Гараж пана Якобса

— Так, ваш батько мав рацію, — сказав Александер, — в голові не вкладається, як міг він дозволити вам працювати тут.

— Саме тому й дозволив. Тобто частково тому. Спонукало в першу чергу те, що я втратила роботу, а тут…

— А де ви працювали?

— В одній фірмі конторських машин. Батько наполягав, щоб я вступила в університет, та мене це не приваблювало: я хотіла працювати. Закінчила курси й влаштувалася секретаркою. Згодом залишилась без роботи, а тут якраз нагодився доктор Шерц…

— Він часто бував у вас?

— Щотижня; вони з батьком друзі. Він запропонував влаштувати мене в гаражі «Зюд-вест», сказав, що таким чином ми вб’ємо двох зайців: я матиму роботу — до речі, платня в них вища, ніж я мала раніше, — а водночас зможу переконатися, що гараж — солідне підприємство. Тоді я розвіяла б останні сумніви батька.

— На словах це звучить добре. Зрештою, як і все, що говорить ця людина. Але які, власне, були в нього наміри?

— Про це можна тільки догадуватись, — промовила вона тихо. Губи її ворушилися десь біля самого його вуха. Александер згадав підслухану вчора розмову. Він починав дещо розуміти.

— Боббі Копш докучав мені значно більше. Шерц був обережнішим, — шепотіла Рут, — почав хитріше. Він, мабуть, сподівався, що я не помічу, які махінації провадяться в гаражі.

— Махінації! Це сказано надто м’яко. Тут займалися справами куди серйознішими. — Александер підтягнув угору ноги, бо холодна вода намочила його підошви.

— Так, він натякав на це. Може б, ви розповіли мені докладніше?

— Спочатку докінчіть ви, будь ласка.

— Я вже все розповіла. Коли я сказала Шерцу про те, що мені стало відомо, він повівся підло: видав мене Якобсу, і мене замкнули в підвалі. Решту ви знаєте.

— А ваш батько?

— Мені не хотілося б називати його імені.

— Я мав на увазі не ім’я, — сказав Александер, посміхаючись дещо вимушено, — але це свідчить, що ви не втратили надії вийти звідси. Я радий цьому.

Рут тихо скрикнула: вода дістала їй до ніг.

— Не бійтеся, — заспокоював він її. Ви тільки-но говорили, що батько посилав вас в університет. Це значить, що ви закінчили середню школу. Але на уроках з фізики ви, мабуть, частенько дрімали, правда ж?

— Чому це?

— Тому, що інакше ви були б спокійні, так само, як і я. Поліція може запізнитись на кілька годин, але з нами нічого не станеться. Вода не підніметься до стелі. Щонайвище — це на сорок сантиметрів від неї.

— Дуже мило з вашого боку втішати мене казками — ледь чутно промовила Рут. — Ви так стараєтесь… Це мені ви маєте завдячувати, що сидите тут і… і…

— Ніяка це не казка. Ось послухайте, — голос його звучав переконливо. — Двері тут досить низькі, верхній одвірок знаходиться приблизно за метр від стелі. Якщо вода підніметься вище одвірка, — а зараз, певно, так воно й є, — тоді повітрю нікуди буде діватися. В лабораторії було б інакше. Там у стелі я бачив витяжний отвір. Дякувати богу, тут його нема. Отже, повітря лишається в кімнаті, а де є повітря, там не може бути води. Повітря, правда, стискується, але при такому тиску води, як тут, воно стиснеться хіба що вдвоє. Ви розумієте мене, Рут?!

Вона ствердно кивнула головою, наполовину переконана.

— Якщо ми вийдемо звідси, чи зробите ви мені одну послугу?

— Охоче!

— В бібліотеці — ви ж, напевне, знаєте, де вона, — стоїть стіл. На його дошці знизу є дірочка, ніби від сучка. То замок від потайної шухлядки. В ній ви знайдете маленьку записну книжку. По-моєму, там списки членів організації; адреси зі східної зони теж…

— Мій годинник лишився в бібліотеці. Слушний привід для цього. У всякому разі, якось можна буде… Я… я… дістану ту книжечку, неодмінно!

— Шкода, — з сумом сказала Рут і додала: — Ви добре заховайте її, а при першій нагоді спаліть.

Настала мовчанка. Холодна вода вже пойняла їхні ноги; та Александер мав рацію: вона піднімалася повільніше. Принаймні так здавалося.

