Страница 18 из 20
— Ні.
Він кусав губи й протискав крізь біль кривеньку посмішку.
— Хочеш моє морозиво?
— Ні.
— Та бери вже, — згадавши «ледь не впав», мусив стриматися, щоб знову не зареготати. — Заслужив. Такі кульбіти показувати.
— Я не каскадер, — пробубнів Тео, подумавши, що я його обізвав. Але морозиво взяв.
Я струсив траву з його спини.
— Слухай, чемпіоне, — малюк завмер і нашорошено втупився у моє обличчя, — поїдеш сьогодні зі мною?
— Куди?
— У місто — таксувати. Мама працює, мені нема на кого тебе залишити. Будемо разом розвозити всяких дядьок і тіток по домівках.
Його очі спалахнули.
— Та-а-ак, тату.
— Але якщо ти слухатимешся.
— Буду слухатись!
— І щоб не жалівся, якщо втомишся.
— Не буду, тату!
— Обіцяєш?
— Обіцяю!
Для проформи треба повідомити Єву, але я не сумнівався, що вона погодиться.
— От і добре, — Теодор налаштувався вшитися, але я легенько притримав його та спитав: — Почекай. Розкажи мені, звідки ти дізнався про Рея Купера?
Чомусь очікував, що він забув учорашню розмову або почне ухилятися, вдаючи, наче не розуміє, про що йдеться. Я помилився.
Малий одразу ж відповів:
— Мені Аймонт сказав.
Я не розчув. Останнє слово прозвучало як А’мнт.
— Хто?
— Аймонт.
— Хто це такий?
Тео знизав худенькими плечима.
— Друг.
Мурашки шугнули вгору вздовж хребта й розсипалися по моїй шиї. У мене ледь не вихопилося: «Той самий, який підказав, де написати regard?» Натомість пластмасовим голосом вимовив:
— А де ви з ним познайомились?
Малий іще раз знизав плечима:
— Не знаю. Він просто приходить, — несподівано Теодор випростав руку й тицьнув пальцем убік: — Білка! Тату, дивись! Білка! Білка!
Праворуч нас росла височенна туя. На її стовбурі, на висоті людського зросту, нижче від місця, де починалося крислате гілля, сиділа руда вгодована білка. Після Теодорових вигуків звірятко помчало вгору та заховалося поміж гілок. Я вирішив, що тему вичерпано, коли Тео опустив руку, поглянув на мене й додав:
— Аймонт — це не… — він наморщив лоба, — його не так звуть. Я знаю. Але він сказав, що я можу його так називати.
У вересні і мені, і Єві підвищили зарплатню, проте це нас не врятувало. У жовтні 2014-го курс якийсь час тримався на рівні 16,3 гривні за євро, зате в листопаді обвалився до 18,7. Останнього осіннього місяця я заплатив банку 7110 гривень. У грудні 2014-го євро підскочив до 19,2, і ми вперше пропустили платіж. За літо й осінь назбиралося чимало дрібних боргів — від квитанцій за комунальні послуги й до незначних позик, якими ми з Євою поквапливо латали дірки в ті місяці, коли мені не вдавалося заробити додатково. Крім того, на носі стриміли новорічні свята. Треба було вибрати подарунок Теодорові, купити щось до столу… Коротше, в грудні ми мали віддати банку 7300 гривень, і таких грошей у нас просто не знайшлося. У січні 2015-го гривня зміцнилася, і ми провели ще один платіж. Як згодом виявилося — останній. У лютому курс становив до 30 гривень за євро, і про розрахунки з банком можна було забути.
Улітку 2014-го «провали», які почалися навесні 2013-го та мучили Теодора протягом першої половини 2014-го, припинилися. За літо малюк засмаг і зміцнів, заговорив довгими, логічно завершеними реченнями. Наші спільні виїзди в місто стали регулярними: я брав його із собою один, іноді два рази на тиждень. Це було весело. Після двох-трьох годин ми робили перерву. Їхали до супермаркета, де я купував йому «Kinder Сюрприз», або в McDonalds — по «Хеппі Міл» та іграшку. Часом каталися до першої ночі. Теодор тримався, як міг, а ближче до півночі засинав, згорнувшись калачиком на передньому сидінні. Загалом усе складалося чудово, і я вирішив, що наповнені криком божевільні ночі та ходіння вві сні залишились у минулому.
Довбане затишшя перед бурею.
