Вигнання в рай

Сонце спускалося вже з зен╕ту, весняного житт╓дайного зен╕ту. Вийшовши з хати Горпини Степан╕вни п╕д враженням сво╖х дивовижних роздум╕в ╕ осяянь, Серг╕й пройшов стежиною через город, вийшов до Дн╕пра ╕ п╕шов понад р╕кою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозор╕ простори лаг╕дним весняним теплом, яке розносив вус╕б╕ч юний в╕терець, зм╕шуючи солодкий аромат весняного цв╕т╕ння з терпкуватим духом новонароджено╖ зелен╕ й обдуваючи обличчя Серг╕я, який на повн╕ груди вдихаючи цей могутн╕й весняний дух, неначе наст╕й безсмертя, все йшов ╕ йшов уперед, немов хот╕в д╕йти до того вт╕каючого виднокола, де зелений океан земл╕ зливався з син╕м океаном неба. Аж ось, попереду забовван╕в курган, один з тих в╕чних вартових укра╖нських простор╕в, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предк╕в. Д╕йшовши до кургану, Серг╕й зупинився перед ним , мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло дек╕лька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Серг╕й зупинився, заплющив оч╕. Ось воно. Нарешт╕. Лада. Ярило в╕дступав. Надходила Лада. Лада перемагала...

В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти поб╕ля виток╕в весняних хоровод╕в, коли, натхненн╕ жаром незайманих т╕л, тремтлив╕ руки д╕вочо╖ цнотливост╕ впл╕тають кв╕ти першого кохання в в╕нки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепет╕ пробудження земл╕ раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень ╕ буде на крил╕ д╕вочо╖ сором"язливост╕ ╕ на крил╕ парубочого завзяття зл╕тати в небеса палких об╕йм╕в ╕ осв╕дчень. Кохання буде перлини д╕вочих посм╕шок уперем╕ж з перлинами пташиних засп╕в╕в нанизувати на нитку травневого досв╕тку в намисто пристрасних бажань на лебедин╕й ши╖ першого злиття - ╕ вс╕ в╕дчують, як ╕з в╕дкритих ран л╕с╕в, га╖в, пол╕в ╕ пагорб╕в, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструму╓ зелена кров весни, пульсуючи ╕ в тво╖х власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагод╕ н╕жного леготу й медвяними босими н╕жками дивних запах╕в в╕дбитки сл╕д╕в сво╖х буде втоптувати в╕зерунками пахучих кв╕т╕в в зелен╕ килими степ╕в, аж доки щир╕сть поц╕лунк╕в не розкв╕тне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цв╕т буя╓. Напередодн╕ сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце - ╕ сонце таки настане!..

Так, Ярило нарешт╕ в╕дступив. Лада нарешт╕ перемогла. Серг╕й в╕дчув це ус╕м сво╖м ╓ством, вс╕╓ю повнотою осягнення буття - Лада запанувала над ним уповн╕ й беззаперечно. Нарешт╕. Було таке в╕дчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж лет╕ти? Куди ж ╕ще, як не до не╖...

9.

В хат╕ отця Михайла було гам╕рно, як це бувало досить частенько, а якщо сказати точн╕ше, то гам╕рно в хат╕ отця Михайла було набагато част╕ше, ан╕ж не гам╕рно. Вс╕ присутн╕ були захоплен╕ розмовою, яка б╕льше нагадувала суперечку, хоча й суперечку доброзичливу, коли в двер╕ хтось постукав, як вс╕м здалося, трохи несм╕ливо. Пот╕м цей чемний стук знову повторився.

- Ц╕каво, хто б це м╕г бути? - Михайло Архипович встав ╕з-за великого столу, за яким сид╕ла вся компан╕я, п╕д╕йшов до дверей ╕ в╕дчинив ╖х.

- А-а-а, ось ╕ в╕н, наш художник, - прив╕тно вигукнув в╕н, побачивши на пороз╕ Серг╕я, який, з╕йшовши з кургану ╕ трохи побродивши прилеглими до села перел╕сками, таки наважився зайти в гост╕ до панотця. - А я думаю, хто б це м╕г бути, хто це так дел╕катно стука╓ в двер╕ й н╕як не наважу╓ться зайти, якби хтось ╕з наших, то просто б зайшов - ╕ все, без н╕якого стуку.

- А я п╕д╕йшов до хв╕ртки - н╕якого дзв╕нка, постукав, - трохи н╕яков╕ючи, наче виправдовуючись, промовив Серг╕й, переступаючи трохи несм╕ло пор╕г, - н╕якого в╕дгуку, прочинив хв╕ртку - Кудлай ваш дивиться на мене по-дружньому ╕ нав╕ть натяку на бажання гавкнути не виявля╓. Я п╕д╕йшов до хати - знову ж таки н╕якого дзв╕нка не виявив, так що довелося аж до само╖ господи оце зайти.

