Дофін Сатани

Проте перед ним ще тільки великі світлі сонячні плями дитинства. Він ніколи вже не думатиме чи відчуватиме, бо думати і відчувати у швидкоплинному часі стало одним цілим, хоча воно часом, оте ціле, тягло у різні боки. Він дивився у жовті калюжі ранку, куди несподівано війнуло вітром її, материного життя, з тією безпосередністю, з якою дивляться люди, втрачені для цього чи іншого життя, або ті, що знають щось більше. Він був надто малим, щоб бачити щось більше; він вростався у якусь незрозумілу самотину, хоча весь час жив у оточенні розумних людей, а іноді — він дізнався пізніше, — зовсім-таки, подивись, знаменитих і великих, як для цієї країни, де нічого без певного галасу і крику не проходить. Він-бо жив, як тихий шелест вітру, як поташ страху, наче хто наламав кісток, але все це несподівано, бажано чи ні, то інше питання, проте одійшло, вихололо і прибрало буденних обрисів. Марія дивилася у його спину, і так, наче його зовсім не існувало, наче через скільки років не сприймала всерйоз, наче не встигла звикнути та усвідомити, що це шматок її плоті, ослизлий кавалок, що вона притискала до грудей, з тим враженим духом, що вже набирав свої витки до пекла, до раю, до життя чи невідомо куди; він відходив далеко, так, як вона останнім часом чула голоси, або голос, що вже втихли, як і її незрозуміла пристрасть все сортувати, піддавати аналізу. І тому це дратувало її, полишивши зовсім самотньою, і вона уперто думала, зовсім не по-жіночому, притуляючись нутром до тривожної думки, жахаючись власного відкриття, а то і глибокого переконання, що Іван причетний, якщо сам не звідти, звідки приходять оті голоси, що зрідка у її вбогій уяві малювалися срібними та золотими кулями. Навіть дізнайся тоді про причину власної підозрілості, все одно не повірила б, бо мала не тільки вбогу уяву, а ще нестравне сприйняття світу. Бо її цікавила філософія, наскільки вона, та філософія, єднала її з людьми потрібними: вона вірила у чужу безкорисливість, але не терпіла її, тобто для неї таке було лише словом, не більше; безкорисливість її перечила, бо у цьому житті їй все діставалося з трудом, хоча труднощі вона спричиняла здебільше собі сама. І це теж не було правдою. Як і всі істерички, Марія перебільшувала. Сорокарічна жінка, що заплітає дівочі кіски. Але до сорокарічного віку вона ще не дісталася, до тієї межі, що осатаніло вимагає шукати шпарину ненависті, широкі розтруби для діяльності, відтоді коли її сили і привабливість витікатимуть, як масло з розтопленого французького сиру. Вона тоді певне шукатиме віру, просту і беззастережну, хоча навряд чи доживе до цього. Світ вона вимірювала просто, як складалося її життя, досить примітивне і невиразне, не піддате загальним катаклізмам, а тому особливе. Вона свято і уперто вірила, що вона дійсно чинить якийсь великий подвиг. Всі свої недуги, включно і фізичні, вона позначала або недоліком сексуальної енергії, або перенасиченням як такої. Вона не вважала себе розумною, навіть в душі, тобто подумки, навіть вродливою чи сексапільною, а тоді вже серед інтелігенції гуляли подібні слова, десь чи випадком, чи довгими пошуками, ночами переписані в тлустого, з розбухлими корінцями зошита, але факт її, тобто Марії, виховання лишився для неї аксіоматичним; ця жінка вважала себе виваженою і стриманою, навіть тоді, коли вляпувалася у справжнісінькі сексуальні оргії, що від таких запершило б у горлянці найдосвідченішого еротомана чи там паливоди. Марія просто скаженіла, коли їй нагадували про виховання, навіть жартома, навіть тоді, коли це не стосувалося її особи. І чим більше в її оточенні, в колі її друзів, що бундючно видавали з себе більше достойними і шановними та шановнішими, ніж того заслуговували, лунали такі і подібні слова, мотиватиції, — як вони називалися, — цілі формулювання, уквітчані зовсім недієздатними висновками, але надто красивими, а тому слугували невиразним, як зліпок, як неготова форма, куди повинні влити свинець, олово, золото, взірцем доброчинного, всього навіть дивного і прекрасного, бо воно неодмінно дивне, і вона зачудовано провалювалася в патологічну патоку з нечуваною насолодою, десь наприкінці, як риба, викинута на лід, розуміючи усю зверхність, поверховість, а мо', несправжність, бо напівсвідомо, з досвідом безталанної