Наприкінці листопада 2014-го все почалося знову. Першими повернулися кошмари. Протягом грудня Теодор тричі підхоплювався серед ночі, задихаючись від нелюдського верещання. Підхоплювався, не просинаючись. Одного разу, до того як Єва його розбудила, він кричав: «Воно в голові! Мамо, воно в мене в голові!» І якщо до цього часу на ранок він не пам’ятав — або ж почувався достатньо добре, щоби вдавати, начебто не пам’ятає, — що відбувалося вночі, то тепер упродовж трьох днів після чергового жахіття ходив мовчазний і пригнічений. Я помітив (хоча, можливо, просто фантазую), що вечорами Тео став боятися заходити до своєї кімнати. Кошмари зі сновидінь помалу переповзали в реальне життя, неначе арктичний холод сковуючи, паралізуючи малого.
Упродовж перших трьох місяців 2015-го ситуація не змінювалась ані в кращий, ані в гірший бік. Із по-справжньому великими проблемами ми стикнулися в ніч із 21-го на 22 березня, коли Тео знову почав ходити вві сні.
Єва повернулася з роботи за п’ять до першої та, влягаючись, розбудила мене. Утім, я майже відразу заснув. Десь поміж другою й о пів на третю ночі встав, щоб відлити. Сонний, із напівзаплющеними очима, навпомацки дістався туалету, ввімкнув світло, зачинив за собою двері й зупинився перед унітазом. Через хвилину вийшов і від несподіванки ледь не заволав. У прямокутнику світла, що впало в коридор, поки я зачиняв двері, промайнув невисокий худорлявий силует. Серце бухнуло так, наче в нього замість крові хлюпнули мазуту, а під пахвами змокріло. Затамувавши подих, я знову відчинив двері вбиральні. У протилежному кінці коридора, біля вхідних дверей, спиною до мене стояв Теодор. Малюк не рухався і, ледь задерши голову, дивився перед собою. Спершу мені здалося, ніби хлопчак витріщається на вхідні двері, але потім збагнув, що це не зовсім так. Подумав, що якби хтось дорослий стримів перед ним, Теодор зазирав би просто в його обличчя.
— Тео… — прошепотів я.
Хлопчик не відреагував.
Я не ризикнув підступити ближче й озватися до нього. Можете сміятися, але мені було так лячно, що гусячою шкірою вкрилася навіть задниця. Я прослизнув до спальні та розштовхав дружину. Єва з’явилася в коридорі — Тео нерухомо стовбенів біля дверей, — безшумно наблизилася та, присівши навпочіпки, обережно обійняла малого. За мить Тео прокинувся в її обіймах і ошелешено закліпав оченятами. Він не розумів, що робить у коридорі, але цього разу не кричав і не плакав.
Буквально через два дні, в ніч із понеділка на вівторок, стався ще один моторошний інцидент. Після повернення нічних кошмарів я взяв за звичку зазирати перед сном до кімнати Тео. Кілька секунд прислухався до синового сопіння вві сні, перевіряв, чи все гаразд, і лише потому йшов спати. Того дня, 24 березня, я дістався додому пізно і, як завше, стомлений. Скинув куртку та джинси, стягнув через голову футболку й, скрадаючись навшпиньки, побрів до малого. Ще в коридорі вловив ледь чутне шкряботіння з дитячої. Здавалося, наче хтось водить мокрим пальцем по склу. Несамохіть напружившись, я прочинив двері й устромив голову до кімнати. Шкряботіння стало виразнішим, а Теодора на ліжку не виявилося. Тривога сухим хмизом спалахнула в грудях, я потягнувся до вимикача, коли раптом помітив сина в кутку праворуч від себе. Малюк стояв біля шафи для одягу, одна зі стулок якої була цілком дзеркальною. Ледь не притискаючись до стулки, він чимось водив по дзеркальній поверхні.
— Тео? — приглушено вигукнув я.
Хлопчак здригнувся, озирнувся та — присягаюся — вищирився на мене. Незважаючи на темряву, я бачив, як недобрий сталевий вогник зблискує в його очах, а крізь стоншені, злісно викривлені губи проглядають вершечки зубів.
— Тео, ти чого?
Шкряботіння урвалося, і щось випало з його рук. Наступної миті Теодор кинувся до вікна, зіщулився біля батареї та заверещав. Я отетеріло стовбичив на порозі дитячої, доки не прибігла Єва. Дружина ввімкнула настільну лампу, присіла біля малого й почала заспокоювати.