Страница 2 из 5
― А тепер ви змінили цей порядок ― і, гадаєте, на краще?
― Безперечно. У такої системи є свої вади й навіть небезпечні риси. На щастя, тепер її відкинуто в усіх приватних клініках Франції.
― Мене дуже дивує те, що ви сказали, ― відповів я. ― Адже мене запевняли, що тепер в усій країні не застосовується жоден інший метод лікування маній.
― Ви ще молоді, друже мій, ― відповів господар, ― але настане час, коли ви навчитеся судити про те, що діється на світі, самостійно, не покладаючись на чужі балачки. Не вірте нічому почутому, а побаченому вірте лиш наполовину. А щодо наших психіатричних клінік, то вас увів в оману якийсь невіглас. Та після обіду, коли ви як слід відпочинете з дороги, я з задоволенням покажу вам увесь свій заклад і познайомлю вас із системою, яка, на мій погляд і на думку всіх, хто ознайомився з нею в дії, незрівнянно ефективніша за всі винайдені досі.
― І винайшли її ви самі? ― спитав я.
― Яз гордістю визнаю, ― підтвердив він, ― що це справді так, принаймні до деякої міри.
Так я розмовляв із паном Майяром годину чи дві, поки він показував мені садок та теплиці.
― Показати вам своїх пацієнтів зараз я не можу, ― сказав він. ― Для вразливої натури у таких видовищах завжди є щось відворотне, і я не хочу зіпсувати вам апетит. Спершу пообідаємо. Можу пригостити вас телятиною по-сенменульському з цвітною капустою в «оксамитній» підливі, а потім келихом «Кло д'Вужо» ― і тоді вам легше буде спокійно дивитися на них.
О шостій годині доповіли, що обід готовий, і господар провів мене до великої їдальні, де вже зібралося досить численне товариство ― душ двадцять чи тридцять. Всі вони видимо були люди з високих кіл, добре виховані, хоча в надміру розкішних убраннях відчувалась надто демонстративна вишуканість модного курорту. Я завважив, що принаймні дві третини їх були жінки, і декотрі з них убрані так, що це важко було б назвати добрим смаком за уявленнями сьогоднішніх парижан. Наприклад, кілька жінок, аж ніяк не молодших за сімдесят років, аж блискотіли коштовностями ― перснями, браслетами, сережками ― й були безсоромно декольтовані. Я помітив також, що лиш на небагатьох убрання було добре пошите ― чи, власне, добре підігнане до статури. Розглядаючи всіх, я побачив ту привабливу дівчину, що з нею пан Майяр познайомив мене у віталеньці, і вкрай здивувався, побачивши, що вона має на собі фіжми, черевички на високих підборах і брудного чепчика з брюссельського мережива, завеликого на неї, так що личко здавалось кумедно маленьким. Коли я побачив її вперше, вона була вбрана в глибоку жалобу, що дуже личила їй. Одне слово, в уборах усього товариства була якась химерність, і через це я спочатку вернувся до думки про «систему заспокоєння» й вирішив, що пан Майяр просто не хотів сказати мені всієї правди до обіду, щоб я не бентежився за столом, коли пересвідчуся, що обідаю разом з божевільними; але я пригадав, як мені розповідали в Парижі, що південці-провінціали люди досить ексцентричні і що в них збереглось багато допотопних звичок. А коли я поговорив з кількома застільниками, мої побоювання вмить розвіялись до решти.
Їдальня, хоча досить затишна й простора, не була прибрана надто вишукано. Наприклад, підлога не застелена килимом; правда, у Франції часто обходяться без килима. Та й на вікнах не було завісок, а позачиняні віконниці надійно страхувалися залізними шпугами, накладеними навскоси ― як у нас на вікнах крамниць. їдальня, як я примітив, містилася в одному з крил будинку, тому вікна були в трьох стінах, а двері ― в четвертій. Вікон було не менше як десять.
Стіл був накритий розкішно. Весь заставлений срібним посудом і завалений смачними стравами. Надмір був чисто варварський. Тих страв вистачило б для бенкету цілому плем'ю анаків.* Я за все своє життя не бачив такої щедрої й непомірної витрати ласих наїдків. Правда, в сервіруванні було небагато доброго смаку, і мої очі, звиклі до спокійного освітлення, аж різало від сяйва безлічі воскових свічок у срібних канделябрах, розставлених на столі й скрізь, де лишень було місце. Прислуговувало за столом кілька лакеїв, а в дальшому кінці їдальні, за великим столом, сиділо семеро чи восьмеро музикантів із скрипками, флейтами, тромбонами й барабаном. Ці люди страшенно докучали мені в перервах між стравами, бо ті незліченні варіації гамору, що вони зчиняли, вдаючи, ніби це музика, нітрохи не тішили мене, хоча, здавалось, чудово розважали всіх інших за-стільників.
