Страница 4 из 57
Слідча бригада зустріла Івана на майданчику між двома поверхами. Будинок кооперативний, тож завжди такі повні дивакуватих, міщанських нововведень, з геранню і кактусами, трояндами і левкоями у горщечках, що нагадували свинячі корита, і ними заставляли всі поверхи уряд. Він поливав червоні, як кров, троянди, що неотесана бригада сприйняла — всі до одного, — за болгарський сорт, а внаправду це був якийсь чудернацький, привезений з Індії, що навіть не називався сортом чи видом, не належав як до такого, а мав попри, на далекій своїй батьківщині, ритуальне значення. Запах від квітів стояв густий, дурний і нуднуватий, такий, як люблять жінки, і заповнював три поверхи угору і донизу. У Івана яскравий малиновий рот, що прикривав чи ховав ледве-ледве білі різці доглянутих зубів, а губи розкривалися широкою усмішкою, відкриваючи ту білосніжну і приємну, ніжну незахищеність, майже дитячу. Якщо Іван говорив, коли взагалі він говорив, то видно, як очі набирають жовтуватого світла поволі, наче запалюються ізсередини китайські ліхтарики тим невимовним оксамитовим блиском усіх спокусників або людей, захоплених чимось фанатично, і тоді разючий контраст між мерехтливим блиском рогівок та білою, пещеною, майже жіночою шкірою, з заледве зеленавим відтінком, присутнім у всіх аспірантів та наукових співробітників. Він так з самого початку відрекомендувався, коректно і виважено. Ніхто, окрім Ракші, не звернув уваги на Івана Білозуба. Він вийшов на хвилинку, мерехтнув тінню, а капітану Ракші невідомо чого запам'яталося: стоїть він на майданчику серед індійських чи болгарських рожевих троянд, що колисаються від протягу вентиляторів, у світлих, салатового кольору, бездоганно випрасуваних штанях, у голубій сорочці, з акуратними латочками, білими стьожками, стоячим комірцем, світловолосий, ще з мокрим волоссям, і зачіска навіювала про добропорядність, затишок, безтурботність, невимовну радість і захоплення життям. Більше нічого, тільки вологий, короткий погляд, який губився у невідомості.
Бригада зупинилася перед звичайнісінькими дверима, що від поштовху капітана Бондаренка, здоровенного кіровоградського мужика, з широкими долонями, з опохмиленою пикрю і сизими очима від постійного пияцтва, з низьким чолом, — легко прочинилися. Світла у передпокої не було. Бондаренко подався назад, скоряючись професійній звичці, але швидше з усього був переляканим, тому вихопив пістолет, — але ані діяти, ані виговорити щось путнього не міг, стояв мов укопаний, ворушив білим, в накипах язиком. Так спливав муторно час у темряві та тиші, видавалося, прорва його минула, а всього десять секунд, не більше. Хтось з бригади дико загорлопанив, навіть не закричав, а завив не своїм гласом, вдарив по вимикачеві, що модно поблимував зеленим фосфоричним оком. Тріснуло, посипалося іскрами фіолетове світло, наче на новорічній ілюмінації, невимовно гарне, яскраве. Труп лежав до них викрученими у передсмертній судомі ногами, наче велика комаха або атлет, що на хвилину припав до підлоги, щоб виконати якусь чудернацьку фізичну чи акробатичну вправу. Весь передпокій густо заляпаний кров'ю. Видавалося, що перед тим як перерізати йому горлянку, покійника крутили на центрифузі, доки він не віддав душу. Труп безголовий. Сухожилля і порвані нерви вказували на те, що проморочився вбивця порядно, і, з усього, це його чи не перший такого штибу досвід. З вдяганки на мертвому видно, що це вільнонайманий робітник, які тільки-но почали от-от з'являтися у заможніх городян. Бондаренко дико, наче у нього враз заболіли всі зуби, завив і звився, плутаючи слова, матюччя, ліплячи до чогось і щось подібне, котре мало нагадувати людську мову, витягнувши обидві руки з пістолетом «стєчкіним», влітаючи до просторої кімнати, розчиняючи ногами двері, пробіг кілька кроків і зупинився, вихекуючи перегар, аж Ракші ззаду було чути. Світло потекло у дверну амбразуру, видавалося, як спросонку, повільно, захлюпалося наприкінці холодцем, вихопивши ще два трупи. Кров на стінах віяром, розбризкана рівно, широкими опашами, а на підлозі — темними густими калюжами. На стіни кров лягла так, наче