Дофін Сатани

А через рік батько повіз його вперше на полювання: велика олениха лежала, сіпаючись тілом, а з розірваної хортами горлянки виливалася густо кров; падало листя. «Подивися, яка осінь, синку», — сказав тоді батько. Неподалік дитиною плакало телятко оленихи. Пригадуючи, Іван позіхнув, глянув на білосніжне тіло своєї коханки, з вишневими очима, копицею каштанового кучерявого волосся. Він ніжно її погладив і подумав про чоловіка у сірому костюмі, що напевне до сих пір десь мандрує з дверей у двері, незмінний, як сам закон у цій державі. У люстрі пливли хмари, птахи і люди.

3

Ракша

Йому снився Китаєць. З якого дива, чого? чому? він і сам не знав, але аби його запитали, як перед престолом, то все одно, ясної відповіді не дочекалися б, а швидше, за старою міліцейською звичкою, збрехав, аби тільки залишили в спокої. Та і снів Ракша не любив, ліпше, коли темрява, солодка і беззвучна. Тоді чиста голова. Ранок застав його у кімнаті, заваленій недопалками, бляшанками, рваними газетами, старими листами і порожніми пляшками. Він відкрив очі, а вже потім ані з того ані з сього сказав: «Життя, блін, пройшло!» — І ледь не заплакав. Він довго стовбичив у ванній, прикипаючи поглядом до невідомості срібного овиду дзеркала, наче знаходячи у ньому щось невимовно рідне, або те, що колись було, зараз наповнюючи його істоту останніми ударами життєдайного струму, терпкого і невловимого людського щастя.

Заходячи до ліфту, з мокрою головою, але вже підтягнутий, з ясним зором сорокарічного мужчини, якому не даси і тридцяти, в темньо-синьому драповому пальті, він ляпнув, сам того не чекаючи від себе:

— Правда, чудова погода? — і заткнувся. Повільно повернув голову, але на радість не побачив у ліфті нікого, щоб ославитися, а у цьому велетенському, як сарай, ліфті він погледів самотню постать жінки, і пару фіолетових чи то зелених, справжніх, з іскорками сміху, зовсім не злого, двійко очей над його маківкою. І коли він підвів свій погляд, то зрозумів, що в житті у нього цього разу щось перемінилося, хіба тільки ліфт беззвучно падав у велетенського колодязя, шурхотіли коліщатка, але в житті колишнього полковника Ракші, щось таки перемінилося і стриіки на темному циферблаті застрибали навіжено, схиляючись невблаганного полюсу життя, підсумованого смертю. Серце калатало як у скаженого собаки. А так нічого. Полковник тільки потягнув густо ніздрями повітря, схаменувся, знову потягнув і відразу ледь не стругонув, тобто не виблював на підлогу, під ноги незнайомці: густий запах парфумів, тонких і вишуканих, пещеного тіла, шикарного одягу, котрим смердять усі «бутіки», солоду ділових паперів, з приторними домішками китайської кухні, що на поглинання котрої слабують нинішні круті, бізнесмени, політики, вбивці, кіл ери, менеджери і різна великосвітська луска разом з журналістами, — все це в одну секунду сягнуло верхівки його черепа, як айсберга, і бабахнуло з усією потужністю, яку надбала вікова цивілізація. Він стовпів та нітився від дурнуватого свого запитання, намагаючись прочитати в її очах про свою невихованість, але прикрість полягала в тому, що він сам ніколи таких дурнуватих запитань не зносив, відповідав прямо і грубо прямолінійно, тому картав себе подумки, що казна-якого хріна повторив його, бо ані неба, ані самої погоди ще не бачив в чистому виді, а зараз тільки тріскало, стукало у потилицю, що аж вискакували очі. Проте він поволі підняв оті очі, наткнувся ще на пару фіолетових, майже неживих, наче з модного журналу, майже тобі лялькових чи манекенних, але з оплавленими золотими іскрами сміху, з розуміння всього того наразі, чого бажається, непохмільного світу Ракші, і того, чого бажає почути та побачити чоловік від жінки, яка йому подобається, а чи просто — гарної жінки. Ракша з відчаєм слухав, як ніжно перебирають колеса ліфта на трансмісіях, колінчатих передачах, навіть подумав, як ото було, аби ліфт гунув вниз, бо до цього йому було ближче, ніж до неї, а ще: у нього потерлися черевики, якраз на підошві, треба не піднімати високо ноги, щоб чого доброго не побачила, а ще — його розкішному та розгульному життю прийшов кінець, тож опохмелятися доведеться простою, майже ацетоновою горілкою, хоча він ще стояв і давив перед кралею фасон, — батько його вчив? що навіть коли тебе поставлять до стінки, намажуть лоба зеленкою, то ніколи не подавай виду, дави фасон, тримай марку. Батька він пам'ятав, але далеко, безпам'ятно, і то більше скидалося на несправдженну любов.

