Окуляри

― Нема його, ― відповів слуга ― особистий Толботів лакей.

― Нема? ― перепитав я, похитнувшись і позадкувавши на добрий десяток кроків. ― Любий хлопче, цього аж ніяк, абсолютно не може бути. Містер Толбот є! Що ти хотів цим сказати?

― Нічого такого, пане, ― тільки те, що містера Толбота немає вдома. Як тільки поснідав, так і подався в С, велівши сказати, що його не буде в місті весь тиждень.

Я так і скам'янів од жаху та гніву. Намагався щось сказати, але язик мене не слухався. Нарешті я крутнувся на закаблуках, мертвотно-блідий від люті, й пішов геть, подумки засилаючи все поріддя Толботів до щонайглибшої ями пекла. Очевидно було, що мій уважливий друг, il fanatico, геть забув про свою обіцянку ― забув зразу ж, як пообіцяв. Ніколи він не був людиною слова. Та що тут удієш? Я притлумив, як міг, свою досаду й понуро побрів вулицею, марно розпитуючи про мадам Лаланд у кожного знайомого, хто тільки траплявся мені назустріч. З'ясувалось, що начулися про неї всі, багато хто знав її в обличчя, але в місті вона перебувала лише кілька тижнів, тож дуже мало було щасливців, котрі могли похвалитися знайомством із нею. І ця жменька людей, самі бувши ще малознайомі для неї, не могли чи не хотіли взяти на себе сміливість піти до неї з ранковим візитом тільки заради того, щоб мене відрекомендувати. Поки я, втративши всяку надію, стояв отак, розмовляючи з трьома приятелями все про той самий всепоглинаючий предмет моїх мрій, трапилося так, що сам предмет несподівано з'явився перед нами.

― А ось і вона, якщо це не сон! ― вигукнув один із приятелів.

― На диво гарна! ― вирік другий.

― Ангел на землю спустився! ― мовив третій.

Я глянув: у відкритому екіпажі, що поволі їхав вулицею, до нас наближалося чарівне видіння, яке явилося мені в театрі, а поруч сиділа та молодша дама, що була тоді з нею в ложі.

― Її супутниця теж має чудовий вигляд, ― зауважив той із трійці, котрий заговорив перший.

― Дивовижно, ― відгукнувся другий, ― досі вражає красою; але ж мистецтво творить чудеса. Слово честі, вона виглядає краще, ніж була п'ять років тому в Парижі. Все ще вродливиця ― чи не правда, Фруассаре, чи то пак Сімпсоне?

― Все ще? ― перепитав я. ― А чом би й ні? Але в порівнянні зі своєю супутницею вона все одно що свічка поруч із вечірньою зорею ― чи світлячок поруч із Антаресом.*

― Ха, ха, ха! Ну, Сімпсоне, у вас приголомшливий дар на відкриття і то вельми оригінальні!

На цьому ми розійшлися хто куди, причому один із тріо замугикав веселі водевільні куплети, з яких я вловив лише два рядки:

Ninon, Ninon, Ninon a bas ―

A bas Ninon de L'Enclos![11]

Але, поки ми отак розмовляли, сталася подія, що дуже мене втішила, ― хоча водночас і розпалила пристрасть, яка спалювала мене. Коли екіпаж мадам Лаланд проїздив повз наш гурт, я впевнився, що вона впізнала мене; більше того, благословила щонайяснішою ангельською усмішкою, яка недвозначно засвідчила: мене впізнано.

Що ж до знайомства з нею, то цю надію довелось облишити аж до того часу, коли Толбот визнає за потрібне повернутися до міста. А поки що я завзято відвідував усі пристойні місця публічних розваг, і нарешті в тому самому театрі, де я побачив її вперше, я мав невимовне щастя зустріти її ще раз та обмінятися з нею поглядами. Одначе, поки це сталося, проминуло цілих два тижні. Весь цей час я щоденно питався у готелі про Толбота і щоденно мене ввергало в лють оте вічне його слуги: «Ще не приїхав».

Ось чому на той вечір, коли я побачив її вдруге в театрі, я вже був близький до божевілля. Мені сказали, що мадам Лаланд ― парижанка, нещодавно приїхала з Парижа ― тож що, коли вона раптом надумає повернутися додому? Надумає поїхати додому ще до Толботового повернення, і тоді я втрачу її навіки... Ця думка була надто жахлива, надто нестерпна. Позаяк на карту було поставлене моє майбутнє, я вирішив діяти з усією рішучістю, яка личить чоловікові. Одне слово, по закінченню вистави я подався слідом за дамою, запам'ятав її адресу, а наступного ранку послав їй великого листа, в якому вилив свої почуття.