— Чому шкода? — нарешті спитав він.

— Бо ви теж належите до банди. Ви ж мене навіть не спитали, для чого мені та книжечка. Ви самі зацікавлені в ній…

— Так. На жаль, ваша правда.

— Ви говорили, що ви сюди потрапили з відома поліції, за її завданням. Я так і думала, бо ваша поведінка давала підстави так думати. Я вважала, що ви щось на зразок детектива…

— А тепер ви цього не думаєте?

— Не знаю… ні, напевне, ні.

Відповісти він не встиг. Почувся якийсь невиразний шум, і рівень води враз упав. Вода з плюскотом витікала геть. Очевидно, висадили двері в коридор.

— Ну, от, — сказав Александер, — тепер я, мабуть, не існую для вас. — Він зняв руку з її плеча. — Зараз ми вийдемо звідси. Я тільки хочу сказати вам, що іноді бувають такі обставини, за яких кожна проста людина може потрапити в залежність від темних елементів.

— Вся справа в тому, як вона при цьому поведеться… — тихо сказала Рут.

— Так, правда, — відповів він розчаровано.

І раптом відчув на шиї її руки. Вона палко поцілувала його в губи.

— Я така вдячна тобі, — прошепотіла вона. — Ти, у всякому разі, поводився правильно.

Александер узяв її за голову і притис до себе. Сам він зовсім не був у цьому впевнений.

Коли Горн близько дванадцятої години дня увійшов до кімнати 379, він побачив за своїм столом криміналдиректора.

— Ви були настільки ласкаві, що не сповістили мене про початок вашої операції, — різко сказав Вюрцбургер. — Я розцінюю це як бажання звільнити мене від турбот. Ви не повідомили мене, і в вас майже нічого не вийшло, — як воно й мало бути.

— Ваша правда, на жаль, — сухо відповів Горн. — Ви маєте на увазі Якобса. Але це сталося не на моїй ділянці.

— На своїй, пане криміналрат, ви взагалі спромоглися взяти тільки двох чоловік.

— Там підземний хід.

— Ви повинні були знати про це раніше. Або, як це зробила б кожна розумна людина, треба було спочатку оволодіти підвалом, тоді втеча з другого поверху була б неможливою. Мені прикро говорити про це, але у вас вийшло не гаразд!

— У своєму рапорті, пане криміналдиректор, — спокійно сказав Горн, — я викладу причини, з яких оволодіння підвалом все одно нічого б не дало. Архітектура вілли…

— Авжеж, — похмуро посміхаючись, перебив його Вюрцбургер, — офіцер шупо теж напише рапорт і викладе причини, чому Якобс зміг втекти з подвір’я, де було півтораста поліцаїв.

— Вілла збудована за дуже складним планом, і я дозволю собі зауважити, що ваш висновок передчасний.

Вюрцбургер пригладив своє густе сиве волосся.

— Гм, передчасний, — сказав він. — Ви так гадаєте! — Пальці його забарабанили по столу.

Очевидно, він не збирався звільняти місця Горна, і той сів за стіл Вольфа. Запала ворожа мовчанка.

Аварійний хід, як Горну тепер стало відомо, мав вихід у підвалі одного дачного будиночка, недалеко від шляхопроводу шосе № 1, над під’їзним шляхом до Афуса. Щоб велосипедисти і пішоходи не заважали інтенсивному рухові транспорту, перед війною там почали будувати тунелі. Вони не були закінчені, однак у них змогли сховатися чотири легкові машини, які й чекали там, за півкілометра від гаража, на тих, хто мав вийти аварійним ходом. Завдяки невтомній роботі комісара Вольфа, поліція мала опис усіх машин Якобса. Цей опис разом з наказом про арешт утікачів з одинадцятої години безперервно передавався по поліцейському радіо.

В нагрудній кишені Горна лежала ще одна річ, яка могла стати вихідною точкою для подальших дій: записна книжка, яку знайшли у піджаку на каміні. Він ще й досі не встиг проглянути її. Зараз, коли шеф, настроєний до нього так недоброзичливо, звинувачував його в бездіяльності, він витяг книжечку. Невеличка, в обкладинці ультрамаринового кольору, вона була заповнена номерами телефонів та автомашин.

— Де ви поділи тих двох, що були замкнені в підвалі? — коротко спитав Вюрцбургер. — Взагалі хто та молода дівчина?

— Рут Дойчман, секретарка з контори гаража.

— Ви допитали її?