- Це я винен, - отець Михайло взяв гостя за л╕коть, п╕дводячи його до столу, - не попередив вас ще вчора, що заходити до мене треба, як до себе додому, з т╕╓ю т╕льки р╕зницею, що вдома ще бува╓ доводиться двер╕ в╕дмикати, а в мене - вже в╕д╕мкнуто. Так що завжди см╕ливо ╕д╕ть прямо в хату - ╕ майже завжди знайдете тут якусь живу душу. А дуже часто нав╕ть не одну живу душу, а як от, наприклад, зараз, одразу дек╕лька живих душ, - показав в╕н на присутн╕х гостей, що сид╕ли за столом, - душ, як╕, вт╕м, коли збираються ось так гуртом, складають, так би мовити, н╕би одну ╓дину душу, бо об"╓днан╕ сп╕льною метою ╕ в╕рою. Отже, знайомтеся, - п╕дв╕в в╕н Серг╕я до великого овального столу, за яким сид╕ло четверо - тро╓ зовс╕м ще молодих людей рок╕в двадцяти п"яти, одна з яких д╕вчина ╕ дво╓ хлопц╕в, та ще один вже досить зр╕лий чолов╕к рок╕в десь до сорока. - Оце в╕н ╕ ╓, той самий Богданенко Серг╕й Михайлович, художник, чи хоч, маляр, - виправився в╕н глянувши на Оксану, яка щойно зайшла до к╕мнати з тацею, на як╕й стояли ф╕л╕жанки з кавою, - який буде розписувати наш новозбудований храм...

- Богданенко? Той самий Богданенко? - не давши нав╕ть завершити мову отця Михайла, п╕дскочив один з молодих хлопц╕в, б╕лявий з досить довгим волоссям, - той самий?..

- Той самий, той самий, - заспок╕йливо в╕дпов╕в йому панотець. - А це, - звернувся в╕н вже до Серг╕я, показуючи на свого нетерплячого гостя, - Олег Пилипович Яневський, педагог, виклада╓ в наш╕й школ╕ ╕стор╕ю.

- Серг╕й, - представився Серг╕й, подаючи руку хлопцев╕ через ст╕л, - дуже при╓мно познайомитися.

- Дуже, дуже при╓мно, Олег, - схопив Серг╕╓ву руку обома руками Олег, ╕ довго не в╕дпускав, аж доки вже отець Михайло почав представляти ╕нших.

- А оце ╤ринка, ╤ринка Микола╖вна Остапчук, - показав панотець на молоденьку чорняву дуже гарненьку д╕вчину, що сид╕ла пом╕ж хлопц╕в, - теж педагог, викладач укра╖нсько╖ мови та л╕тератури.

- ╤рина, - подала д╕вчина руку Серг╕╓в╕, вставши, теж дивлячись на нього з захопленням, але намагаючись приховати сво╖ почуття й виглядати б╕льш пом╕ркованою за свого товариша.

- В"ячеслав Борисович Наливайко, - продовжував представляти гостей Михайло Архипович, показуючи на другого хлопця, смуглявого, з╕ стрижкою йоржиком, вищого й кремезн╕шого за Олега, - учитель ф╕зкультури.

- Славко, - назвав сам себе хлопець пов╕льно вставши та в╕дчутно потиснувши Серг╕╓в╕ руку.

- А це Юр╕й ╤ванович Павлюк, - представив панотець останнього гостя, зр╕лого огрядного чолов╕ка з красивою русявою шевелюрою й плеканими вусами, - на в╕дм╕ну в╕д наших молодих педагог╕в, за осв╕тою журнал╕ст, допису╓ в нашу районну газету, актив╕ст м╕сцево╖ "Просв╕ти", ╕ взагал╕ займа╓ться багато чим на благо Укра╖ни та ╖╖ культури разом з╕ сво╓ю дружиною, Клавд╕╓ю Семен╕вною, яка зав╕ду╓ нашою с╕льською б╕бл╕отекою.

- Дуже, дуже при╓мно, - з великою повагою потиснув руку Серг╕я Юр╕й ╤ванович, - давно сл╕дкую за вашою творч╕стю, великий ваш шанувальник, як, впевнений, ╕ кожен з тут присутн╕х.

- Мою Оксанку ви вже зна╓те, - нап╕вжартома сказав панотець, посм╕хнувшись сво╖й доньц╕, що якраз розставила на стол╕ каву, - ще вчора, маю над╕ю, ви досить добре познайомились.

- Чому ж вчора, - в╕дпов╕в Серг╕й, - ми з Оксаною встигли вже поговорити й сьогодн╕ вранц╕ б╕ля церкви.

- Так, - в тон йому сказала й Оксана, - Серг╕й, виявля╓ться, хоч ╕ м╕ський житель, але дуже рання пташка, ╕ сьогодн╕ прийшов до храму, щоб розпочати роботу дуже рано.

- То що, роботу з розпису храму можна вже вважати розпочатою? - запитав зац╕кавлено отець Михайло.

- Так, так, вважайте, що робота вже розпочалася, - запевнив Серг╕й.

- ╤ як же робота, - не втримався в╕д питання панотець, - поки що на стад╕╖ творчих терзань, чи вже ╓ як╕сь в╕дчутн╕, реальн╕ р╕шення й нам╕ри?

- Робота вже на стад╕╖ реального вт╕лення, - не забарився з в╕дпов╕ддю Серг╕й, - ось тут ╕ тут, - приклав в╕н руку долонею до грудей, а пот╕м до голови, - все вже готове. Залишилося лише все це перенести на ст╕ни храму, а от для цього вже мен╕ знадобиться й ваша допомога, - звернувся в╕н до панотця.