Страница 2 из 62
Александер замовк: він побачив, що Шульц його зовсім не слухає.
— Отже, у вас склалось враження, що там надто багато грошей?
Шенцлін раптом з болісною ясністю відчув усю двозначність цього запитання. В ту ж мить він збагнув, нащо його викликав старий. І зрозумів, що справа програна. Хтось, очевидно, бачив… Його кар’єра в поліції скінчилась.
Александера пройняв піт. Він на мить відкинувся на спинку стільця. Кінець…
— З мене, мабуть, не вийшло б доброго слідчого. Не мучте мене, Шенцлін, признайтесь, що ви, рахуючи гроші, взяли з пачки сотню.
— Так. Признаюсь.
— Чудово. Та й даремно було б заперечувати. Справа в тому, що це бачив Бенке. Гроші ви, звичайно, витратили на відпустку або ще на щось… Стара історія… А я був про вас кращої думки. Так, так, кращої! Ви мене гірко розчарували…
Шульц устав, і Александер теж змушений був підвестись.
— Раз ви таке вчинили, то вам повинно бути ясно, що ви… що вам тут… — Шульц збився. — Що ми не можемо тримати в карній поліції людей, які… правда ж?
— Так, — сказав Александер.
Шульц знесилено опустився в крісло і знову взяв у руку жовтий олівець. Мабуть, він зрозумів, що в таку спеку йому не під силу витримати до кінця цю зовсім не властиву йому роль. І криміналрат заговорив майже батьківським тоном:
— Любий мій Шенцліне! Тепер, коли ми змушені розлучитись, мені хочеться сказати, що я дуже симпатизував вам. Я надто стара людина і надто давно служу в поліції, щоб не зрозуміти, що то був з вашого боку просто хлоп’ячий вибрик. Спокуса велика, ви молоді, трохи легковажні… Якби все це могло лишитись між нами… Ви тихенько віддали б мені сто марок, і вдруге з вами б подібної історії не трапилось. Але тепер справа стоїть так, що ви мусите залишити службу в поліції.
— Звичайно, я повинен відповідати за свій вчинок… — тихо сказав Александер і поклав своє поліцейське посвідчення на стіл.
— Я довіряю вам і не маю сумніву, що ви найближчим часом повернете сто марок. З свого боку, я зроблю все для того, щоб не псувати вам життя надалі. В документах ми вам напишемо: «За власним бажанням». Проте в мене є ще одне прохання до вас, пане Шенцлін. Ви, може, цього не знаєте, але на світі є люди, які цікавляться звільненими співробітниками поліції. Не зв’язуйтесь ні з ким, лишайтесь на прямій дорозі. Існує багато чесних професій. Скільки вам років?
— Двадцять три.
— Ну, от бачите. Вище голову! Беріться до чогось іншого. Хіба мало є людей, значно старших за вас, які теж змушені починати все з початку. Переселенці, репатріанти і так далі… Не занепадайте духом. От що я вам хотів сказати.
Александер попрощався й вийшов. Тільки перед ліфтом йому спало на думку: що ж тепер скаже Хельга?
Не так легко зараз де-небудь влаштуватись. Добре старому говорити… Та й з тією сотнею не так просто. В кишені в Александера було лише двадцять марок. Заставити костюм?.. Не вистачить. Ще й годинник? Теж, мабуть, мало…
Александер збентежено стояв перед ліфтом. Тихенько поскрипуючи, пливли униз порожні кабінки…
Внизу, в під’їзді, йому в обличчя важко дихнуло спекою місто. На Карл-Мук-плац вишикувались автомашини; по той бік площі блищав на сонці фасад концертного залу. На м’якому асфальті стояв великий ваговіз, за кермом сидів замурзаний чоловік. Хрипко бурмотів дизель; з-під мотора капало масло, і на асфальті утворилась паруюча райдужна калюжка. Александер бездумно ступив кілька кроків. Що ж далі?
Мерехтлива спека, запах бензину і пилюка злилися в один спогад. На кілька секунд Александер ніби навіч побачив гарячу, засохлу, втоптану тисячами босих ніг глину. Скільки сягає око — жовто-бурі горби, злиденні намети, кілометри колючого дроту, вартові вишки, джипи… Гейльбронн, табір № 3. Там починалась дорога на волю, в напівголодне життя. Як же воно піде тепер?
Бар «Суматра», розташований у Гарвестегуде, недалечко від вокзалу Даммтор, ще недавно мав лиху славу спекулянтського кубла. В певному розумінні він і лишився таким, але тепер тут вершились справи на вищому рівні — не на кримінальному, а на комерційному. З деякими винятками, звичайно.
