Гараж пана Якобса

За кермом сидів Руді Якобс, кремезний, плечистий чоловік років сорока п’яти. Якобс і був «шеф».

Чотири роки тому він був активним пайщиком однієї пароплавної компанії, яка моторним катером «Аннемарі» доставляла товари з Гамбурга до Берліна і назад. І хоч «Аннемарі» була єдиним транспортним засобом цієї дивної фірми, вона щомісяця давала прибуток, який виражався шестизначним числом, — певна річ, у старій валюті. Ця фірма проіснувала два роки, не платячи ніяких податків; її не можна було знайти в списках Торговельного реєстру, вона була невідома навіть знавцям економіки Берліна — поки одного чудового дня не була викрита і не вилетіла з гучним тріском у трубу.

І все-таки Якобс не визнав тоді за потрібне змінити арену своєї діяльності. Він купив на південно-західній околиці міста ділянку землі в два з половиною гектари, що належала якомусь збанкрутілому фабрикантові, й влаштував там, — оскільки економічна ситуація сприяла таким планам, — великий сучасний гараж з бензозаправною станцією й транспортною конторою.

Якобс, безумовно, був не з тих, що розкидаються грішми; він непогано заробив за часів «Аннемарі» і завдяки своїй передбачливості не дуже постраждав під час девальвації. Але тут він би сам не справився. Хоч ділянку з просторою, трохи старомодною віллою Якобс купив відносно дешево, проте від його капіталу лишилось небагато. А головне ще тільки починалось: треба було збудувати гаражі, обладнати бензоколонки, придбати автомобілі. Якийсь час усе висіло на волосинці; але Якобс був упертий, і скоро всі зрозуміли, що він свого доб’ється. І він таки знайшов багатого компаньйона.

Якобс не любив багато говорити і, на протилежність своєму партнерові доктору Шерцу, не вмів виголошувати пишних промов, навіть коли це було доречно. Підняти густу брову, пересмикнути куточком уст, нарешті пробурчати щось невиразне — оце звичайно й був увесь його внесок у розмову. Він справляв враження не дуже кмітливої людини і таким і був насправді, за винятком хіба що грошових справ. Але воля в нього була залізна.

Праворуч від нього сидів високий кістлявий чоловік з різкими рисами гладенько виголеного, аж синюватого обличчя. Це був американець Лью Кросбі.

Він уперше ступив на землю Європи під час війни, більш ніж вісім років тому. Це сталось у вересні 1943 року, коли він у лавах 5-ї американської армії генерала Кларка висадився в Південній Італії. Що було з ним потім, ніхто не знав. Знали тільки, що влітку 1945 року Кросбі приїхав до Берліна, де якийсь час займав напівцивільну посаду начальника складу обмундирування окупаційних військ. Серед його теперішніх колег ходили чутки, що йому довелось чимдуж чкурнути від військової поліції, коли під час раптової інвентаризації на складі було виявлено величезну недостачу. Трохи згодом він виринув в одній німецькій компанії спекулянтів, з якими й раніше мав ділові стосунки, добув собі німецькі документи і нарешті потрапив до групи Якобса.

Втім, до цього пункту історія Кросбі була відома в основному з його власних слів, тому ніхто не знав точно, чи правда все це. Бо Кросбі, коли йому треба було, міг розповідати свою біографію уривочками, окремими побіжними репліками на протязі місяців — і хоч це все була брехня, однак усі клаптики збігались, суперечностей не помічалось.

Та як би там не було, а в групі Якобса він поводився дуже стримано. Брав участь тільки в деяких операціях, та й то виключно за межами Західного Берліна. Мабуть, він боявся зіткнутися з військовою поліцією союзників, що, як він сам казав, мала відбитки його пальців. Але щоразу, коли Кросбі брав участь у наскоках, він виявляв себе як безстрашний, спритний і обачливий грабіжник, а потім як хитрий гендляр; обдурити його було важко. Якобс охоче брав би його з собою частіше, але Кросбі був не з тих, кого можна примусити. Він єдиний у всій групі міг наважитись не виконати наказу шефа, коли це йому було невигідно.

На задньому сидінні скорчився третій — щупленький, миршавий чоловічок на ймення Ете Йордан, його зморшкувате, синювате від пияцтва обличчя мало єхидний вираз театрального негідника, хоч насправді він був найдобродушніший і найсмирніший з усієї компанії.

