Акротірський шпигун

— Оскільки ви, міс Ругон, і ви, містер Андерсон, виявили таку велику увагу до моєї роботи, я хотів би запропонувати вам поїхати зі мною на місце розкопок, — нарешті сказав він. — Післязавтра вранці я їду в Акротірі; в моїй машині вистачить місця на всіх, і я дуже хотів би показати вам воістину дивовижне місце моїх розкопок. А для вас, міс Ругон, я повинен ще додати: там поблизу є невеличке, але на диво чисте озеро — ви могли б поплавати, скільки вашій душі заманеться.

Я з радістю кивнув на знак згоди, і міс Ругон теж прийняла пропозицію.

Ми жили на різних поверхах і тому розпрощалися в ліфті. Добравшись до своєї кімнати, я приготував собі тепленьку ванну — і заслужено; я мав право пишатися успіхами першого дня: завоював прихильнісгь Вальполя та ще й познайомився з такою чарівною дівчиною. Правда, мені було ясно, що Вальполь запросив мене лише для того, щоб зручніше було заманити в свою машину міс Ругон. Однак від цього нічого не мінялося в головному: він давав мені нагоду пильно стежити за ним самим протягом цілого дня.

А може — це припущення прийшло мені в голову, коли я вже задоволений сам собою лежав у ванні, — може, у нього зародилася якась підозра? Тоді він, мабуть, запрошував мене лише для того, щоб показом своїх розкопок переконати у вірогідності свого маскараду…

Грунтовно розміркувавши, я відкинув таку можливість, прийняв холодний душ і ліг спати. Та одразу заснути мені не вдалося; я кілька разів ловив себе на тому, що намагався викликати в уяві ту біляву, карооку журналістку — її погляд, посмішку, звучання її голосу…

«Викривати шпигунів — не така вже й погана робота», подумав я, засинаючи.

Випуклий плексиглас і хромований радіатор поблискували, осяяні першими променями вранішнього кіпрського сонця. Натан Ф. Вальполь сів за кермо довжелезного фордівського «Лінкольна», випуску 1950 року, в якому ми утрьох зручно вмістилися на передньому сидінні; позаду сіли два турецьких землекопи, поклавши свій шанцевий інструмент у багажник.

— Незламна машина, — сказав Вальполь з дитячою гордістю американця, звертаючись до міс Ругон, яка сиділа поміж нами. — У неї під капотом сто п'ятдесят дві кінські сили. Неймовірно потужний мотор.

При цьому він так рвучко натиснув на педаль, що нас, як у реактивному літаку в момент старту по тривозі, з силою притиснуло до спинки сидіння. Один із турків боляче стукнувся головою і щось забелькотів своєю чудернацькою мовою.

Після такого різкого старту я вже приготувався до найгіршого; проте Вальполь, поки ми їхали плутаними вуличками столиці, виявив себе надзвичайно обережним, навіть боязким водієм. Він давав дорогу кожному ішакові, запряженому у візок, щосекунди сигналив своєю музикальною триголосною сиреною і кожен раз, коли потрапляв у вир вуличного руху, терпляче чекав, поки клубок розмотається без його участі.

Але тільки-но ми вибралися на шосе Нікозія — Фамагуста, як він уже не міг стриматися від того, щоб не показати своїй чарівній пасажирці, на що здатний його «неймовірно потужний мотор». Кілька разів стрілка спідометра переповзала через риску, що позначала дев'яносто миль, і тоді, крім свисту вітру, до моїх вух долинали з заднього сидіння невиразні заклинання й вигуки, серед яких час від часу можна було розібрати лише слово «аллах». Мабуть, то були магометанські молитви, а може, й прокляття.

Був чудовий сонячний ранок — принаймні коли дивитися перед собою чи вбік. Позаду нас ландшафт закривала хмара куряви з кілометр завдовжки, яку здіймали в своєму шаленому русі колеса нашого автомобіля. Через це машина містера Вальполя дещо нагадувала реактивний винищувач. Очевидно, й міс Ругон подумала про це, бо сказала:

— Я з нетерпінням чекаю, коли ви вже перекриєте звуковий бар'єр.

Після цього Вальполь погодився нарешті зменшити шалену швидкість.

