Гараж пана Якобса

Коли Горн десь о дев’ятій ранку вийшов з свого кабінету в коридор, за двадцять кроків від нього відчинилися двері і на порозі з’явилася молода жінка, з якою він познайомився — пригадалося йому — торік на різдвяному балу в Шарлоттенбурзькому поліцейському управлінні. У Горна була добра пам’ять на обличчя, і, хоч з того часу минуло вже одинадцять місяців, він одразу впізнав дружину Ірінгса. Вона пройшла мимо, не глянувши на нього, і Горн з полегкістю зітхнув. Бо що ж він міг їй сказати, крім слів розради, в які й сам не вірив.

Навіть дивно, як глибоко схвилювала його ця зустріч. Перед очима в нього стояло бліде обличчя жінки, її червоні від сліз очі, і він теж пройнявся її тривогою за чоловіка, збагнув її марні надії, її тяжкий душевний біль з такою силою, що в нього ніби обірвалося серце. Потім воно тьохнуло, закалатало, і кров гаряче застукотіла в скронях. Пекучий біль змінився гнівом. «Ах, мерзотники! — вигукнув він у душі. — Я мушу якнайшвидше розквитатися з цією наволоччю».

Він швидко збіг униз по сходах. «Я не дам Вюрцбургеру далі зволікати з цією справою або попередити гараж про мої плани, — вирішив він. — Зараз же піду до Мюллера, і ми визначимо час, коли почати операцію. Беру все на свою відповідальність, а потім нехай мене карають!»

Ете Йордан, крекчучи, видирався на мур. Згори хтось простяг йому руки, він схопився за них і застогнав від болю, напруживши свої кволі м’язи; на його зморшкуватому обличчі п’яниці набрякли товсті фіолетові жили. Ще мить — і він був на мурі. Спуститися з нього було значно легше: там стояла драбина, і він зліз по ній, тремтячи від перенапруження й страху. З голови в нього злетів капелюх, та він не нахилився, щоб його підняти. Все пройшло якнайкраще!

Це була його реабілітація. Якобс, який дорожив тепер кожною людиною, годину тому звільнив його з-під арешту з умовою, що Йордан підключиться до поліцейського телефонного кабеля, і в нагороду за це обіцяв йому волю. Йордан, радий, що його ув’язнення скінчилося, обіцяв усе зробити, йому дозволили підкріпитись трохи горілкою, і він пішов на завдання. Під пахвою в оберемку сухого гілля в нього був захований невеликий моток кабеля. Цей оберемок і стареньке пальто робили його схожим на нужденного пенсіонера, що збирає дрова, і фокус удався. Він набрів на кабель кроків за п’ятдесят від муру, підключився до нього, а повертаючись назад, старанно прикрив свій провід опалим листям.

Тепер Йордан біг парком, мимрив щось собі під ніс і п’яно гикав. Він був задоволений, що з небезпечним дорученням покінчено, і радів, згадуючи про недопиту пляшку горілки, яка чекала його на кухні вілли… Силует Йордана швидко танув у густому білуватому тумані…

Початок операції проти гаража «Зюд-вест» був призначений на десяту годину п’ятдесят хвилин ранку. В цей час усі виділені для операції машини шупо і кримінальної поліції повинні були з’явитися у точно визначених місцях навколо території гаража, незважаючи на несприятливу погоду. За розробленим дванадцять годин тому планом, що лежав у письмовому столі капітана Мюллера, мур треба було форсувати на всьому його протязі. Крім того, три машини мали зразу ж прорватися у двір і перешкодити людям Якобса засісти в конторі. Деякі істотні пункти цього плану, який потрапив у архів кримінальної поліції під шифром Го/Мю — ХІІ-а — 19/51, виявилися нездійсненними, інші ж — зайвими, як, наприклад, пункт «Димова завіса при форсуванні муру з метою уникнення людських втрат». Такою буває іноді доля планів.

О десятій п’ятнадцять на Потсдамському шосе, біля кіоска з газованою водою, метрів за півтораста на схід від території гаража, зупинився «мерседес» Горна. Криміналрат пройшов городами до порожнього незамкненого дачного будиночка. Тут уже стояв польовий телефон, що з’єднував будиночок з усіма спостережними пунктами. Горн прийняв рапорт від Вольфа та Ульмана і заходився пришпилювати до старого почорнілого столу план Якобсової ділянки, йому допомагав Ульман. Це він добув у земельному управлінні план і перемалював його в масштабі 1:250. Проте Горн випровадив його з розпорядженням до Вольфа. Обидва трималися неподалік від дачки, і до Горна доносились уривки їх неголосної розмови. Залишившись сам, Горн запалив майже чорну сигару, поклав перед собою кишенькового годинника і, пускаючи кільця сивого диму, заглибився в план.

