Дофін Сатани

Ліліт прокинулася, як хто підкинув, s половині ночі. За вікнами протяжно вив пес, плакав, як маленька дитина. Ліліт зайшла до клозету, потім заварила кави, зашурхотіла пачкою цигарок і дивилася на широку площу, залиту рідким ліхтарним світлом, де мошкарою шугали авта і мотоцикли, їй снився сон. І вона намагалася сама собі розтлумачити, але огида липким клубком застрягла в горлянці. Вона рвучко курила, пускала синій дим. Снився їй давній приятель, маляр. Він помер три роки тому, перетявши на руках вени. Гомосексуальні зв'язки. Для Ліліт, що оберталася у світі моди, це не було дивиною. Найцікавішим елементом цього сновидіння була незрозуміла мова. Альфред стояв на узвишші, обличчям до неї, — гарним, майже жіночим, але з ознакою мужності: чіткі риси обличчя. Одягнений у рожевого комбінезона. Видавалося, він стоїть на голубій кулі і вказує рукою донизу, на знайомий до рисочок квартал, залитий рожевим і голубим світлом. Тоді він сказав ще щось на мові, дуже подібній, близькій, але все одно незрозумілій. Тоді, надпивши великий ковток кави, Ліліт ледь не ошпарила горло, і до неї дійшло, що говорив з нею Альфред рідною мовою. Він за походженням білорус. І допиваючи каву, вона вже напевне знала, що сама таки відшукає цю скотину. Мінський масив не такий вже і великий, щоб не знати, де кубло гомосексуалістів. Випаливши кілька цигарок, вона попорпалася у шухлядці, знайшла снодійне, випила дві пігулки і провалилася в сон, — вже без марень, в тихий і лагідний, як травневий день.

Ракша повернувся додому. Запустілі квартири викликали у нього тоску, звірину тоску самотності. Його не дратував бидлам, бардак, розгардіяж, — це він постійно і наполегливо підтримував. Але пустота, юдольне запустіння викликали думки про намарність людського існування. Це асоціювалося у нього з незрозумілим, пекучим болем, що ганяв містом від дому до дому. Він не міг роз'яснити, що трапилося з ним, але знав, що так необхідно. Вороття назад немає. Та і Ракша вже був іншим. Він не постарів, але схуд, витончився, з проваленими щоками, темними від безсоння очима; він мав кремезні плечі, сильні руки. Розгрібши купи сміття, він розклав карту, детально викреслюючи місця перебування Білозуба. Він вже напевне знав його спражнє прізвище, але не було ні свідків, ані самого звинуваченого. За роботою його застав телефонний дзвінок. Ракша напружив м'язи на спині, його пробрало потом, наче хтось покликав його тихо так, віддалеку, наче моторошний голос, зовсім неживий. Мурахи поповзли шкірою, пішло холодом. Телефонний дзвінок вночі. Він повагом подався до телефону. У рурці запитали його прізвище, а тоді, переконавшись у правильності адресата, наказали негайно з'явитися до Міністерства внутрішніх справ. Ракша тільки й спромігся на слово «Так», а вголос, кладучи рурку, сказав:

— Мене не інакше до генеральського чину представили. Не інакше. Згоджусь тільки на міністра.

На ранок Ракша дізнався, що він таки знову справжній полковник і що на нього вішають справу маніяка, тобто Дофіна, як його називав юродивий: Дофін Сатани. Васькович потиснув Ракші руку єврею, вологою і липкою; і Ракші захотілося чимдуж обітерти її. Ракша почав діяти. Він напускав стукачів по всіляких притонах і гадюшниках, дешевих і багатих ресторанах. Розпитував у залізничників. І майже всі бачили цього чоловіка. Сіра, невиразна зовнішність, з усмішкою, забалакати може так, що дивина, а не чоловік. Що накоїв? Та нічого особливого, аби ви тільки потелефонували, коли з'явиться. Годиться. Значить все здорово. Г так цілий місяць. Тоді Ракша знову згадав Ромодана. Запросив його на допит.

— Ну шо, начальник, найшов свого різуна? — ухмилився Ромодан.

— Ні. Але хочу дізнатися, на який ляд ти мені на голубів показував.

— Чого ж ти така безтолкова голова? Він серед синеньких голубочків. Він десь ховається серед голубих, мать твою. Безтолоч. За останньою інформацією, то він десь отирається в голубих чи рожевих кварталах на Мінській. Більше нічим не можу тобі допомогти. Через три дні суд, а тому вже прощай, може, там зустрінемося, якщо наші попи не понабріхували щось. Не інакше воно там, як тут.

— Навряд чи для тебе там знайдеться тепла комірчинка, хоча зла від тебе не так вже й багато, а мені про свої гріхи треба думати.

— Які ми стали набожними. Ось що значить спілкування, живе спілкування з народними масами, а не… Ну. Прощай, менток, більше ми з тобою не побачимося.