фуркнула з горловини велетенської відкоркованої пляшки. Бондаренко рвучко відхилив занавіски. «Суки, здорово живуть… — він покривився, потім швидко, наче школяр, виправився: — Жили, мать його. — Далі, схаменувшись: — А може, тут хто є живий…» — І знову його рука потягнулася за «стєчкіним». Роздратований Зісельман кинув: «Ніколи, кеп, не клади пістолет до кобури. А загалом, участки сюди навіть не потикали носа… Вони чекають на нас… Все видно замацано. Всі пальчики». — Світло яскравими смугами повзло кімнатою з дорогими картинами, стільцями з крученими ніжками, кріслами червоного дерева. Скрізь копи книг. Половина книг не розібрана, а у велетенських картонних ящиках, з англійськими та японськими написами. Мешканці тільки-но обживали квартиру. Підлогою, з ялинкою паркетом, бурштинового кольору, розкидано пуфів, за кількістю шість, підбитих справжнім індійським чи китайським шовком. В кімнатах прохолодно. Два кондиціонери німецького виробництва перекачували справно повітря. Телевізор та аудіотехніка імпортна, частина з соцкраїн, але більшістю японська. Бондаренко шморгонув носом: «Можна шити справу про вбивство з ціллю пограбування! Фарца засцана…» Зісельман буркнув: «Сумніви мене беруть. Тут щось не того…» «Хреститися треба, коли щось видається…» — огризнувся Бондаренко, окидаючи осовіло безголові трупи. Ще один покійник, з усього, що хазяїн кватири, одягнений у шикарні, майже небесного кольору джинси. Його напрацьовані, дужі, як у вантажника, руки, викручені так, наче у танці святого Віта. В кожній долоні він стискав по паркетині, вирваних у передсмертних муках. Нігті повиламувані з м'ясом, під самими корінцями, тобто у самій основі. На лівій руці відсутній Палець, з обручкою або золотим фамільним брюліком. Жінку, напевне дружину, оперативники знайшли на кухні. Труп її, теж безголовий, так і стояв на колінах, склавши руки і частину тулуба на стільця. Скрізь у помешканні кров лежала широкими калюжами. У попільниці з богемського кришталю — кілька сигарет. Одна лежала у жолобкові і згоріла до самого фільтру. На фільтрові сліди помади червоного, майже бурякового кольору. Решта покроплена кров'ю. Видно було, що кров цвіркала і била з перетятих артерій, бо пляшки, вилаштувані на шкапчикові, оббризкані кров'ю, наче з пульверизатора. На попільничці та цигарках видно чіткі відбитки пальців. Біла кухня залита кров'ю майже повністю. Це оперативники побачили, коли відсмикнули жалюзі. Складалося дике вражання, що убивця навмисне виточував з жертв кров поволі, смакуючи та втішаючись, як конає жінка. Жінка роздягнена, зовсім гола. Суісня дорога, мокра від екскрементів і крові лежить поруч. Зала простора, під ранній модерн. Під горіхове дерево. На стінах вітальні картини, маски, ножі. Кілька копій Модільяні. Дорогі модернові люстри, що на золотих шнурках звисають до самої підлоги. Дві дорогих, без смаку, німецькі канапи. Запах крові і французьких парфумів. Голови жертв лежать на югославському журнальному столикові. Голови лежать так, наче вбивця вкладав потаємний зміст або нібито виголошував якусь промову, принаймні з самого початку, з першого погляду видавалося так. Але навряд чи це було випадковим. Перед витріщеними очима покійників, тобто перед їхніми головами лежала книжка у досить дорогому тисненні, гарно переплетена. Ще поруч — тлустий зошит, що його в народі називають загальним. «А дєвочка нічо була» — прохрипів Бондаренко, обітер піт з чола. Хтось тільки свиснув, протяжно, з почуттям, наче не вистачало для всього цього слів, а потім закашлявся. Страх висів разом з приторним духом крові. Пізніше, всі в один раз зрозуміли, що їх насторожило: приторний, вигасаючий запах людської юшки. Він ще відчувався на майданчику, його ніяк не могли заглушити запахи троянд, півоній, сигаретного диму. Бригада від ледачкуватості, а більше від побаченого, навіть гадки не мала, з якою морокою зустрілася: вони тільки інстинктивно, як ті хорти, вертіли головами, відчуваючи, що щось таки не гаразд, зовсім все по-іншому, у цьому просяклому сонцем дні, в домі, де рівно і розкішно розіслався спокій. І Ракша, пізніше, пригадає обличчя Бондаренка, що