У відділі ХІІ-а Ульмана вважали чимось на зразок начальника канцелярії. Така людина потрібна майже у кожному відділі: вона складає щоденні звіти, вивчає нові накази, підшиває додатки до старих, надписує папки — взагалі виконує всю адміністративно-технічну роботу. «Ульман — славний хлопець, але його мозок настільки напханий різними теоріями, що для здорового людського глузду в ньому не вистачає місця», — думав Горн, слухаючи крізь тоненьку стіну дачі розмову Вольфа і Ульмана.

— А як закінчилася справа з банкнотою? — якраз запитав Вольф, очевидно не знайшовши іншої теми для розмови з Ульманом, бо тем з позаслужбового життя, на які можна було б поговорити з ним, існувало дуже мало. Вольф уже знав, що анекдотів розповідати йому не варто, бо на кожну двозначність він реагує досить кислою міною.

— Нічим не закінчилася, пане комісар, — відповів Ульман.

— Справді?

— Так. Історія з банкнотою, здається, здана в архів. Вона лишилася без кінця. Я, признатись, теоретично займався цією справою… — Горн уявив собі, яка презирлива гримаса з’явилася в цю мить на обличчі Вольфа… — сподіваюся, ви не смієтеся з мене?..

— Нітрохи, — з невинним виглядом запевнив його Вольф.

— Отже, як ви, певно, пам’ятаєте, ту банкноту тримали в руках четверо.

— Правильно, — підтвердив Вольф.

— Але на банкноті лишилися відбитки пальців тільки трьох осіб. Ну, скажіть мені, будь ласка, пане комісар, — підбадьорений зацікавленістю свого старшого колеги, просторікував Ульман, — скажіть, що б це мало означати?

— Це дуже легко пояснити: один з чотирьох був у рукавичках.

— Звичайно, могло бути й так, однак мені не віриться. А якщо ми спробуємо відкинути таке припущення?

— Це схоже на урок у поліцейській школі, — сказав Вольф. — Що можна ще припустити? Ну, та зрозуміло ж: відбитки пальців однієї особи встигли стертися. Ви ж знаєте, якщо руки дуже сухі…

— Ваша правда, безперечно, — погодився Ульман, — такої ж думки і наш шеф. Але спробуйте уявити собі, що відбитки пальців невідомого за ті два дні (що, на жаль, минули до експертизи) не встигли зникнути. Який з цього можна зробити висновок?

Вольф не відповів, напевне, вважаючи все це за дурницю.

— Насамперед той, — вів далі Ульман, — що вони під час експертизи ще були на банкноті!

— Ну, це вже нісенітниця!

— Ні, не зовсім так, — делікатно заперечив Ульман. — Як я вже сказав, я роблю поки що чисто теоретичні припущення. То що виявилося б, на вашу думку, пане комісар?

Комісар знизав плечима.

— Не дивно, що зразу воно вам не впадає в око. Але я думав над цим кілька годин. Якщо вам цікаво…

— Надзвичайно.

— Банкноту тримали в руках четверо, — значуще і таємниче прошепотів Ульман, — але на ній виявлено відбитки пальців тільки трьох. Отже, один з них тримав її в руках двічі. Може, вдруге він видавав себе за іншу людину, та пучки пальців, які він не міг замаскувати, зрадили його.

Ульман недовго тішився радістю теоретика, який прийшов до такого дивовижного висновку, бо Вольф поставився до його слів скептично.

— Таким чином, це означало б, — переніс він ідею Ульмана на реальний грунт, — що наш старий, або Ірінгс, або приятель старого адвокат Крамер і є той самий фальшивомонетник з Мулакштрасе. Я радив би вам викинути все це з голови, колего.

— Ну, пане комісар, — не здавався Ульман, — нашого шефа ми до уваги не братимемо. Так само і комісара Ірінгса. Але що нам, зрештою, відомо про цього доктора Крамера? Завважте, моя гіпотеза має ще одне підтвердження: Ірінгс був знайомий тільки з людиною з «Черепахи», а не з Крамером. Наш шеф знає свого друга Крамера, але не знає фальшивомонетника. Разом їх ніхто ніколи не бачив. Розумієте?