Акротірський шпигун

— Де ви були минулої п'ятниці, під час прес-конференції, містер Андерсон? — раптом спитала міс Ругон.

Я мимоволі здригнувся. Лише тепер мені пригадалось, що вона тоді, біля засипаної траншеї, згадувала про намічену на три години зустріч журналістів — а я, прес-офіцер, не прийшов! От чорт, значить я допустився помилки. Це могло насторожити її, а ще більше — Вальполя, якщо він був не тим, за кого себе видавав.

— Я був зайнятий по службі, — нарешті відповів я. — А що там було?

Поглянувши на мене скоса, міс Ругон сказала:

— Нічого цікавого. Мова йшла про «Магічну операцію». Та верховний комісар, як і завжди, уникав конкретних відповідей. Він лише заявив, що стягування військ у район східного Середземномор'я може загрожувати Єгипту тільки в тому разі, якщо президент Насер закриє канал для англійських торгових кораблів, а той зовсім цього не збирається робити. Отже, цій концентрації військ дали поетичну назву «Магічна операція».

— «Магічна операція»? — буркнув з протилежного боку машини Вальполь. — Для неї більш підхожою шифрованою назвою було б слово «шахрайство», лейтенанте.

— Що ви цим хочете сказати?

— Що Іден дурить світом, — відповів Вальполь. — Ваш високошановний прем'єр, певно, засвоїв погляди нашого міністра закордонних справ, для якого мистецтво державної політики полягає в тому, щоб ходити на грані війни, але не далі.

— Я не певен того, що він тільки залякує, — роздратовано зауважив я.

— Війна проти Єгипту була б такою ж непопулярною з політичного погляду, як колись англо-бурська війна, а з воєнного — такою ж безуспішною, як Кримська війна. Це так же неминуче, як «амінь» у церкві.

— По-моєму, з юридичного боку ваші претензії до полковника Насера безгрунтовні, — пустила шпильку і міс Ругон. — Кожна суверенна держава має законне право націоналізувати великі приватні підприємства, звичайно, за відповідне відшкодування. Кілька років тому такий факт мав місце і в самій Англії — я маю на увазі націоналізацію вугільних шахт.

— Нехай з юридичного боку наша справа й недосить обгрунтована, — сказав я. — Але тут ідеться про інше: на карту поставлені могутність і стратегічні-позиції нашої держави, і ви це добре знаєте. Суецький канал — життєва артерія Британської Співдружності Націй. І ми, англійці, мусимо пильнувати, щоб ніхто її не перерізав. Ми повинні, за всяку ціну, зберегти свої позиції великої держави, і я гадаю, що на цей раз наш уряд не зупиниться ні перед якими заходами, щоб забезпечити наші життєві інтереси.

— Досить аморальний тезис, — зауважив Вальполь. — Але годі про це. Ніж даремно сваритися, давайте краще я розповім вам дещо з стародавньої історії Кіпру. Це полегшить вам розуміння того, що ви згодом побачите в моїй траншеї.

— Давайте, — сказала Гелен (у думці я вже давно називав її так).

— Найдавнішими мешканцями острова були семіти; потім сюди переселилися фінікійці. Вони заснували найзначніші міста — Саламіс, Пафос, Аматус, і ввели тут культ своїх богів. Пізніше прийшли грецькі поселенці з різних племен, переважно іонійці та дорійці, які утворили дев'ять невеличких царств. З восьмого століття до нашої ери Кіпр підлягав Ассірійському царству, проте, очевидно, грецькі та фінікійські князьки продовжували правити як васали ассірійських царів. Після падіння Ассірії Кіпром формально правила якась людина на ім'я Тірос, поки в п'ятсот шістдесятому році Амазіс Єгипетський не завоював острова. Це дуже цікавий історичний факт, якщо взяти до уваги, що нині, мабуть, навпаки — робиться спроба з Кіпру завоювати Єгипет. Історія хоч і не повторюється, проте іноді аж через дві з половиною тисячі років до попередніх подій додає нові, несподівані варіанти…

На цьому й скінчилася розповідь Вальполя. Більше того, йому і на цей раз не судилося показати нам свої розкопки, хоч як ретельно він готував нас до цього. По капоту мотора раптом ударила каменюка, з кулак завбільшки, а за нею градом посипались інші. Брязнуло бокове скло, і великий його осколок врізався в мою праву руку; потекла кров.