Загалом я не міг не думати, що в усьому побаченому тут є відтінок химерності; але ж яких тільки немає на світі людей, і думок, і звичаїв! А я в своєму житті подорожував так багато, що не міг не засвоїти принципу nil admirari;[2] отож спокійно сидів праворуч від господаря і, маючи добрий апетит, віддавав належне всім смачним стравам, ставленим переді мною.
Тим часом за столом точилася жвава розмова. Як звичайно, найбільше говорили жінки. Я скоро пересвідчився, що майже всі тут люди освічені; а господар був невичерпним джерелом добродушних оповідок і жартів. Він анітрохи не боявся нагадувати про своє директорство в Maison de Sante; і взагалі, на мій подив, душевні хвороби були улюбленою темою всіх присутніх. Я почув дуже багато кумедних історій, що стосувалися витівок пацієнтів.
― У нас тут був колись один чоловік, ― сказав низенький огрядний добродій, що сидів праворуч від мене, ― то він уявляв себе чайником; до речі, хіба не дивно, що така ідея зароджується в головах у божевільних дуже часто? Навряд чи знайдеться у Франції хоч одна санаторія для душевнохворих, де не було б людини-чайника. Наш добродій був олов'яним чайником і щоранку полірував себе замшею та віденським вапном.
― А крім того, ― втрутився високий чоловік, що сидів навпроти нього, ― нещодавно тут був один такий, що забрав собі в голову, ніби він віслюк. У переносному розумінні це була чиста правда. Він неабияк докучав нам, і вдержати його в рамках пристойності було нелегко. Дуже довго він не хотів їсти нічого, крім будяків; та від цієї гадки ми дуже скоро вилікували його, не даючи йому більше нічого, самі будяки. А крім того, він увесь час хвицався ногами ― ось так, ось так...
― Пане де Кох! Будьте ласкаві поводитись пристойно! ― перебила його літня дама, що сиділа поряд. ― Не розмахуйте своїми ногами! Ви мені парчеву сукню зіпсували! Ну невже неодмінно треба ілюструвати свої слова такими різкими рухами? Наш гість напевне зрозумів би вас і без цього. Далебі, ви поводитесь надто безпосередньо.
― Mille pardons! Ma'm'selle![3] ― відповів, на це пан де Кох. ― Тисячу разів перепрошую! Я не хотів вас образити. Мадемуазель Лаплас, пан де Кох просить у вас такої честі ― випити з ним!
Пан де Кох низько вклонився, церемоніально поцілував власну руку й цокнувся келихом з мадемуазель Лаплас.
― Дозвольте мені, друже мій, ― мовив пан Майяр, звертаючись до мене, ― дозвольте мені передати скибочку оцієї телятини по-сенменульському: ви пересвідчитеся, що вона надзвичайно смачна.
В цю хвилину троє дужих лакеїв саме обережно ставили на стіл величезний таріль, на якому стояло те, що видалось мені «monstrum, horrendum, informe, ingens, cui Lumen ademptum».[4]* Та, придивившись ближче, я побачив, що то всього-на-всього маленьке телятко, запечене цілим і поставлене в тарелі навколішки, з яблуком у зубах ― як у Англії сервірують зайця.
― Дякую, не треба, ― відказав я. ― Сказати правду, я не дуже полюбляю телятину по-сен... як там воно? По-моєму, вона мені вадить. Але я переміню страву, візьму собі трохи кроля.
На столі було ще кілька тарелів: те, що лежало на них, видавалося звичайнісінькою кролятиною по-французькому; велика смакота, можу вас запевнити.
― П'єре! ― гукнув господар. ― Переміни тарілку цьому панові, дай йому бочок із отого кроля «під кота»!
― Що, що? ― перепитав я.
2
nil admirari ― нічому не дивуйся (латин.)
3
Mille pardons! Ma'm'selle! ― Тисяча перепрошень, мадемуазель (фр.)
4
monstrum, horrendum, informe, ingens, cui Lumen ademptum ― диво-потвора страшлива, почварна, що світла вгашає (латин.)