Тоді мою увагу привернули численні позначки наших військових гарнізонів. На всіх перехрестях доріг стояли яскраво-жовті щити з стрілками й умовними назвами частин; з їх допомогою англійські шофери могли орієнтуватися на місцевості без карти і не звертаючись до місцевого населення, яке вперто продовжувало чинити пасивний опір; у деяких місцях щити були вирвані з землі або просто повалені.

Поряд з шосе тяглися польові кабелі; за містечком Мандіа загін телефоністів лагодив лінію зв'язку — очевидно, в тому місці проводи були перерізані. Мені пригадалися слова підполковника: «Становище на Кіпрі з точки зору безпеки далеко не блискуче…» То тут, то там можна було побачити обнесені колючим дротом табори з палаток чи бараків, перед якими стояли «джипи» і пересувні радіостанції з вигнутими антенами. По боках шосе на незораному полі я побачив сліди танків, а в одному місці ми зустріли цілу колону вантажних автомашин. Справді, англійська армія покрила Кіпр густою сіткою військових опорних пунктів, і я подумав про те, що Вальполь, де б він не копався, досить легко може викликати до себе підозру. На всьому острові навряд чи був клаптик землі, який би не перебував, за визначенням підполковника, «на підозріло близькій відстані від військових об’єктів».

Вальполь, здавалося, вгадав мої думки, бо раптом сказав:

— Окупація цього острова англійськими військами все ж має певне історичне виправдання, хоча Кіпр лише в 1878 році звільнився від турків і став англійським протекторатом, після чого в 1914 році був раптом анексований і тільки в 1925 році об'явлений колонією британської корони. Ще приблизно вісімсот років тому один з англійських королів — якщо не помиляюсь, Річард Львине Серце — під час Хрестового походу привласнив собі цей острів. Пізніше він подарував Кіпр своєму васалові— королю Єрусалиму, після чого англійці знову на цілих сім століть втратили цей ласий шматочок землі…

— Тим краще вони пильнують його тепер, — зауважила міс Ругон.

— Ви, на нашому місці, діяли б так само, — відповів я.

— Ми, американці, — сказав Вальполь, — не займаємось колонізаторською політикою.

— Бо значно простіше, — кинув я, — скупити всю економіку країни, а турботи про порядок і спокій у ній полишити на свого союзника.

Мені було цілком ясно, що в цій дискусії вони обоє були проти мене.

— Ви справді думаєте, — спитала міс Ругон, — що порядок і спокій були б у небезпеці, якби англійські війська покинули острів?

— Звичайно, — відповів я. — Місцеві греки одразу накинулися б на турецьке населення.

— Поки що, — сказав Вальполь, — вони лише закидають камінням наших британських друзів. З цієї причини я звелів прикріпити до своєї машини величезний щиток з написом «Сполучені Штати».

— Будемо сподіватися, що це вам допоможе, — роздратовано відповів я.

На щастя, в цю мить Вальполь завернув праворуч на погану польову дорогу, яка поглинула всю його увагу, ї наша неприємна розмова обірвалась. При цьому він зробив такий крутий поворот, що в багажнику заторохтів шанцевий інструмент, а міс Ругон притиснулась до Вальполя. Можливо, він зробив це навмисно: літні чоловіки, які вже не розраховують, що їм удасться обняти привабливу жінку з її дозволу, іноді вдаються до таких прийомів. В усякому разі я з роздратуванням сприйняв його нетактовний маневр.

Тепер праворуч від нас було південне пасмо кіпрських гір, найвищою точкою якого є двокілометрова вершина Троодоса. Воно поступово спадає на схід цілим рядом менших гір, як, наприклад, Махерас або Ставровуні, що була в давні часи свого роду Олімпом. Ці гори тягнуться аж до портового міста Ларнака, з якого йдуть підводні кабелі до Мальти й Александрії. Перед нашими очима відкривалася велична панорама.

Через півгодини їзди по хвилястій місцевості наш «Лінкольн» вибрався на високий горб, обрамлений стрункими кипарисами, вкритий колючим чагарником і всіяний диким каменем. Вальполь дав нам зрозуміти, що ми вже близько до мети.

Нарешті машина зупинилась, господар наш вистрибнув з кабіни, відбіг кілька кроків убік, і в ту ж мить я почув якийсь невиразний крик, — так кричить людина з переляку або від страшенної люті.