Страница 3 из 11
Власниця пансіонату завжди, коли покидала пансіонат, залишала когось, щоб наглядав за порядком під час її відсутності. Раніше Ярина завжди просила про це маму Анни, доньку Анжеліки, – Вікторію. Але це було раніше. Життя змінюється у кожного. І життя Вікторії – не виняток. Зараз вона жила в Польщі з другою дочкою і другим чоловіком. А Анна залишилася з батьком на Батьківщині.
Але не все так сумно. Анна добре спілкується з матір’ю і зовсім на неї не злиться. Колись злилась, але не тепер. Час забирає все, навіть образи. Ти просто все приймаєш. Отож і Анна прийняла, і тепер з радістю Різдвяні канікули кожного року проводить з мамою, вітчимом і сестричкою в прекрасному Кракові.
Їй подобалось її життя. А ще подобалось підробляти у бабусиної подруги Ярини в пансіонаті, бо це було легкою для неї роботою. В її обов’язки входило нічого не робити. Просто сидіти за столиком на рецепції й дивитись маленький телевізор. Хоча були й ті рідкісні дні, коли хтось виїжджав з пансіонату, – тоді треба було впевнитись, що квартирант усе сплатив; забрати ключі і прибрати кімнату для наступного жильця. Лише наприкінці робочого дня треба було вимити підлогу в коридорах і прибрати на кухні. Але з цим Анна справлялась за якісь півгодинки, бо пансіонат не був таким уже й великим – мав тільки сім кімнат для жильців, вітальню, дві кімнати Ярини, дві ванні кімнати і кухню.
– Сьогодні повинен заселитись один хлопець… – заговорила до дівчини Ярина, та раптом зупинилась, бо зрозуміла: та її не чує.
Анна сиділа обличчям до маленького телевізора і пристрасно дивилась в екран; ноги поклала на стіл, а у вухах мала навушники, з яких навіть старій Ярині чувся шалений шум.
Жінка насупила брови і буцнула Анну сумочкою по нозі.
– Ай!
Дівчина підстрибнула, одразу забрала зі столу ноги і витягнула з вух навушники.
– Хто тебе навчив правил поведінки, дівчино? Ти на роботі! – прогарчала жінка в чорному.
– Вибачте, я не помітила вас, – засоромилась Анна.
– Так от, – почала Ярина. – Сьогодні повинен заселитись хлопець… Він до мене вчора дзвонив і казав, що сьогодні після обіду прибуде. Поселиш його в шосту кімнату, тільки глянь, чи там прибрано. Даси ключі, все поясниш і візьмеш платню за півроку. Все зрозуміла?
– Так.
– Тоді це все… Щоб все було добре, поки я не повернусь.
Жінка розвернулась і пошкандибала до виходу з пансіонату.
– «Щоб все було добре, поки я не повернусь», – перекривляючи стару, випалила Анна. Потім виставила в бік старенької два середні пальці й додала: – Гірше вже нікуди!
– Ти щось сказала чи мені почулось? – раптом, уже біля самих дверей, розвернулась Ярина.
– Ні… е-е… нічого… – розгубилась Анна. – До побачення, кажу.
– Ага, – буркнула стара і вийшла.
Рівно о 17:19 на одну з платформ залізничного вокзалу з електрички вийшов Бенедикт. З неба падав літній дощ, і люди чимшвидше бігли в підземний перехід. Бенедикта це вразило; вразив натовп самотніх людей, які для чогось приїхали в це місто. У кожного з них своя мета. За хвилину вони всі розійдуться хто куди, навіть не здогадуючись, що саме з них розпочалось нове Бенедиктове життя.
Саме ці слова звучали в Бенедиктових навушниках під час знайомства з новим містом. Він вмикав цю пісню знову і знову, бо вважав, що вона дуже добре відображає його внутрішній стан.
Вона звучала в його навушниках, коли він покидав залізничний вокзал; коли питав у незнайомки, як пройти до зупинки маршруток; коли ховався від дощу під дахом одного з кіосків; коли він вперше дивився на ці вулиці; коли вперше оцінював архітектуру будинків; коли вперше дихав повітрям цього великого міста; коли вперше гуляв бідними вулицями району, де розташований пансіонат, у якому він житиме; коли вперше до всього звикав.