самки, розуміла більше ніж будь-хто, причини нестерпної муки, протиставити котрій у неї не вистачало сили, а ще більше розуму: одна вчена зарозумілість. Марія сьорбала повітря слизькими жерлами алергічного носа, дивлячись непорушно, зачудовано поперед сірбе, підтискаючи до синього губи, зовсім тобі не зла кікімора чи там єхидна викладачка, тільки-но, в першому поколінні, відірвана від життя інтелігентка, може, навіть інтелектуалка, хоча останнє лунало дискантом, щоб виправдати нікчемне існування: іноді голоси їй видавалися великими слизькими блискучими рибинами, іноді колегами, зовсім без одягу, іноді прекрасними жінками, що займалися забороненою лесбійською любов'ю. Вона спостерігала за Іваном з-під тяжких рогових окулярів коралевого кольору, з награною тривогою, бо для страху вродь і не малося ніяких причин, а часто з німим запитанням: чи розрізняє він голоси, чи спілкується з ними, що вони так небажано, зрадливо пішли від неї, полишили на самоті, з цим маленьким, але вже з ранніми статевими ознаками чоловіка. Отож, потім, у часі, доктор скаже, що мати Івана і була першим злим його генієм, хоча внаправду, — скоряючись чорному фатумові, що вона приймала грайливо і театрально, з чарівним мазохістським дійством, захованого дуже глибоко у маленькій і розтріпаній душі, якщо тая існувала у статі протилежній, і рухалася до кінцевої точки своєї подорожі, без віри у якесь інше життя, з невірою в існування чогось більшого, аніж чорна волога темрява, а тому не могла аж нічим зашкодити синові, лише тільки тим, що подарувала йому життя в цій країні суцільного мороку, — краще було б йому не народжуватися. І напевне тому, коли мова заходила про освіту, вона, як людина реальна, могла не бачити, яким боком вплинула на її життя освіта, що не дала ані йоти того, про що мислилося і мріялося» — тому вона сторонилася і боялася старшого сина, брата Івана, що давно покинув її світ і подався у люди. Іван з усього мало що встигав розуміти. Його тягнуло у протилежний бік, його займали інші світи, так мало подібні на світи матері, брата, батька.

Тому, з усього виходило, релігія для Марії була тільки окультуреною філософією, або навіть у перспективі, — шматком, доволі не ласим, для заробітку; релігія була культовим значенням для неї тільки у тому сенсі, що — як гадалося — увібрала народницьку традицію, трохи іудейства, трохи окультних забобонів, навіть трішечки сексу і обов'язково — політики, політичного устрою, нехай не дуже якісного, хоча в міру можна при нагоді філософськи виправдати, але що, на превеликий подив, не можна притулити до людини: вона в це уперто вірила або намагалася вірити. Загалом вона навіть не покладалася на психологію, таку модну в її середовищі, таку заборонену, але зазубрену, як гімн чи формула Едісона, переписану нею власноручно до тлустих зошитів з підручників по психіатрії чи кадебістських посібників, що дивом потрапляли до рук напівпереляканих інтелігентів. Пізніше, коли їх, на привеликий подив, почали запроторювати за ґрати, вони зрікалися своїх принципів один за одним, строчили доноси, самі дивуючись страшному шквалу, котрий звалився на їхні невинні та безтурботні голови, і лише одиниці достойно змогли прийняти смерть і тортури, але Марія, на превеликий жаль, не дожила до того часу. Тож релігія не набрала для неї зачарованих, до округлості, тем, а радше виникала як щось побічне, що ніяк не могло вплинути на синів, особливо на Івана; релігія не набрала для неї того потужного стимулу, над яким можна порозумувати, бо в цьому, саме в питаннях релігії, вона ніяк не тямилася, але в підкірках її вгасаючого розуму вона стояла врівень перекрученої філософії, психології і сексу, саме так вона приймала будь-яку другу релігію, вже не говорячи про християнство; як таке, що через півгодини можна забути, переключитися на анальний секс. Принаймні вона дотримувалася обох цих аксіом, а іноді, при нагоді, могла повторити жорстким скрипучим голосом. Але у Марії брало приском шкіру, наче велика, могутня течія охоплювала тіло, несла безлюдними берегами, попід ними або під товстою холодною кригою: тоді її лякало падіння води у каналізаційних секціях. Спостерігаючи за Іваном, вона розуміла в ті хвилини повну невідповідність, відчуженість від світу, яку відчувають бузувіри перед смертю.