Страница 10 из 11
В усмішках п’ятьох підлітків відбивалося яскраве сонце тодішнього дня. Вони стрибали з човна у воду – і це їх окриляло. Хлюпали одне на одного водою – і це робило їх щасливими. Вони сміялись мов навіжені – і їм заздрив весь світ.
Не купався лише Пилип, який сидів на човні у своїй спортивній блузці й керував музикою. Хоча всі бачили, що він не нудьгував – після четвертої банки пива хлопець відчайдушно наспівував пісні, а на деяких моментах не міг стриматись і витанцьовував на човні запальні танці.
– Тобі теж треба ходити на уроки танців! – сміявся з нього Макс.
– Твої викладачі тільки зіпсують мій талант! – відповідав Пилип і «нарізав» далі.
Бенедикта потішив той факт, що Ліза тепер його абсолютно не соромилася, як то було в перший день їхнього знайомства. А це означало лише одне – вона приймає його.
Вони всі його приймали. Це в нього викликало легкий подив і любов до життя.
Коли купання завершилось, Макс запропонував усім повернутись до причалу, прив’язати човен і піти «кудись у центр» і там іще розважитись. Усі були не проти, та от Анна запропонувала Бенедикту пройтись до причалу по набережній. Той не відмовився.
Вийшли вони на берег абсолютно мокрі, бо купались в одязі, проте абсолютно щасливі. Бенедикту подобалось дивитись на Анну, а їй – на нього. З волосся й одягу капало, а зверху припікало гаряче сонце.
– Нічого, поки прийдемо, все висохне, – промовила Анна.
– Ви там не затримуйтеся! – кричав із човна Макс.
Бенедикт крикнув, що не будуть.
– У тебе прекрасні друзі, – признався Бенедикт, дивлячись, як удалині, посеред річки, вони пливуть у бік причалу.
Вони йшли по набережній алеї, мокрі й босі, бо взуття залишилось у човні. Інколи перехожі кидали на них здивовані погляди, але їм було начхати.
– Ти їм теж дуже сподобався, Бенедикте, – промовила Анна. – Пилип далеко не перед кожним ось так скаженіє. Думаю, ще трохи – і він не засоромиться перед тобою скинути свою кофту.
Хлопець засміявся.
– А ти як думаєш? – раптом почав Бенедикт і чомусь зупинився. Дівчина зупинилась біля нього. – Потрібно мати мету в житті?
– Знаєш, це справа кожного – на що витратити своє життя. Проте грішно, якщо в тебе є якісь мрії, а ти їх ігноруєш і переконуєш себе, що їх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоїй душі, плаче якась заповітна мрія, навіть якщо ти житимеш насиченим життям.
Бенедикта знову вразили слова дівчини. Вона говорила все, що він відчував. У нього було враження, що вони знайомі сто років і вона знає його краще, ніж він сам.
– А також я думаю, Бенедикте, – продовжила Анна, – що всі найкращі моменти треба з кимось ділити. Вони порожні, якщо їх проживаєш у самотності. З цього виходить, що для мене найголовніше – це близькі люди… це друзі… це кохання… найбанальніший момент життя може стати незабутнім, якщо ти ділиш його з кимсь тобі дорогим. От чим тобі не красивий момент?
Хлопець подивився навколо. Він зрозумів її й усміхнувся. Її очі блищали, вологе волосся роздмухував вітер.
– Ти абсолютно права, – промовив він. – Надіюсь, я стану тобі не гіршим другом, ніж Макс, Ліза чи Пилип.
Дівчина усміхнулась. Вона вірила, що хлопець її зрозумів, та знала, що не до кінця. Вона не хотіла від нього дружби, вона хотіла його поцілувати. Проте, подумавши, вона відвернула від нього погляд:
– Я теж на це надіюсь.
Вони продовжили свою прогулянку вже з якоюсь іншою темою для розмови.