ніколи у житті, скільки він його знав, не проймалося ані сумом, ані відразою, але тоді видно було, як нелюдський біль, що прийшов наче іззовні, заставив сльозитися його безвиразні очі, а страх пересмикував німе, як маска, обличчя. Ракша дивився то на гумове обличчя, то у велике і широке, мов кіноекран, вікно, геть чисте, майже прозоре: хмари в рівень дахам, людям, птицям. Руки Ракші несподівано потягнулися, взяли великого тлустого зошита. Обкладинка дбайливо прошита. Це — справді щоденник, як він і здогадувався, такі, як колись давно вела мати, ховаючи від батька. І неждано для себе, не відриваючи погляду від синього неба, він сказав: «Він розмовляв з ними… Вже після того як повідрізав голови…» Бондаренко тільки засапав носом, сковтнув слину, кинув, видавлюючи слова крізь спазмуючу горлянку: «Нічого особливого, Ракша, тут немає. Нічого. Пограбування з ціллю убивства…» Фотограф з водієм тільки перете? смикнули плечима. А Ракшу як хтось заставляв вертіти в руках зошита. Навіть через багато років він довго нічого ще не бачив у цих повільних, сомнамбулічних рухах, особливого. А тоді він відкрив зошит, бездумно гортаючи сторінки. І ось там, на сороковій сторінці, де стояло число, тобто день убивства, десь за кілька годин до трагедії: сьома година, чотири хвилини, десять секунд. Несподівано для опергрупи, для самого себе Ракша прочитав уголос: «Сьогодні мені вночі снився сон, що до нас підіймається покійна мама. Мама одягнена в синій халат, що його Костянтин подарував їй перед смертю. Мама прийшла і сіла. Сиділа мовчки. Дім наш нагадував чомусь великий дерев'яний корабель чи ще щось таке, я так і не розібрала. Коли я розповіла сон Кості, то він якусь хвилину дивно мовчав, наче справді був відсутнім, наче його тут не було разом зі мною. Потім сказав, що сьогодні сам бачив сон, якийсь жахливий… буцімто дивиться на себе у дзеркало, а волосся з його голови, на його ж таки очах, випадає… дуже швидко… Він навіть посміявся, якось безтурботно і легко, що був геть лисий…» Бондаренко махнув рукою: «Дурна інтілігєнція, треба знати, що сни до обіду ніхто не розказує і не записує…» — він сказав «не пише». Зісельман тільки й того, що не покрутив пальцем біля скроні і не сказав звичного «мишігіне». Він виїде до Сполучених Штатів, маленький астенічний жид, з алергічним запаленням носа, щоб потім написати листа і згадати через багато років цей випадок, щоб потім взагалі, на зріз, вкінець, позбавити Ракшу якихось ілюзій. Він не дасть забути Ракші цю історію, цей маловиразний суб'єкт, чомусь певний, що прислужується своїй справі. А зараз молодий сержант, з команди районного відділку, стоїть на колінах, рожеве вухо його пробиває навскіс проміння, він відчайдушно намагається втримати блювотину, підкидаючи худенькими крилами плечі з погонами, і все його тіло дрібно тремтить, наче у лошака. Ракша закінчує читати, роздивляється відсутнім поглядом килими, з яскравими розводами, з виводками невиданих і невідомих тварин, уквітчаних пальмами та квітами, що, видно, в уяві творців ростуть перед брамами раю чи пекла, а може, самої цариці Семіраміди, що вона їх плекала, вкладаючи холодну любов у ці небесного творіння іриси, троянди, айстри, кордемони. Один килим розгорнутий, двома кінцями прибитий до стіни, — решту не встигли. Поруч ще один, маленький журнальний столик, для кави і чаю. Кілька чашок з віденської порцеляни, з надпитою кавою. Ракша ловить свої думки у протилежному напрямку, і він, отруєний справжнім вихованням, думає, що тутішалися на каві: гіркуватий запах «арабіки», за якою простоюють у чергах знервовані або зманіжені інтелігенти. Тут зналися не тільки на каві. Ракша знову дивиться на розвернутий килим з яскравими кольорами і грворить вголос, не соромлячись: «Бабу б зараз… Стакан горілки і ну його все…» Видно, з видовжених і переляканих облич, що він не намагається навіть побороти цю думку, а притискає глупо до серця руку, і чує, як тиск відбиває у скронях маленьким дзвоном, і сержант, той, що з районних, забуває зачинити двері, напускає зелених мух, що радісно розлітаються кімнатами, розсідаючись широкими калюжами крові.