Йордан прослужив усю війну збройовим майстром у дивізіоні важких польових гаубиць. Повернувшись з полону, він вступив у володіння слюсарною майстернею свого загиблого на фронті брата, що була в Східному Берліні. Справи майстерні спочатку йшли добре, але потім вона помалу почала занепадати — Йордан сам не знав чому. І він почав шукати втіхи на дні пляшки, — жінки його вже більш не цікавили. Від пияцтва Йордан зовсім розледащів. Замовлень не було. Щоб поповнити свої прибутки, які чимдалі зменшувались, він почав займатися різними не зовсім чистими справами. Це двічі приводило його до зіткнення з властями. Податкові ордери, рахунки, нагадування, постійні візити судових виконавців з часом вичерпали природний оптимізм старого слюсаря.

Коли майстерня прогоріла і Йордан почав пити без просипу, де не взявся доктор Шерц, який залучив його до роботи в гаражі «Зюд-вест». У всьому Берліні не було сейфа, який зміг би більше ніж дві-три години опиратися зусиллям Ете Йордана і його «машинки» — чудового ацетиленового різака.

Темрява надворі здавалась зовсім непроникною. Дощ хвилями хлюпав у вікна, барабанив по верху машини, наче дробом посипав капот. Два тьмяно-жовтих конуси світла тупо й безсило вдивлялись у розбурхану ніч.

Якобс звичайно сам брав участь у всіх важливих операціях. Він завжди посилав уперед частину своїх людей, які мали все підготувати і страхувати його від усяких несподіванок: Якобс не любив несподіванок, які походили не від нього самого. Потім він сідав звичайно в стареньку, непримітну машину і в точно визначений час з’являвся з двома-трьома добірними спеціалістами на «об’єкті». «Об’єкт» — це був вираз Якобса; поліція потім називала його «місцем злочину». Якщо треба було зламати сейф, Ете Йордан щоразу опинявся серед обраних.

У тьмяному світлі підфарників показався мотоцикліст. Він влетів у велику калюжу, брутально вилаявся і зіскочив з мотоцикла.

Якобс лівою рукою опустив скло, щоб той міг встромити голову в машину. Всередину влетіли бризки дощу.

Прибулий прошепотів:

— Знову така сама морока, шефе. Східна поліція поставила контроль на мосту Глініке. Треба їхати лісом.

— Ти що, здурів? У цю собачу погоду я там загрузну по вуха.

Якобс задумався. Сьогоднішній «об’єкт» був на околиці Потсдама — всього кілометрів за вісім. По дорозі — міст Глініке, там стоїть пост народної поліції. Можливо, що в таку погоду перевірятимуть тільки документи. У Якобса вони були в повному порядку: посвідчення особи, постійні міжзональні паспорти на всіх, хто був у машині, шоферські права, паспорт автомобіля, документи про сплату податків, перепустка через міський кордон. Але ж як не поталанить, то може бути так звана глибока перевірка, коли ретельно обшукують усю машину. На такий випадок Якобсові знадобились би документи на ацетиленовий різак з балоном і на повний портфель блискучих гострих інструментів. Та й документи ці йому мало допоможуть, якщо на контрольному посту не ідіоти.

Існувало, правда, ще кілька шляхів через міський кордон: наприклад, лісова дорога, що веде повз американський склад боєприпасів, розташований на південь від станції електрички «Ванзе». Але по ній і в хорошу погоду проїхати було справжнім подвигом. Всі ж інші маршрути були надто далекі. А операція мала початись через півгодини, о сьомій.

Та Якобс швидко знайшов вихід:

— Слухай сюди. Прив’яжи чемоданчик з Йордановою машинкою собі на багажник і їдь лісом.

— Не годиться, шефе, — жалісно запротестував Йордан. — Він же її цілою не довезе, а я тут…

— Shut up![4] — втрутився Кросбі. — Ідея о’кей.

Зробили, як наказав Якобс. Йорданів зломщицький комплект перемішали з автоінструментом. Потім звірили годинники, шеф підняв скло, мотоцикл рвонувся й зник у темряві.

У маленькому автомобілі знов стало тихо. Дощ невідступно, то припускаючи, то трохи вщухаючи, барабанив по верху, що вже де-не-де почав протікати. Всі мовчки ждали. Якобс — принаймні зовні — у крижаному, зверхньому спокої. Йордан — явно схвильований.

4

Заткни пельку! (Англ.)