До таких винятків належала, наприклад, історія з наркотиками. Вона була цілком достатнім приводом, щоб закрити бар. Але, як нерідко в подібних випадках, поліція вирішила цього не робити, щоб не довелось потім зразу ж шукати нову явку.
Надвечір тридцятого липня Александер нерішуче спинився перед дверима бару. Була страшенна задуха. Повите легенькою імлою сонце кидало безбарвне скісне проміння в ущелину вулиці. Час від часу налітав вітер і маленькими смерчами закручував куряву і викинуті квитки біля кінотеатру навпроти. Там величезний яскравий плакат оголошував, що демонструється американський кольоровий фільм-ревю «Дівчата в світлі рампи». З дверей долинали звуки модної пісеньки: «Ай, ай, ай, чи знаєте ви Мінні з Трінідаду?»
Александер без якогось певного наміру зрушив з місця і ввійшов у бар.
— Нагору чи вниз, пане? — спитала касирка.
Александер згадав, що тут продаються квитки двох сортів. «Нагорі», на другому поверсі, зал був краще опоряджений і все було якось «культурніше». А квиток коштував лише на тридцять пфенігів дорожче. Правда, в цінах на напої різниця була значно більша.
Александер взяв квиток «нагору»; йому було байдуже, чи його кишені зовсім спорожніють тільки завтра, чи вже сьогодні. Він повернув за касою ліворуч, пройшов коротеньким коридорчиком і піднявся широкими сходами, застеленими пухнастою болотяно-зеленою доріжкою. Сходи вели до скляних дверей. Александер згадав зяючі вікна зруйнованого бомбами Гамбурга. У цьому будинку третій поверх теж згорів, але на долішніх уже спромоглися відновити «довоєнну розкіш».
Чоловік у фраку взяв у нього з запобігливою посмішкою квиток і розчинив двері. Почулася приглушена музика.
Александер озирнувся і побачив, що чоловік у фраку натискає якусь кнопку. Це був сигнал про появу гаданого агента поліції. Александер мимоволі посміхнувся: машина працює!
В гардеробі він зняв плащ і оглянув себе в дзеркалі. Цей темний костюм був у нього єдиний. Александер одхилив важку темно-зелену портьєру, і музика залунала на повну силу.
Посеред залу, на підлозі з скляних плиток, кілька пар танцювали слоу-фокс. На підвищенні праворуч грав оркестр з семи чоловік. Нотні пюпітри мали спереду написи: «Бен Гарді». Біля задньої стіни довгастого залу була стойка з напоями. Численні ніші в бокових стінах були заставлені кімнатними рослинами. Ці ніші мали пишні назви: «Кораловий острів», «Хатинка на Борнео», «Ніч у Шанхаї», «Тихоокеанський риф», «Піратський корабель на Янцзи», «Таїті». Тут, видно, попрацював спеціаліст-географ. У кожній ніші горіла лампа іншого кольору: жовта, вогненно-червона, їдуче-зелена, фіолетова, оранжева.
Александер не один тиждень спостерігав за баром і почував себе тут наче у власному домі. Він знав, наприклад, що «Піратський корабель на Янцзи», майже зовсім закритий бутафорськими бортами з круглими ілюмінаторами, має в задній стіні потайні двері, через які, по вузеньких гвинтових сходах, можна вийти у двір. Йому було також відомо, що, коли біля дверей чоловік у фраку натискає кнопку, світло в цій ніші пригасає, попереджаючи про небезпеку.
Але сьогодні все це мало цікавило його. Він поволі пройшов краєм танцювальної площадки, шукаючи вільного місця. В цьому оточенні його висока, струнка постать і засмагле обличчя впадали в очі. Дехто з присутніх одразу впізнав його.
Александер сів у круглій ніші на дві особи і замовив чогось недорогого. Бездумно запалив сигарету. Оркестр грав якусь джазову мелодію; в цьому барі танцювали все, навіть найновомодніші американські танці. Тоді якраз самба досягла європейського континенту. Правда, іноді тут, наче рецидив, лунала оперна арія або класична п’єса. Тоді недоброзичливий свист з ніш, який неважко було відрізнити від схвального свисту в американському стилі, закликав Бена Гарді до порядку.
Що ж тепер робити? З Хельгою все скінчено. Не через те, що він втратив роботу. Це її зовсім не цікавить. Але в неї не вкладається в голові, як він міг таке зробити, — щось подібне вона сказала. Александер сумно подумав, що його начальник, зачерствілий криміналрат, виявив до нього більше розуміння, ніж дівчина, заради якої він, по суті, й поцупив ту сотню. «Не треба було казати їй, за що мене звільнили, тоді б… А втім, цим би я тільки позбавив її зручного приводу для розриву, бо вона б усе одно…»