— Давайте газ! — гукнув я до Вальполя, але він так розгубився, що нездатний був діяти рішуче.

Під час розповіді Вальполь зменшив швидкість, а тепер було вже пізно: юрба людей перегородила нам дорогу, і навіть мелодійна триголоса сирена фордівського «Лінкольна» не могла розігнати їх — на сигнали вони відповідали страшенним галасом. Сподіваючись, що Вальполь наважиться прорватися, я сховав голову за дошку приладів управління і потягнув за собою Гелен. Проте, коли машина зупинилась, ми знову випростались. Я машинально схопився за свій службовий пістолет, що був нашою єдиною зброєю.

— Бога ради, не виймайте свого револьвера, — прошепотіла Гелен. — Цим ви нічого не досягнете.

Люди, що перегородили нам шлях, мали жалюгідний вигляд, їх можна було прийняти за бандитів, але більшість з них не мали ніякої зброї. Керували цією дикою зграєю два чоловіки. На них були довгі, убогі сорочки з бавовняної тканини і взуття, яке навіть важко описати; холоші їхніх злиденних штанів були запхнуті в саморобні шкарпетки з грубої шерсті, що сягали їм аж до колін. А за поясами у них я побачив ножі…

— We are Americans! — кричав їм Вальполь. — We are no English! Ho інглізі! — він вжив навіть грецьке слово, щоб запевнити, що ми не англійці.

Та, на жаль, мій мундир заперечував вірогідність його запевнень. Нас оточили й почали погрожувати кулаками, деякі селяни розмахували палицями і навіть косами. На другий день мені стало відомо, що всього за кілька годин до нашої появи в цьому селі англійський танк через необережність повалив огорожу, розчавив дві чи три кози і тим викликав незвичайне обурення місцевих жителів. Для того, хто знає, що для бідного кіпрського селянина означає коза, неважко це зрозуміти.

Як і взагалі в таких випадках, партизани, що блукають у горах, скористалися цим нещастям, щоб підбурити людей, підігріти їх ненависть і підбити до антибританської демонстрації; безсумнівно, цей заколот був справою їхніх рук.

Оскільки нам не було ніякого сенсу зв'язуватися з розлюченою юрбою — особливо тому, що ми зовсім не знали мови цих людей, — я заклинав Вальполя ввімкнути задній хід і обережно пробиватися назад. Але він не слухав мене і продовжував запевняти їх, що ми не англійці. Таким чином, наша доля була в руках тих двох відчайдушних ватажків, якщо сільські жителі взагалі слухалися їх.

Я скинув свій офіцерський кашкет і опустився якомога нижче на сидіння, щоб не дратувати цих людей виглядом свого мундира. Я вже не міг перешкодити Гелен, яка вибралася через мене з машини, оббігла навкруги і, розмахуючи руками, почала щось кричати на ватажків тієї банди. Через шум, що зчинився. навколо «Лінкольна», я не міг будь-що зрозуміти з того, що вона кричала, тим більше, що Вальполь, мов папуга, повторяв своє «но інглізі». Я не можу навіть сказати, якою мовою вона говорила; її жести нагадували розмову південних французів або італійців. Лише пам'ятаю, що я був дуже стривожений і, тримаючи закривавленою рукою пістолет, уже пересунув назад запобіжник. Якби хтось зачепив дівчину, я б вискочив із машини і на перший раз попередив би бандитів пострілом в повітря… хоч стріляти в даній ситуації було й небезпечно.

Кілька хвилин усе висіло на волосинці. Потім Гелен, жива й неушкоджена, повернулася до машини, звеліла мені пересунутися на середину сидіння й мовчки заходилася перев'язувати мою руку. А юрба раптом розійшлася. Люди розсипалися на всі боки так само швидко, як спершу оточили нас, і більше не звертали на нас уваги.

— Годдем, — буркнув Вальполь, — нарешті вони мене зрозуміли. — На лобі у нього перлинами блищав піт.

Перед нами знову лежала осяяна сонцем безлюдна дорога; наших противників ніби поглинула порепана земля. Недалеко від нас я побачив зруйновану огорожу, а за нею убогу хатину з пошкодженим фасадом.