Відтепер вона завжди йому асоціюватиметься з першими годинами нового життя.
Коли Бенедикт стояв перед приміщенням пансіонату, надворі вже вечоріло. Коли він побачив той район, одразу зрозумів, що тут живуть нещасні люди. Вулиці були засмічені; подекуди бродили бездомні пси (чи люди); стіни будинків були розмальовані вуличними хуліганами… та й самі хулігани групувались на лавочках біля під’їздів, тримаючи в руках по банці пива.
Бенедикт тримав у руках карту з завчасно розмальованим у ній маршрутом і дивився на будинок.
– Ну от і все, – мовив він сам до себе. – Це мій дім на майбутні півроку.
Заховавши карту в рюкзак, він піднявся по бетонних сходах до дерев’яних дверей. Видихнув і постукав.
Анна сиділа у своєму кріслі на рецепції, тримала якусь двотижневу газету і відчайдушно пробувала розгадати у ній кросворд. Дівчині не надто добре це виходило, бо зі ста слів, які вона повинна була вписати, вписано було лише одинадцять.
Раптом вона почула стукіт у двері і дуже здивувалась. За весь час, коли вона працювала в цьому пансіонаті, ніхто ні разу не стукав у двері, а одразу заходили.
– Що за?… – пробурмотіла дівчина. Гість знову постукав. Дівчина поклала кросворд на стіл і крикнула: – Заходьте! Двері відчинені!
Старі двері невпевнено відчинились, і поріг переступив худорлявий хлопець із чорним чубом і маленькими голубими очима. Він дивився на Анну дивним загіпнотизованим поглядом, навіть не моргаючи. Був одягнений у клітчасту сорочку, джинси і кросівки «Nike».
Вона чомусь спочатку теж розгубилась, і молоді люди певний час ніяково стояли в тиші.
– Підходьте, не соромтесь, – нарешті підштовхнула дівчина гостя.
– Доброго вечора, – невпевнено промовив Бенедикт. – Це пансіонат пані Ярини?
– Доброго… Так, це він… Райський куточок у пекельному місті…
Бенедикт усміхнувся. На райський куточок цей пансіонат аж ніяк не змахував, але увагу одразу привернув старий сервант, у якому були поскладані десятки книжок.
– Любите книжки?
– Е-е… Так а хто ж їх не любить?
– Ну, той, хто не читає, – відповіла Анна.
Бенедикт знову усміхнувся.
Дівчина повела далі:
– Ви хочете зняти кімнату?
– Власне, так. Я дзвонив до пані Ярини і домовився з нею про оренду кімнати на півроку… Вона вас не попереджала?
– Так-так… Звісно, попереджала… – пробурмотіла Анна. Дівчина трохи розгубилась – почала шукати на столі порожній бланк для нового жильця. Вийшло трохи незграбно – на підлогу впав її кросворд.
– Я підніму, – зреагував Бенедикт. Коли хлопець підняв газету, йому в очі одразу кинулось запитання, на яке він знав відповідь. – Анна.
– Що? – не зрозуміла дівчина.
– Тридцять чотири по вертикалі – Анна, – промовив хлопець, простягаючи дівчині кросворд. – Ім’я головної героїні в другому романі Льва Толстого… Чотири літери… Анна… Власне, Анна Кареніна.
– Ох, ви про це, – мовила Анна. – Я подумала, що ви екстрасенс і відгадали моє ім’я.
Хлопець укотре усміхнувся.
– А я Бенедикт. Дуже приємно.
– Взаємно.
Кілька секунд вони обмінювались мовчазними усмішками.
Згодом про цю зустріч Анна розповідатиме: «У пансіонат, де я підробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповідатиме: «Мені одразу запали в душу її красиві очі». Справді, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромінювали холод, а через те, що були світлими, мов дві засніжені верхівки кам’янистих гір. Сірі, ледь не до білизни.
Безперечно, Анна була красивою дівчиною: довге чорне волосся; маленький милий носик; сяюча посмішка, яка безумовно схилить до себе кожного. Але Бенедикту чомусь одразу найбільше сподобались її очі.
2
Слова з пісні «Місто» українського електронного музичного гурту «ONUKA», особливістю якого є вплетення українських народних мотивів в електронну музику. Перший сингл гурту було представлено у жовтні 2013 року.