Це була жінка з іншого світу. Він відразу її вирізнив по манікюру. Дорога, але скромна вдяганка. Вона навіть виглядала дорослішою, але їй десь приблизно до двадцяти п'яти років. Десь на цій межі. Сріблясте «рено», руді, до мідного переливу, кучері, зелені очі, тонка шкіра, але тверда рука. Іван торкнувся її зовсім легко, що від дотику затіпалося у нього серце в грудях; і вона, на його подив, відповіла усмішкою, не лукавою, з тріском хтивинки на дні ока, легко пускала сором'язливість гуляти молошним лицем.

— Ми справді десь вже бачилися, — сказала вона, і він помітив, як зіниці у неї ширшають чи то від збудження, чи від страху. Останнє він відкинув. Вона продовжувала: — Не думайте, що я чіпляюся на кожного гарного мужчину. Але ми справді бачилися. Ви мене, мабуть, не запам'ятали, а я вас запам'ятала. У вас Особливий погляд і усмішка. Дуже мила.

Івану потепліло нижче живота.

— Давайте пообідаємо якось у ресторані, — трохи недбало, інтригуюче запропонував Іван.

— Атож. В «Кракові». Новий зовсім ресторан. Помірні ціни. А там — як Бог покаже. Я ділова жінка, тому не можу й не маю часу на цю тяганину з квітками, з дзвінками. Давайте назначимо час і пообідаємо.

— О'кей…

Срібляста сигара «рено» прокотилася сірою Мінською, звернула ліворуч, злилася з різнобарвним кушпелинням великого гирлища траси. Ліліт сиділа і кусала від досади губи. На пробках вона клаксонила, що було сили. Верещала в мобільник, але відповіді не було чи не з'єднували з абонентом. Вона потелефонувала до Ракші, але слухавку ніхто не брав. І мисленно вона попрощалася з Ракшою. Скоро в неї теж знову почнеться здоровий конячий секс, гантелі зранку, холодний душ, дієта, подіуми, лахміття. Але Ракша, чого він їй втілющився в голову, тим паче мент, яких вона не те щоби ненавиділа, а готова була зробити все, щоби половина цих ледацюг потрапило за ґрати. Вона увімкнула приймач. Співала Едіт Піаф. Ліліт скорчила обличчя, перемкнула на новини. Ніяких тобі зрушень. Наче ця сволота не ходить під носом у людей і вирубує до ноги весь люд. Він хоче бути відомим, він вважає себе більшим, ніж є хто на світі, цей поганець. Три дні їх розділяло до зустрічі. Якщо не злякати, то вона зробить з нього решето, нарубає демонам фаршу з… Ах, знову пробка. В міліцію ані ногою, бо вони тільки заплутають справу, лишать його живим, а він, паскудь, не може, не має права жити, хоч як воно не по-християнському звучить. Вона заскочила в солярій, вилежала без задоволення свій термін, щоб лишатися собою — чарівною. Вона вигадає йому якусь божевільну історію, а він обов'язково поведеться. Люди схильні вірити брехні, а не правді.

Першим запідозрив щось Річчі. Його чутливе серце по-заячому йохкало у грудях з самісінького ранку. Річчі заварив каву, а коли сів пити, то побачив порожню перевернуту склянку Івана, і сльози полилися у нього з очей. Потім він побачив під вікнами двох молоденьких міліціантів: вітер роздував їм штани, а вони йшли повагом у новеньких «нольових» бушлатах повз будинок і перемовлялися. Провівши парочку поглядом, він притьма подався до комірчини, одягнув на себе чорну жіночу білизну і зателефонував одному старому другові, але друг навідріз відмовився, мотивував, що має одного партнера і ділитися не буде. А просто, вирішив Річчі, боявся Івана — Іван поналякував найлагідніших приятелів. І Річчі знову забутів, розплакався, як велика, безсила, амебоподібна істота, з по-чудернацьки красивими очима. Річчі бив на друзки посуд — вибирав найдорожчий, ламав пальми та фікуси. Потім вирішив покінчити з життям, але упівдороги передумав. Він приб'є оту Маленьку Карлицю, що знизу, яка напивається і кричить йому у спину, вслід: «Підарассс». Випив таблетку заспокійливого, розлігся на канапі, покуняв, встав?а півгодини і прибрав у кімнатах. Потім стильно одягнувся: саме чорне, з червоним кашне. Одягнув м'які англійські перчатки, у ванній взяв «опаску» німецького виробництва, що лишилася йому ще від діда. Випив для хоробрості скляночку червоного вина на білій кухні під червоними трояндами кохання. Він пив терпке вино і манірно плакав. Потім встав і рвучко подався геть, вискочив, навіть не зачинивши двері, подався до Карлиці. Зросту ця жінка була не маленького, тому місцева босота і дражнила її Карлицею. Річчі натиснув на дзвоника, швидко відсахнувся від вічка і вже готовий був податися назад, коли двері прочинилися і на порозі з'явилася велетенська дама у два метри зросту. Мала вона пушок над верхньою губою, підборіддя круте, майже квадратне, всіяне прищами, бородавками, обтикане волоссячком, рідким та цупким.