Бочка Амонтільядо

Едґар По

БОЧКА АМОНТІЛЬЯДО

 Тисячі кривд терпів я від Фортунато, скільки було снаги, та коли він затяжку зневагу насміливсь мені учинити, я заприсягся йому віддячити. Хто добре знає мою натуру, — ви ж не подумаєте, одначе, що я перед ним грозився. Кінець-кінцем я мусив йому відплатити; це була річ зовсім певна — але сама певність моєї ухвали виключала можливість риску. Я мусив не тільки його покарати, ба й покарати безкарно. Це не значить помститись за кривду, коли сам месник підпадає під кару. І це однаково не є помста, коли месник не появить себе тому, хто його скривдив.

Само собою ясно, що я ні словом, ні ділом не дав Фортунато приводу сумніватись моєї доброзичливости. Я і далі, як повелося, усміхався йому в лице, а він не бачив, що тепер я сміявся мислям про скору його загибель.

Він мав слабу точку — цей Фортунато — хоч у всьому іншому заслугував на повагу, а навіть побоювання. Він пишався тим, ніби майстерно знається на винах. Мало хто з італійців має в собі правдивий дух майстерности. Здебільшого їхній жар здається на те, щоб уловити слушний час і нагоду та обшахрати англійського чи австрійського міліонера. Що до картин та коштовностей, Фортунато, як інші його земляки, шарлатанив, зате, як заходило за старі вина, тут він був сама щирість. Під цим поглядом я дуже з ним не різнив: я був сам тямущий на італійські вина і скуповував їх, де тільки міг.

Це було над вечір, підчас найбуйнішого карнавального шалу, коли я спіткав свого друга. Фортунато привітав мене надзвичайно палко, бо вже добре підпив. Він був у костюмі блазня. На ньому ясніло тісно облите строкате убрання, на голові стриміла стіжком шапка із бубонцями. Мені так приємно було його побачити, що я думав ніколи не випущу його руку із своєї.

Я сказав йому:

— Мій дорогий Фортунато, от щаслива зустріч! Як Ви добре сьогодні виглядаєте! Але я оце дістав бочечку, ніби Амонтільядо, і маю деякий сумнів.

— Що? — сказав він, — Амонтільядо? Бочку? Неможливо?! В середині карнавалу?

— Я маю сумнів, — відказую, — і зробив таку дурницю, що заплатив повну ціну, як за Амонтільядо, не порадившись з Вами. Вас ніяк було знайти, а я боявся втеряти таку нагоду.

— Амонтільядо!

— Я маю сумнів.

— Амонтільядо!

— І мушу його розрішити.

— Амонтільядо!

— Може, Вас десь запросили, то я піду до Лукезі. Уже хто розбирається в винах, так це він. Він мені скаже…

— Лукезі не скаже, де Амонтільядо, де Херес…*

— А є ж такі божевільні, що кажуть, ніби він смаком дорівнює Вам.

— Ходім-но.

— Куди?

— До Вас у льохи.

— Друже мій, ні; я не хочу так зловживати Вашу добрість. Я бачу, Вас десь запрошено. Лукезі…

— Нікуди мене не запрошено; ходім.

— Мій друже, ні; не запросини, а от холод який — я бачу, Ви змерзли. В льохах неможлива вогкість. Там салітрою всі стіни взялися.

— Нічого, ходім. Холод — це фрашки. Амонтільядо! Вас обдурили; а що отой Лукезі, так він і Херес не одрізнить від Амонтільядо.

З цими словами Фортунато заволодів моєю рукою. Наклавши чорну шовкову маску та вгорнувшися добре в roquеlaure,* я дався потягти себе до палаццо.

Дома не було ні душі: челядь вся позникала десь розважатися на честь свята. Я сказав їм зарані, що не вернуся до ранку, і пильне наказував не відлучатися з дому. Цього було досить, я знав гаразд, щоб вони позникали усі до одного, скоро я покажу тільки спину.

Я взяв із світильниць два факели і, давши один Фортунато, направив його через ряд покоїв до ходу, що вів у льохи. Довгими покрученими сходами спускався я вниз, припрошаючи його обережно іти за мною. Ми зійшли нарешті до підошви спуску і стали на вогкому ґрунті Монтрезорівського підземелля.

Друг мій ішов непевними кроками, і бубонці на високій шапці брязкотіли йому, як він ступав.

— Барило! — сказав він.

— Воно далі, — я відповів, — але гляньте, яке тут біле мереживо блищить по стінах печер.