Той день для Бенедикта був дуже веселим. А ще він його здивував. Бенедикт і уявити не міг, що знайдуться такі люди, з якими він зможе говорити на такі цікаві теми. Йому було сімнадцять, і людей завжди лякали його розмови про сенс життя. Та не цього разу.
Коли він ввечері прийшов в пансіонат, на рецепції була пані Ярина. Вона одразу помітила, що юнак сяє від щастя.
– Бачу, тобі місто прийшлось до смаку? – буркнула вона.
– Ще б пак, – буркнув хлопець.
– Ну спочатку солодкість, хлопче, – мовила вона, не відриваючи незворушного погляду від телевізору. – А потім солоність.
– Не будьте такою песимісткою. Все буде добре, – мовив він і пішов до своєї кімнати.
А там він всунув собі у вуха два навушники, увімкнув лампу біля ліжка, взяв ручку і зошит, сів на ліжко, закутався в ковдру і почав писати під прекрасні «Білі хмари» Людовіка Ейнауді.[8] Це було прекрасне завершення прекрасного дня.
Наступного дня Бенедикт і Анна зустрілися знову. Ще вчора Анна вмовила Бенедикта на зустріч за її правилами. Він пообіцяв підтримати будь-яку її ідею.
– То давай завтра зустрінемось, і, повір, я змушу той день закарбуватися в твоїй памяті, – мовила дівчина. – Тільки робитимеш усе, що скажу.
– Залюбки, – не відмовлявся Бенедикт.
Він, якщо по правді, трохи боявся того, що може придумати дівчина. А вона, якщо по правді, просто хотіла подарувати хлопцю ті незабутні моменти, за якими він так відчайдушно ганявся. Хоча її ідеї дійсно були трохи божевільні.
Вони зустрілись біля старого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку.[9] Дощ просіювався, мов легкий сніжок, – повільно та заспокійливо. Небо було сіре, мов вересневий туман. Анна була захована під парасольку, а Бенедикт – під капюшон своєї кофти.
Дівчина чекала його рівно сім хвилин. А коли він все-таки з’явився в кінці вулиці, вона усміхнулась і посмішкою розвіяла всю сірість того дня. На Бенедиктових вустах теж заблищала усмішка, коли він побачив Анну. Хлопець одразу помітив, що дівчина щось тримає в руках.
– Привіт, це тобі, – мовила вона, простягаючи юнаку подарунок.
– Привіт… Що це?
Він взяв у руки дарунок і зрозумів, що це новесенький рюкзак. Сірий, мов сьогоднішнє небо чи мов відтінок її очей. А ззаду на ньому був зображений великий жовто-блакитний тризубець.
Хлопець був здивований.
– Ніяких відмовок я не приймаю, – одразу застерегла Анна. – Ти не невдаха, і ти його приймеш.
Бенедикт просто усміхнувся, а вона зраділа, бо добилась того, чого хотіла.
– Скидай свій і віддай мені, – мовила дівчина. – На нього в мене інші плани.
– Не знаю, що сказати… дяку…
– Нічого не кажи, – ледь чутно прошепотіла Анна і потяглась допомагати хлопцеві скидати шкільний рюкзак.
Після того він його відкрив і почав перекладати речі. Хлопець одразу зрозумів, що дівчина не зводить погляду з цього процесу, та діватись було нікуди. У старому наплічнику був лише плеєр з навушниками, дві ручки і те, що він хотів приховати, – зошит з віршами. Дівчина одразу зрозуміла, що це щось особисте, бо хлопець чимскоріш переклав його в новий рюкзак і одразу зиркнув, чи вона помітила його поспіх.
А Бенедикт, своєю чергою, зрозумів, що Анна все зрозуміла. Та попри те обоє мовчали – ніяких пояснень і запитань не було.
8
Людовіко Ейнауді (італ. Ludovico Einaudi; нар. 1955 року) – італійський неокласичний композитор і піаніст.
9
Гріх не знати, хто це.