Акротірський шпигун

Не дивлячись на мене, Тінуел перегортав папери в якійсь папці. При цьому він так скривився, ніби йому була гидка вся ця історія.

— А втім, Ругон експлуатувала не лише Вальполя, — продовжував підполковник. — Вона спокушала до порушення військової таємниці також союзницьких офіцерів. Справу капітана Жако ми передали французькій службі безпеки; цей «бель амі»[10] ще пожалкує за свою легковажність. Дані про танки АМХ-13 і їх маскувальний жовтий колір теж відносяться на її рахунок. А в тому, що ця Ругон була тісно зв'язана з місцевими бандитами, ви, лейтенанте, мали можливість переконатися двічі: вперше — двадцять четвертого серпня, коли вона біля Атієни перешкодила тій черні лінчувати всю вашу веселу компанію, і вдруге — в ніч на друге жовтня, коли вона безслідно зникла в тій самій місцевості.

Тільки тепер мені, нарешті, спала полуда з очей. Виявляється, на протязі кількох тижнів я стикався з двома шпигунськими організаціями, майже зовсім не підозріваючи цього. Якщо зашифровані листи з тієї схованки, забирав співробітник консульства, то вони йшли на північ, в Анкару, а звідти до Вашінгтона, в Пентагон або в «Центральний штаб американської розвідки. Якщо ж до «скриньки» приходила раніше Гелен, та сама інформація йшла через ворожі передавачі на південь і потрапляла в Каїр, а може і в Кремль. Все це відбувалося на очах англійської контррозвідки, яка в усій цій справі виявилася досить таки неспритною. Нас перехитрила жінка, і, мабуть, Тінуелу нелегко було примиритися з цим.

— Її вже схопили, сер? — спитав я, плекаючи надію на те, що підполковник скаже «ні».

— Вона й досі сидить десь там у горах, — неприязно відповів Тінуел. — Зараз у нас надто багато справ, щоб розшукувати якусь там агентку. Рано чи пізно її вистежать і приставлять до стінки; її прикмети розіслані усім поліційним участкам. Це просто неймовірно, що у вас так притупилася пильність у відношенні до цієї особи.

Я засмучено втупився в підлогу.

— Принаймні хоч паралізували діяльність Вальполя, — наважився сказати я.

— Ви помиляєтесь, — відповів Тінуел. — Той суб'єкт ні в чому не признався. Його навіть не можна притягти до судової відповідальності. Ваші свідчення досить непереконливі, в тому числі і твердження міс Ругон про те, ніби вона бачила, як він щось робив біля тієї «поштової скриньки». Британський військовий суд на основі цих свідчень не може засудити Вальполя. Коротше кажучи, учора вранці ми відіслали його з дружнім привітом до Анкари, в філіал CIA[11] — разом з його «Лінкольном» та експонатами старовини.

Тут я відразу подумав про свою майбутню долю. Якщо підполковник відпустив Вальполя, то, звичайно, не тему, що вважав недостатніми мої свідчення. Скоріше всього контррозвідка боялася розпочати судову справу, що виявила б її власну неспроможність. У практиці таємних служб здавна заведено ховати свої промахи — для цього у них більше можливостей, ніж у будь-якої іншої установи.

— Ви повинні зрозуміти, лейтенанте, — додав Тінуел на закінчення, — що ми не порушуємо проти вас обвинувачення лише тому, що враховуємо ваше бездоганне минуле. Та й критична ситуація тут, на Близькому Сході, не могла не вплинути на наше рішення. Вам буде надана можливість виправдати свою репутацію на фронті. Ви мене зрозуміли?

— Так, сер, — відповів я, — дякую, сер.

— Ваше відрядження негайно скасовується. Сьогодні ж ви маєте повернутися до своєї військової частини. Можете йти.

— Алло, Роджер, — гукнув Білл Шотовер, ударивши, мене своєю важкою лапою по плечу. — От добре, що ти знову тут. Тепер нашому тиловому життю прийшов кінець! Ходімо зі мною, старина.

Він завів мене до свого приміщення, де висіла карта Сінайського півострова. Це було у вівторок, тридцятого жовтня; майже цілий тиждень минув, поки армійські бюрократи знову приписали мене до моєї частини.

— Вчора, — сказав Білл, — південне крило ізраїльських військ з прикордонного району Ель-Кунтілла-Ейлат клином врізалося на захід, щоб з'єднатися з загоном парашутистів, який приземлився за п'ятдесят кілометрів на схід від Суеца. Сьогодні перейшов у наступ центральний ударний клин — через нейтральну зону Ель-Ауджа. А на півночі вже відрізають район Гази. Тобі ясно, що там діється?

