Дофін Сатани

— Мать його! — завив Ракша. — Ну і деньок.

Він сидів серед трупів. Воша лізла золотим, тонкої роботи ланцюжком до хрестика: поворот, нова спроба, знову перебирає лапками, ледь тримаючи сите тіло. Безкінечність гниття. Ракша затулив руками обличчя. Вони ще зовсім свіжі, ці жмури.

— Клименко, дай випити.

— Даю.

Пекучий, найсмачніший ковток, — майже нічого. Вода, смердюча вода. Тільки чути, як хлюпотить озеро, накочує хвилі.

— Полковнику, рація… Того… Генерал. Сам…

Через вікно вітер, мокра п'ятірня озера. Чудовий гнилосний вітер початку дня лоскоче легені натрудженим громадянам. Ракша сидить на березі, ковтає віскі і щось довго, повільно, як дитині, роз'ясняє у рацію. Вікна біліють у передсвітанні. Приємних снів і ненависті. Вони з народження готові ковбасити одне одного за дармову тарілку супу. Життя ніяк не врівноважить. З'явилися Mao, Ленін, тов. Сталін з Троцьким. І нещасний Адольфік, кумир ідей, мрія сонливих інтелектуалів, сучий син у коротких шкіряних альпійських штанях, онаніст у помочах. І цього їм не треба, того не треба, задоволення давай. Як обірвати Генерала і сказати, що трапилося. Белькотить неясно, аж сюди сивухою чіпляє, дивись, рація поплавиться. Йому, будьте певні, давно донесли. Закон ніколи не простоює, а його спідручні недремні, наче миршаві гемороїдальні гноми. Все під закон працює, ще з часів римського права. Але де Рим, де право? Рим зараз червоний, як срака у шимпанзе. Брунатний чи бурий. Фатерлянд. Отчізна. Родіна. Батьківщина. Спробуй дочовпи. Генерал бухий в сраку. Ото тобі і все. В гробу перевернутий Петлюра, — подивись. На тобі, Ракша, ось тобі, Ракша, бабусине виховання. Мокра п'ятірня озера і рація пищить. Генерал вдавав або справді нічого не петрав. У нього, шановного і високостольного, Ромодан зараз в руках, може, Ракші і поталанить. Цікаво, який чин у нього, у цієї мавпи, генералом-то його між собою величають. А для чого можновладцю чин? Для форсу чи для фасону більшого. А де воно високостольне? Зараз спить. А може, радяться, як з нього, Ракші, чотири шкури спустити. Нехай, по-моєму, — гадає Ракша, — самі визначаються, я їм дозволяю. От що робити з тими бабами?

— Слухайте, Ракша, чого воші?

— З переляку.

Вода підлизує черевики.

— Десь це я вже бачив.

Капітан, як його в дідька, той, що за десять років не просунувся нікуди.

— Слухай, пам'ятаєш десять років тому… а може, менше. Так ми тоді влипли… Ага, дев'ять, здається… По-моєму, теж на Троєщині. Тут ще одному бомжу вишак дали.

— Щось пригадується. Це з Зісельманом коли їздили. А потім Бондаренко задавився від горілки. Про жмурів погано нічого не говорять, але скотина рідкісна.

— Не приведи… аби… Не дають мені покою ці баби. Це не просто убивство.

— Ясно, що не просто. Хочеш ще глянути?

— Боже збав.

Його насторожила остацня фраза, останнє слово, як металевий шелест на дахах, як шурхіт багатокрилого птаха з привиденого вночі сну: куди він летить? Він затрусив мобільним телефоном, але генерал трубки не піднімав, милий, до надійності безправ'я скрипучий голос, вічно сонний, говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Хто його знає. Може, ця голомоза скотина підмінила оператора, хоча у нього повинен сидіти оператор, прямо на кухні чи ще десь там, в клозеті, чи, як його там, в будуарах, а якщо породиста блядь, а тут купа трупаків, а ти сьорбай бандюковське віскі, хоч витягнись.

— Здається, я сьогодні опустився двічі, — Ракша передав недопите віскі, погріб пісок упродовж озера. Машина котила трасою — велика чорна рибина, що вигулькнула з ночі. Ракша подивився на машину. Його насторожила остання фраза. І він почав згадувати, як баба вчила:…два янголу по боках… Мати Божа в головах… візьміть мене за руки… Ні, це зовсім інше.

— Викликай, капітан, експертизу. А бандюківське віскі нічого. Навіть дуже нічого.