Він повернувсь до мене і втупив мені у вічі затягнені плівкою баньки, що спливали п’яними слізьми.

— Салітра? — вимовив він нарешті.

— Салітра, — відмовив я. — Давно вже у Вас цей кашель?

— Кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи!

Мій бідолашний друг негоден був відповісти цілих кільки хвилин.

— Пусте, — вимовив він кінець-кінцем.

— Ходім, — сказав я рішучо, — ходімо назад; Ваше здоров’я — річ неоціненна. Ви людина заможна, поважна, Вас люблять, Вами дорожать; Ви щасливі, як я колись був. Втратити Вас, це була б завелика шкода. Я, звісно, нічого не значу. Ходімо назад; Ви заслабнете, а я не можу це взяти на себе. До того ж, Лукезі…

— Годі, — сказав він, — кашель — дурниця; він не уб’є мене. З кашлю я не помру.

— Ну що ж, — відповів я, — і справді, я не подумав би дурно Вас турбувати; але Ви повинні як слід берегтися. Потягніть-но цього — це Медок,* він захистить Вас од вогкости.

Я одбив шийку одній з пляшок, витягши її з числа подруг, що лежали довгою лавою далі.

— Пийте, — сказав я, подаючи йому вино.

Він підморгнув мені і підніс вино до губів. Він гаявсь і фамільярно до мене покивував, а бубонці дзвонили.

— П’ю, — сказав він, — за мерців, що лежать тут довкола.

— А я за Ваш довгий вік.

Він знову взяв мене попід руку, і ми рушили далі.

— Які величезні підземелля, — сказав він.

— Монтрезори, — я відповів, — це великий, численний рід.

— Я забув Ваш герб.

— Золота величезна людська нога на лазурному полі; вона давить змію, що звилася і вгризлась жалом у п’яту.

— А девіз?

— Nemo me impune lacessit.*

— Ловко! — сказав він.

Вино вигравало йому в очах і бубонці дзвонили. Мою власну уяву розігрів цей Медок. Поміж стінами із навалених купою кісток, упереміж з барилами й кухвами, ми пройшли аж у найдальші глибини підземелля. Я знову став і на цей раз зваживсь узяти Фортунато за руку повище ліктя.

— Салітра, — сказав я. — Гляньте, її більшає де-далі. Вона, як мох, звисає із стін. Ми під ложем ріки. Тут вогкість стікає краплями поміж ці кості. Ні, вертаймо назад, поки не пізно. Ваш кашель…

— Це пусте, — відказав він, — ходім далі. Але перше, іще ковток — де Ваш Медок?

Я розбив і подав йому пляшку Де Ґраве.* Він випорожнив її одним духом. Очі йому спалахнули диким вогнем. Він зареготав і підкинув пляшку угору з жестом, що його я не зрозумів.

Я глянув на нього здивовано. Він повторив свій жест — чудний якийсь жест.

— Не розумієте? — він спитав.

— Не знаю, — відказав я.

— Так Ви не в братстві?

— Як?

— Ви не належите до масонів?

— Так, так, — сказав я, — так, так.

— Ви? Неможливо! Ви масон?

— Масон, — відказав я.

— Знак! — сказав він.

— Ось він, — я відповів, витягаючи каменярську лопатку з-поміж складів мого roquelaure.

— Жартуєте, — скрикнув він, подаючись кільки кроків назад. — Але ж ходім до Амонтільядо.

— Хай буде, — сказав я ховаючи лопатку назад під плащ та подавши йому знову руку. Він тяжко на неї оперся. Ми пішли далі своїм шляхом, шукаючи Амонтільядо. Ми поминули шерег низьких склепінь, спустилися, знову пройшли іще далі і, спустившися знову, прийшли до глибокого склепу, де в задушливому повітрі наші факели не світились, а радше тліли.

В найдальшому закуткові склепу одкрився іще один, менший відділ. Його стіни були облямовані людськими останками, що громадилися аж до склепіння вгорі, як у старих катакомбах Парижу. Три сторони цього другого відділу мали іще цю оздобу. Від четвертої кості були поодкидані і лежали мішма по землі, в одному місці згромаджені височеньким валом. За цією стіною з накиданих кісток ми побачили іще одну нішу, углиб на яких чотири фути, ушир — на три, височиною — на шість чи сім. Цю нішу не призначалося, видно, ні для яких спеціяльних завдань; вона становила просто переміжок між двома величезними підпорами, що на них лежало склепіння катакомб, а тилом їй була одна із зовнішніх стін, виведена з міцного граніту.