Писав я вільно й сміливо ― одне слово, пристрасно. Не приховав нічого ― навіть своїх слабин. Я згадав про романтичні обставини нашої першої зустрічі й навіть про погляди, що ми ними обмінялися. Я зайшов так далеко, що написав навіть про свою певність у її любові до мене; цією певністю, а також шалом мого власного почуття я виправдував свою поведінку, яка інакше була б непрощенна. А третім моїм виправданням, писав я, було побоювання, що вона може поїхати з міста, перш ніж мені трапиться нагода бути їй відрекомендованим. Закінчив я цю щонайшаленішу та щонайпалкішу з епістол, будь-коли писаних, щирим звітом про свої матеріальні обставини, тобто про свої чималі статки, ― і пропозицією руки й серця.

З болісним нетерпінням чекав я на відповідь. Через якийсь час, що видався мені сторіччям, відповідь прийшла.

Так, справді прийшла. Хоч як романтично це може здаватися, я дійсно отримав листа від мадам Лаланд ― від прекрасної, багатої, обожнюваної всіма мадам Лаланд. Її очі ― її чудові очі ― не обманули мене: її серце було шляхетне. Як щира французка, вона послухалась чесного голосу своєї інтуїції ― щедрих поривів серця, зневаживши манірні світські умовності. Вона не відкинула презирливо моїх пропозицій. Не відгородилася мовчанням. І не повернула мого листа нерозпечатаного. Натомість вона навіть надіслала мені відповідь, писану її власною незрівнянною рукою. Ось він, той лист:

«Мсьє Сімпсон буде пробачати, що погано пишу чудовий мова його contree.[12] Оце тільки недавно, як я прибути, і не мати ще нагода його etudier.[13]

Із цим пробачання, я буду зараз казати: helas![14] Мсьє Сімпсон дуже правильно здогадатись. Що я могти ще сказати? Helas! Чи я і так не забагато сказати?

Ежені Лаланд».

Мільйон разів я поцілував цю шляхетну цидулку й, певне, вчинив ще з тисячу інших шаленств, що їх нині вже й не згадаю. А Толбот як затявся: не вертається і край! Ох, коли б він бодай трохи здогадався про ті страждання, яких завдав другові своєю відсутністю, невже б він, добра душа, не прилинув негайно мені на поміч? Одначе він ніби й не думав повертатися. Я написав йому. Він відписав мені. Його, мовляв, затримують невідкладні справи ― але він скоро повернеться. Він дуже просив мене бути терплячішим, приборкати мій запал, читати заспокійливі книги, не пити нічого міцнішого за рейнвейн та шукати втіхи у філософії. Телепень! Хай не міг приїхати сам, то чом, в ім'я усього розумного, не надіслав у тому самому конверті рекомендаційної записки? Я написав йому ще раз, благаючи надіслати рекомендацію. Листа мені повернув той самий слуга (негідник уже був біля свого пана), з отакою припискою олівцем:

«Виїхали вчора з С, а куди й чи надовго ― не сказали. Тож я вирішив краще повернути вам листа, знаючи вашу руку та що вам завжди все швидко треба.

Щиро ваш

Стабс».

Чи й варто казати, як я після цього посилав до пекельних повелителів і пана, і його слугу, ― але ж від гніву мало було пуття, а від нарікань ― ані найменшої втіхи.

Та лишалась у мене остання моя надія, моя вроджена сміливість. Вона вже добре мені послужила, тож я вирішив покластися на неї до кінця. До того ж після обміну листами яке порушення умовностей міг я вчинити, що мадам Лаланд сприйняла б як зухвалість? Після того її листа я взяв собі за звичку спостерігати за її домівкою і з'ясував, що вечорами вона прогулюється в парку, на який дивляться її вікна, в супроводі одного лиш негра в лівреї. Тут, серед розкішних тінявих куп дерев, у сивій імлі чудового літнього вечора я виждав свою нагоду й підступив до неї.

Аби ввести в оману слугу, що її супроводжував, я прибрав упевненого вигляду близького, давнього знайомця. Вона враз це збагнула і з воістину паризькою присутністю духу простягла мені, на знак привіту, чарівливу маленьку ручку. Лакей тут-таки відстав на кілька кроків, і ми вилили наші переповнені серця в довгій і нестриманій розмові про нашу любов.

11

Геть, геть Нінон, Нінон, Нінон ―

Геть, геть Нінон де Ланкло! (Фр.)

12

contree ― країни (фр.)

13

etudier ― вивчити (фр.)

14

helas! ― гай-гай! (Фр.)