Закричав крук, і вони поїхали, повільно, обминаючи сірі та темного, до брунатного кольору, майже трупного, приповіяні сном помешкання, ці смрадні оази серед сірого піску, що, як вода, розводив колами піняве шмаття смітників. Вони їхали упродовж озера, свинцевого і тяжкого, що, видавалося, всі чули плачі померлих, біля берегів озеpa, де тоскливо мостилися на березі чайки, як пластикові ошурки, покрапцьовані чорним. Потім їх хилитало на мості, що звірюкою перся кудись в туман, але невідомість його, таємниця його тільки пустий звук: скрипіння траверс, духотливии, смердючий, мокрий вітер у натягнутих тросах та сваях, майже як нерви, і далі все пропало, і Ракша виліз на Хрещатику, занурюючись у смердюче хрещатинське безлюддя, найгиблішої вулиці цієї країни, щоб вона запалася, і він човпикав, переставляючи ледве-ледве ноги, бачив велетенські неосвітлені вікна, і щось дихало на нього, пекло плечі. Пекло, ад, напевне, думав Ракша. Він сидів на бордюрі, набирав номер генерала, але голос, ніжний, цнотливий голос пороку говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Погана ознака. А у неї напевне кругленький задок, слабий передок, золотого засмагу шкіра, і подружкам вона говоритиме про Мальдійські чи Канарські острови, під їхню кон'юнктуру, а сама десь тягалася по Криму, хоча для нього, Ракші, один хрін, якщо взагалі йому не байдуже. Чорний птах піднявся з даху будинку, там, де вежа, де гастроном, куди він пацаном ходив за пивом. Крик небесний. Вона, ця генеральська сучка, вистоює вихідними днями, кожну годину вирахувавши, у Володимирському соборі, щоб у Господа Бога випросити гарного жениха: це такому чи такий, якому можна виставити роги, точити безборонно кров, видряпувати очі, вити жили, тягнути гроники і думати про якогось гноїстого засранця, що в свою чергу буде витворяти з нею, що бажаєш, а насамкінець підкине СНІДу, в легшому варіанті — грибка, і покаже ручкою. А там далі: Господи, пошли мене, будь ласка, до раю, я так мучилася. Щаслива пора заблудства. Куди ти, Ракша? Він повільно піднявся східцями, замітаючи пилюку, натиснув на дзвоника, уявив картину: голий коханець з третього поверху, підтримуючи найголовніші причандали, вилупляючи очі, летить назустріч учорашньому дню… Ого, Ракша, вона вже тобі не дружина, так не можна. Він сідає між протягами маршів: Отче наш, сущий на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царствіє твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбави нас від лукавого, Бо твоє єсть царство, і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Тренькнула мобілка. Заливався Клименко. З темного минулого, з коридору кроки.

— Хто там?

— Я…

— Ракша?! Зараз відчиню.

Капітан заливався. Риплять броньовані двері, пахтить добротним сопухом маніженого життя. Як і ця тепла і домашня корова.

— Слухай, кеп, перетелефонуй. Що, дівки звичайнісінькі плєчовки? Не зовсім? От мать його… Да, тоді мабуть хитро юзай звідси, і зі справи. Здається, ми мали подібні випадки, але я ще не знаю, як обійдеться справа з Китайцем. Це як старому зайде в голову. Але навряд чи зійде з рук. Ага. Вони всі наркоші, капітан. Вони нова формація і горілки не вживають. Суки… Так що піди докажи, за що і про що. Може, десяткою обійдеться, якщо старому зайде в голову, а так… А дівки гарні, не скажеш, що бляді. У нас дівки гарні. Ну, наразі дзвони.

Потоки червоного мусліну, тіло, загорнуте у міщанство, висить над ним темною хмарою тепла. Корова, точно корова, хоча по тілесах не скажеш, модель тобі задрипана, лікарша, ага.

— Що таке плєчовки?

— Бляді.

— Ну ти й ідіот, Ракша.

— Кокоточка ти моя…

Ракша ховається у темряву кімнати, подалі від вулиці, від вікон, що виходять надвір. Хрест. Дійсно, що хрест і розпинають на ньому кожного дня, кожен на свій копил, кожен по-своєму. Солодка підбрехенька під розп'яття. Міщанський тваринячий шик. Цього ніколи не повторити. Чому німець бюргер викликає більше поваги, ніж подольський міщанин? Тому, що свого писка не стромляє куди не треба. Пожирач сардельок з баварським. І все тобі. Червона муслінова пляма метається з кімнати в кімнату, їх всього шестеро, кімнат, собі така веселенька забавка. На які тільки шиші, вродь він хабарі не брав. Ага… Пойняв.