка. І Комету, не боляче, для проформи, коцнули. Комета відмагався, відбалакувався, говорив упевнено, чітко, і тільки Ракша один здивувався правильній вимові, тим паче, що літній чоловік викликав навдивовиж симпатію, говорив чистою українською мовою, пересипаного галичанським діалектом, цим напевне потверджуючи свою непричетність, напівсвідомо, до вишуканої донецьким матюччям мови столичних, і не, міліціантів. Коли вони прийшли до його житла, що знаходилося поруч, то здивувалися порожнечі та кількості книжок, а ще більше — собаки взяли інший слід, проте відразу його упівдороги загубили, і підозра автоматично вернулася до Комети. Вони йшли широкими піщаними дюнами, під важкими крилами свинцевої зливи, кожен відчуваючи притоки, удари крові, наче щось лиховісне, невимовно страшне зійшло до них, влізло у їхнє життя. Бондаренко один напевне нічого не думав, а гадав, як його швидше проковтнути грамів так із півлітри, по-швидше відзвітувати Генералу, завалитися до коханки і до понеділка не показувати нікуди носа. Вони вже підходили до будинку, де трапився злочин, і Ракша невідомо чому і чого звів погляд, побачив тремтливу, але виразну постать у синіх, великих коридорних вікнах, такі бувають тільки у кооперативних домах, і впізнав того чоловіка, що поливав квіти. Не те щоби душа почула щось негаразд чи недобре, але таки підвів голову вдруге, і вже побачив, як вітер розчахнув вікно навпіл, і перед ним засвітилася бліда, як кисіль, пляма обличчя з тускним вологим, мов дощ, поглядом. Дощ то опадав, то знову набирав сили. Навіть видно було бліду синю кульку сонця.
Іван, десь того часу, стояв на майданчику, серед тремтливих рожевих індійських троянд, дивився, як вітром роздуваються білі парусинові штанц у фотографа, наче нічого кращого в житті не бачив, так чомусь видалося Ракші, і йому примарилося, що то його далеке дитинство, з чарівними цирковими містеріями, забутим терпким щастям, яке іноді відчуваєш, вдихнувши чистого озонового повітря на похмілля. Синє сонце хилиталося врівень голови. Коли капітан Ракша задер голову, то зустрів цей немислимий вицвілий погляд, майже небесного кольору. Ракша відригнув, сплюнув під ноги, слухаючи, як подвір'ями розбігається дитячий крик, вищать гойдалки, а в небі все наливається більше і більше, — скоро знову уперіщить дощ, ще більший, упаде важкими полотнами, так як падає крик жіночий серед пустоти і порожнечі вулиць, як б'ється глухо монета у під'їзді важким серпневим понеділком. І Ракша, наче скулячись від болю, поволі підняв голову ще раз, як хто його вимусив, то угледів темними ямками вікна чиюсь легку тінь і якогось дідька подумав: «Вляпався, мать його…» І далі покотило дворами. Псюки захлиналися білим кашлем, — верещав, зігнутий у три погибелі, від шлункових спазмів капітан Бондаренко, тицяючи пальцем то на Комету, то на Ракшу, ворушачи, хляпаючи по-риб'ячому ротом, знову нагинався і блював у калюжу. Тоді, із завченим відчуттям виконаного обов'язку, він заклацнув кайдани на руках Комети, гукнув Зісельмана, дивуючись тупому приливу нудоти, відчаю і відрази. І йому захотілося плакати, зовсім по-дитячому, безпомічно і невідомо чого.