Він думав зараз, що був неважнецьким ментом, але в людях, слава Богу, розбирається, і що перед ним не вуличне курвисько, з наквацьованим ротом, нехай вони отим ротом однаково презервативи натягують куди треба, але одним словом — це не блядь, а справжня мажорка, добре вихована, не дурна, рідкісного виду баба, з крутих і найкрутіших значить, таких кілька років тому попересаджали скільки, що обісцятися можна, а тому він з усього ніхто, бо у кого розуму вистачить відповідати на дурнуваті запитання, забалакати у ліфті з рівнею, чи нехай то буде таксо, якщо це не робота, не довжелезна біржова черга, не ліжко, з його усіма перспективами, що сходяться і розходяться, зникають у приємній невідомості, з відкритими сторонами для спілкування, тільки на вулиці при зустрічі чемний поклін голови, яскрава, майже кривава усмішка; це тільки жебраку, коли дають, оповиті несамовитою жалістю, на чекушечку, на полушечку, можна поспівчувати, справитися щодо здоров'я і такого іншого, чого ніколи у тієї жеброти не буде. Похмілля смалило голову, коліщатка ліфта фуркали, — будинок для багатіїв, для крутих, а значить, хоча він, Ракша, колишній начальник, колишній бізнесмен, але не втратив ще лоску, зв'язків і такого всілякого, що наповнює сенсом життя безбідної людини. Коротка зупинка, втішався, яку він сам колись припинить і набере правильного напрямку. Він захотів прокашлятися, але моментально подумав, що цього робити не варто, потім спіймав себе на думці, що такого йому раніш ніколи б і в голову не прийшло. Ракша стояв і дивився жінці у плече, відчуваючи, як у грудях її, в самій серцевині, піднімається теплий, тремтливий сміх, — це тоді, коли внаправду хтось подобається, а ти його несподівано перестаєш боятися. Ракша продовжував давити фасон.

Але вони вийшли мовчки — і з ліфта, і з під'їзду, навіть не привіталися з консьєржем, котрому Ракша винен десятку; вони не торкнулися одне одного плечима: вітер напирав з півдня, теплий, нудний, що наповнює безпутством, непроханою радістю і порожньою мрією. Окрім всього, квадрат на квадрат, дивно якось все закутане у тишу, розкидавши вігті синього і жовтого світла: на похмілля, вирішив колишній полковник Ракша, чогось несподівано пригадуючи, зовсім не бажано, але повторювалося це з періодичністю похмільного синдрому, що прізвище у нього, до того, відколи він перебрався до столиці, було зовсім іншим, — Сурмач. Але Сурмачі притягалися до суду раз за разом, а не просто так, а політичні були, небдагонадійні, хоча останніх в державі не лишилося і націоналізм вивели як хлорованим розчином, як виводять літери на новенькому картузі, добротному кітелі, але попріч усьому прізвище Сурмачів викликало якщо не відверте глузування, так всезагальне несприйняття, мовляв, якісь там Сурмачі сиділи і будуть сидіти, що від них добра чекати або що там від них кому потрібно. І хоч Вітька Сурмач котився в іншому напрямку, займався всього-навсього фарцовкою, навіть не босякував, як його старший брат, здоровий, майже у два метри хлопак, якого жінки любили день-два, а мати Сурмачів працювала простісіньким бухгалтером, а батько після чергової відсидки за крамольні «стішата» повноправно, розкаяно спивався з усією країною, що щасливо торохкотіла у пропасниці розвиненого соціалізму, з людським обличчям, він, Вітька, тобто Ракша, добре розумів, що для нього у цьому містечкові метр на метр, з картузними босяцькими генералами, нічого не зміниться, а значить: п'янка, тюрма, могила. А тому, поборюючи нудоту, похмільну та гидку, Ракша віднайшов для себе на кілька хвилин виправдання, але тоді, коли не бачив перед собою, чи поряд, жінку, з нелюдсько красивими очима.