Дофін Сатани

Що знала Марія? Вона думала, що скільки часу ти звикаєш до свого відображення в дзеркалі, спостерігаючи так довго, що приходить час і ти не бажаєш з ним, з тим відображенням, прощатися. Але пора, як ацетиленом обтирає пружкість шкіри, пустошить душу порожнечою прожитих років, облизує азотним язиком шкільні мрії. Старість розкидає сітку смерті і страху тоненькими ниточками зморщок. Більше того: вона дивилася на це очима, повними не відрази, а з відчаєм скоро прожитого життя, невловимим поворотом чогось прекрасного, з усім уродством і божевіллям, як танок гадюки чи кобри. З астматичним відчаєм непоправного, коли розум у жінки не віднаходить вищого показника, то вона падає на широке крило інтуїції. Вона думала, але швидше гадала, що підійшла до тієї межі, коли врода взагалі буде вивітрюватися з швидкістю вогню, як розтоплюється олово; вона розтопиться у сонячній бовтанці дня, як тиха і непомітна птаха, серед тисячі облич, рук, голів, ні, балакучих заслинявлених ротів кухонних пророків. Ніхто нічого не полишить для неї, а вона нічого не лишить після себе. І чомусь остання думка накочувала сльози на очі. Коли людина прокидається з відчуттям тоски. то вона обов'язково вляпається у халепу, — щонайменше. Іноді це передчуття збувається, але переважно у чоловіків, де розум виважує і випрацьовує, викручує мозок інтелектом, то у жінки інтуїтивна тоска спрацьовує стовідсотково, і тоді вони, як білуги, як бездомні суки, скиглять на місяця чи тиняють порожніми вулицями міста, що його самі вигадали. Психічні розлади в останньому випадку гарантовані.

Але і тут Марія собі зрадила; вона втратила попросту реальність, переживши і виживши її, як і більшість громадян, розташованих на велетенських пагорбах міста, що виношувало два тисячоліття месіанську культуру, висіваючи та вироджуючи карликових та картинкових героїв. Свобода — чарівний Божий дар, що його використовують тільки ті, які про неї нічого не знають. Жінка, навпаки, намагається прожити короткий спалах своєї вроди і жаги якнайдоцільніше. Тому, кілька років уряд, ще молодою жінкою, вона прокидалася з відчуттям старості у грудях, з німотою незавершеності у лоні; вона навіть не здогадувалася, що світ старий, немічний, як оці майдани, площі, залиті сліпучим сонячним світлом, і їхні балачки, їхні вчені захоплення, звичаї близьких, далеких людей — це навіть не вчорашній кошмар, не жахіття, а вони самі маленькі лялечки, личинки зла мимоволі; зла абстрактного, ненароком, в ім'я неіснуючого добра, викоханого на кухні за читанням заборонених книжок. Інколи таке трапляється, у нормальному суспільстві, де можуть вбити на вулиці і покарати вбивцю без великих перешкод для закону, де голод віддалений на відстань розумування по телевізії чи у читанні книг та лекцій десь в індіанській прерії, — там несподівано людина відчуває, що щось у ній закінчилося, пора початися новому, але Марія уперто вірила, що засалений стіл, з кухонними балачками на різноманітні заборонені теми є чимось більшим, ніж світ переплетеного у чорне, із золотими тисненими буквами Святого Письма. Ця книга стояла у неї, запилена, зрідка, майже ненароком, витягувана, і то тому, що поруч знаходився якийсь мудренйй філософ, виданий у сусідній державі, а тому слугував за взірця, за кредо, навіть у найгірших життєвих випадках, доведених до хроніки, за дороговказника. Вона віддавалася цим чаюванням, читанням, сперечанням зі своїми колегами, що іноді пробували з нею не лише фліртувати, а ще щось більше, проте Марія сприймала їх тільки як предмети для суперечок, не знаходячи чоловічого ідеалу; на її думку, це було однаковісінько, як лягати в ліжко з самою собою. Вона обрала чоловіка, протилежного цій університетській та аспірантській братії: сильного, із здоровим інстинктом самця, в міру розумного, жорстокого і хитрого, що міряв світ грошима, відчайдушним гедонізмом, вірою в навколишнє, як непоправимими істинами. Борис був чоловіком середнього зросту, але дужим, десь із глибинок пліського села чи містечка, він мав свій, хазяйський погляд на світ, — всі його родичі, знайомі, близькі радо вітали совєтську владу, як єдину і законну. Це не завадило йому потрапити за ґрати у досить юному віці, де він ще більше набрався житейської мудрості.