Він начиняв мене оперативними подробицями, поки десь близько шостої години вечора радіо повідомило про втручання в цей конфлікт англо-французьких збройних сил. Білл звелів вишикувати роту й виголосив перед нею енергійну промову. А на другий день о сімнадцятій годині сорок хвилин за середньоєвропейським часом наші бомбардувальники зробили перший бойовий виліт з Кіпру.

— Спершу ми розіб'ємо їх ущент, — пояснив мені Білл, — а потім спустимося на парашутах і зметемо докупи черепки.

Через п'ять днів дійшла черга і до нас. На світанку п'ятого листопада з кіпрських аеродромів один за одним піднялися в повітря важкі транспортні літаки, а на них — ми, парашутисти, як віслюки навантажені зброєю і боєприпасами. Глухо ревіли мотори. Ми вилітали з Акротірі, і мені хотілося востаннє поглянути на той фатальний горб; однак це виявилося неможливим, бо сидів я біля протилежного вікна. Видно було тільки гірський кряж Троодос, і я довго вдивлявся туди, де в якій-небудь повитій туманом ущелині ховалася Гелен Ругон, найнезвичайніша з жінок, яких я зустрічав у своєму житті.

Нас супроводжували реактивні винищувачі. Ми сиділи впритул один до одного, зі зброєю на ременях і з парашутними мішками за плечима; пахло мастилом, штучним волокном і потом. Наш двохсотп'ятдесятимильний політ до дельти Нілу тривав рівно годину, йому передувало безперервне стогодинне бомбардування з повітря, і ми сподівалися, що розбита на Сінайському півострові єгипетська армія не може чинити серйозного опору. 1 все ж у мене стислося серце, коли я побачив пінистий прибій внизу, численні рукави Нілу, мулисте мілководдя і по обидва боки каналу — великі соляні болота… Один за одним вистрибнули ми з люка, і одразу ж назустріч нам побігла земля. Раптом вона почала плюватися вогнем.

Ми були передовим загоном, який мав завдання. — захопити аеродром Гаміл, розташований на північний захід від Порт-Саїда. Будівлі навколо льотного поля були здебільшого розбиті бомбами: англійські штурмовики прикривали нашу висадку з повітря. Однак ми потрапили в саме пекло. Командування єгипетської армії роздало зброю населенню, і нам назустріч кинулися чоловіки й жінки. Вони стріляли в нас, поки ми висіли на парашутах, поки приземлялися й поки шукали собі укриття, а потім пішли в атаку.

Ми косили їх ряд за рядом. У нас була краща зброя, ми були добре натренованим, добірним військом і знали, як оборонятися і як найефективніше вбивати.

— Вогонь! — кричав капітан Шотовер, і автомат трясся в моїх руках.

Я бачив, як вони підскакували, падали, перекидалися в пилюці. Я жбурляв гранати. Грязюка бризками злітала вгору. Я чув передсмертні крики. Та вони все сунули й сунули на нас.

За двадцять кроків од мене, на моїх очах, бородатий єгиптянин зарубав сокирою одного з моїх товаришів. Я порішив того бородатого на місці. По нас почали стріляти двоє молодих дівчат — я послав їм довгу автоматну чергу, і там усе стихло. Та раптом із-за руїн вискочили єгипетські танки; вони розчавили кількох парашутистів, і змусили нас відступити. Мене зачепила куля, я загубив свій сталевий шолом. Але тут налетіли наші штурмовики, засвистіли їхні реактивні снаряди, і передній танк злетів у повітря. Над льотним полем стояв густий дим. Якийсь поранений кричав:

— О моя нога! О-о-ой! Моя нога!

— Ану, хлопці, вище голови! — гукнув десь поряд Білл Шотовер хрипким голосом. — Вперед! Змикайтесь докупи!

Та слова його потонули в гуркоті бою. Десь загримів єгипетський гучномовець, і на нас посунули нові лави з ножами, з палицями й лопатами; солдати, цивільні, жінки — все населення йшло проти нас, било, кололо й топтало. Я сам бачив, як командира роти, мого старого приятеля Білла, проткнули якимсь довжелезним багнетом і затоптали на землі. Потім передо мною з'явилося перекошене від люті, запотіле обличчя єгипетського матроса, з витріщеними очима. І після цього я більш нічого не пам'ятаю.

10

Любий друг (фр.).

11

Central Intelligence Agency (англ.) — Центральне розвідувальне бюро США. (Прим. пер.).