Після народження Івана вона зрозуміла, що світ загрозливо обмежився. Вона навіть не могла уявити, що він, цей світ, урвався у її фантазіях, які Марія з часом, мусуючи, переплітаючи, виліплюючи за своїм бажанням, почала сприймати за дійсність; вона почала розуміти оманливість, радше брехливість, наче крик її не долітав до кінця велетенської труби, іноді видимої для її зору, де вона часто бачила себе, але причини тієї обдуреної свідомості вона не сягала. Так вона говорила, що це звичайнісінька фантазія, як ходіння по місячних доріжках. Але далі з'явилися голоси. Це була скрушна, з холодним потом реальність для неї. Одного березневого дня, коли вона сиділа під великим червоним килимом і читала, з насолодою поглинаючись пінявою слів, десятками нових відчуттів, Марія почула голос, тонкий і плаксивий: хтось називав ім'я їï чоловіка. Потім покликав її, цей невідомий. Марія зняла окуляри, закусила рогову дужку, більше здивована, аніж перелякана, вслухаючись з цікавістю в лунку, безголосу тишу центральних нічної пори районів, а далі здивована все більше, наповнюючись жахом, що балансував на грані істерії, п'ялася водянистими сірими очима, вдивляючись у широку панораму вікна, залитого жовтим присмерком, з тією відразою на рисах обличчя, коли буває, якщо дівчина босою ногою наступає на велику липку комаху; але вона все прикіпала зором, провалювалася у брунатне місиво дворів; але того дня голос, чи те, що вона сприйняла за голос, не повторився. Але Марія точно запам'ятала його: і той голос холодним, споконвічним забобонним навіть для атеїстів жахом холодив її кров.

Пізніше, коли самотність задавить її, оголить волю, як шльондрі заголюють спідницю на людях, волю, зовсім не подібну до чоловічої, а затяту, глуху, як стіна у селах, — вона бажано вишукуватиме ті пискляві, жахливо переконливі голоси. Вони, ті голоси, набудуть чарівного флеру, що заставлятиме битися її вичахаюче серце, холонучу кров гнатиме ще гарячими жилами. Вона розділить їх на ніжні, на сердиті, але страх з роками пощезне зовсім, і звичка осяде в кублах свідомості. Щось надсуттєвого вона в тому не почує, не побачить, звично переклавши це на психічну недугу, а саме — на легку форму шизофренії, що нею, цією хворобою, хворіло половину інтелігенції, весь її викладацький склад, так вона принаймні підсвідомо себе потішала. Але навіть у хворобі вона боялася собі дізнатися. І навіть тоді, коли відомий лікар, однодневний її коханець, приписав ліки, і це, тобто голоси не «пройшли», вона продовжувала мовчати, зачудовано піднявши лапи своєї душі, тріпаючи лахміттям роздумів перед власним марнославством, засохлим вже кільканадцять років на вчительському поприщі. І дійсно, з часом це пройшло, але вона продовжувала ковтати транквілізатори, запивати їх червоним сухим вином, таким робом вирішуючи проблему раннього клімаксу, стосунки з чоловіками і, звісно, — сином. Але коли голоси знову з'явилися, то вона приписала це вживанням ліків, і це вгамувало лють до втраченого коханця, вірніше, до самої себе: доктора вона знищила за одним присідом. Але голоси то никали, то лунали з чорної безодні хриплявим відлунням. Як припинилося і це, то вона знову в скорому часі почула їх, бо вони виявилися реальнішими з реальних, навіть те, з чого вони починали свої балачки, на превеликий жах, на відчай минулого досвіду, збувалося; вони, голоси, наче пеленгували її думку, — виголошену чи тільки-но пережиту, але не готову до матеріалізації. Вперше, після одного такого сильного пророцтва, вона вже не намагалася цього забути, сиділа за червоним вином, з лікарем, намагаючись дати подіям логічну раду; цілий день вона блукала, наснажена цими враженнями: голос врятував життя сину, заборонивши їхати трамваєм 11, і в скорому часі трамвай зійшов з колії. Але потім голоси стали помилятися, а може, умисне брехали, і останнє вона, Марія, зрозуміла своїм прагматичним і холодним, але десь обмеженим абстрактними науками розумом, що поволі потрапляє у пастку, розставлену невідомо ким; але спочатку це були чоловіки. Тож вона блукала цілий тиждень, вражена цим, наче втаємничена, наче сама з того дивного світу, звідки вони прийшли, але властиво її розуму, вона наділяла їх казковістю, маючи надію, що скоро все воно оте зникне, проясниться само собою: про голоси ангелів та бісів, про пророчі гласи вона якщо й чула, то сприймала це відповдно, — як одну з побрехеньок, легенд, що їх частенько розпускали в колах інтелігенції, вихололій та вкляклій, на стадії раннього ренесансу; як торочилося, зі сміхом, разом з безтурботними і веселими анекдотами про Леоніда Брєжнєва. Все прочуте, пережите поверталося свого кола, в прочитані книжки, в мізерний життєвий досвід, що закінчувався і починався не купленими кілограмами сосисок, довжелезними чергами, писанням доносів на колег і таке інше; все це у неї перетиглювалося в заворожливе містичне чтиво, штибу гоголівських ранніх оповідок, тому Марія ніяк не могла взяти у голову, що папір та реальність можна якось пов'язати, і все ж вони, попріч усьому, ляґали на одну площину; вона сповідувала реалізм у грубому сенсі цього слова, який не виходив далі кухні чи університетської кафедри, навіть не гадаючи та не думаючи, що безодня, між нею і вірою, може стати рокованою не тільки для неї. її реалізм — це було тільки культурницьке нашарування атеїзму, гримучим сурогатом, очі якого дивилися у світ зовсім палко, а не відсторонено, навіть страшно і жахливо, як розпалені від захоплення очі комісарів, що спостерігають плюндрування храму або масовий розстріл. Проте, тут трохи було простіше, — у житті Марії так мало подій, а окрім того, думки її вертілися навколо роботи в університеті, заробітні, кількох дешевеньких книжечок, прочитаних на кухні, а ще трохи чоловіків, як сатисфакція перед кимось, невідомо тільки перед ким, за тяжкий робочий день.