Страница 11 из 17
— Безперечно. Ми знімали всі до одного килими, а мостини оглядали в лупу.
— А шпалери на стінах?
— Так само.
— До підвалів навідувалися?
— У такому разі ваше припущення, що лист у будинку, — хибне, — зробив я висновок.
— Боюся, що ви маєте рацію, — погодився префект. — То що б ви мені порадили, Дюпене?
— Провести ще раз ґрунтовний обшук у приміщенні.
— Це зовсім зайве, — відповів префект. — Я ручуся, що листа немає в будинку.
— Нічого кращого порадити я не можу, — сказав Дюпен. — Ви ж маєте точний опис листа?
— Авжеж маю!
Префект видобув із кишені записника і прочитав уголос докладний опис внутрішнього й особливо зовнішнього вигляду викраденого документа.
Скінчивши читання, Г++ невдовзі й пішов, і в такому пригніченому настрої, як я його ще ніколи не бачив.
Десь так через місяць той самий добродій удруге завітав до нас, коли ми з Дюпеном сиділи приблизно в таких самих позах, як і першого разу. Він умостився в кріслі, запалив люльку й завів розмову на якісь ординарні теми. Нарешті я звернувся до нього:
— Ну, а як з тим викраденим листом, префекте? Мабуть, ви вже примирилися з думкою, що міністра не перемудруєш?
— Таки й справді, хай йому біс! Я ще раз усе обшукав, як радив мені Дюпен, але то була, звісно, марна праця.
— А яку саме, ви сказали, винагороду обіцяно? — запитав Дюпен.
— О, сума дуже велика, винагорода дуже щедра. Я не скажу, скільки саме, але можу заявити вам, що тут-таки на місці виписав би чек на п'ятдесят тисяч франків тому, хто дістане для мене листа. Адже потреба в листі день у день стає нагальнішою, і винагороду нещодавно подвоєно. Але хоч би її навіть потроїли, я не зміг би зробити більше, ніж зробив.
— Та хто його зна, — зауважив Дюпен, посмоктуючи свою люльку. — Правду кажучи… я гадаю, Г++, що ви не дуже перетрудилися… в цій справі. Я гадаю, ви могли б… зробити ще дещо, хіба ні?
— А що? Що саме?
— Ну, скажімо… пфф, пфф… чом би вам… пфф, пфф… не порадитись із деким?., пфф, пфф, пфф… Ви пам'ятаєте той анекдот про Абернеті?[10]
— Та к лихій годині Абернеті!
— Безперечно, туди йому й дорога. Але якось один багатий скупій надумав задурно взяти в Абернеті медичну консультацію. Завівши з лікарем загальну розмову в тісному колі, він описав йому свою недугу, так наче це йшлося про якусь вигадану особу. «Припустімо, що симптоми такі й такі, — сказав скупій. — То що ви йому порадили б, лікарю?» — «Що я порадив би? — відповів Абернеті. — Звернутися до спеціаліста, звичайно».
— Але ж я таки справді ладен заплатити будь-кому за пораду! — промовив префект, трохи зніяковівши. — Я відразу дам п'ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені повернути листа законному власникові.
— В такому разі, — сказав Дюпен, відсовуючи шухляду й дістаючи чекову книжку, — можете зараз-таки виписати мені чек на згадану суму. Коли чек буде заповнено, я передам вам листа.
Я аж сторопів. А префект сидів, наче громом прибитий.
Кілька хвилин він не міг ні ворухнутись, ні слова промовити; розтуливши рота, він тільки вибалушився неймовірливо на мого приятеля.
Потім, трохи вернувшись до тями, він схопив перо, якусь мить дивився порожнім поглядом перед себе і нарешті заповнив чек.
Поставивши підпис, префект простяг чек через стіл Дюпенові.
Той уважно прочитав його й поклав до свого записника, а тоді відімкнув стола, дістав звідти листа і віддав префектові. Начальник поліції, мало не стерявшись із радощів, схопив листа, розгорнув тремтячими руками, скинув поглядом на зміст і прожогом рвонувся до дверей; він не промовив ані одного слова, відколи Дюпен запропонував йому заповнити чек.
Коли він вибіг, мій приятель заходився пояснювати мені.
— Паризька поліція, — почав він, — по-своєму дуже вправна. Вона наполеглива, винахідлива, хитра і в межах своїх обов'язків досить досвідчена. Тож-бо коли префект докладно розповів нам, як він проводив пошуки в будинку міністра, я не мав ані крихти сумніву, що зроблено це було так, як слід, — звісно, якщо дотримуватись певного методу роботи.
— Певного методу? — не зрозумів я.
— Авжеж, — сказав Дюпен. — Не тільки заходів було вжито найкращих у своєму роді, але й самі ті заходи доведено до досконалості. Якби лист лежав десь там, куди сягав їхній обшук, ці хлопці неодмінно його знайшли б.
Я аж засміявся, дарма що мій приятель говорив, здається, без тіні жарту.
— Заходи були в своєму роді добрі, — вів він далі, — і виконано їх незле; хиба полягала тільки в тому, що вони не придатні для даної справи й даної особи. Низку дуже майстерних прийомів префект перетворив на таке собі прокрустове ложе, в яке він силоміць втискує всі свої дії. Але він раз у раз помиляється, дивлячись то занадто глибоко, а то занадто поверхово, і ошукати його навіть школяреві за іграшки. Пригадую, колись я знав восьмирічного хлопчака, що мав надзвичайний хист у грі «чіт і лишка». Гра ця дуже проста: один гравець затискає в долоні кілька кремінців, а другий угадує, парне чи непарне число їх. Якщо вгадав — дістає від партнера кремінець, а ні — то віддає сам. Хлопчина, про якого я веду мову, вигравав в усіх у школі. Звичайно, він мав певний принцип відгадування, що полягав у простій спостережливості й оцінці, наскільки кмітливі його супротивники. Приміром, грає він з якимось недотепою; той затис у руці кремінці й питає: «Чіт чи лишка?» Наш школяр відповідає: «Лишка», — і програє. Але другого разу він виграє, бо міркує собі так: «Цей недотепа першого разу взяв парне число, а хитрості у нього якраз стільки, щоб удруге взяти непарне; отож я скажу «лишка». Він каже: «Лишка», — і виграє. Коли ж проти нього недотепа трохи більш тямущий, то він так розважає: «За першим разом я сказав «лишка»; мій супротивник це пам'ятає і вирішить, що вдруге я зроблю навпаки — так само, як і той перший недотепа зробив, — тобто, що я скажу «чіт», а віл тим часом матиме вже не чіт, а лишку. Але він одразу спохопиться, що це занадто простий розрахунок, і врешті вирішить зробити чіт, як і першого разу. Тож я краще скажу «чіт». Він каже: «Чіт», — і виграє. Так у чому ж своєрідність міркувань цього хлопчака, що його товариші вважають «щасливцем»? Що воно таке, кінець кінцем?
— Це просто ототожнення свого інтелекту з інтелектом супротивника, — відказав я.
— Справді, — погодився Дюпен. — А коли я поспитав хлопця, яким чином він досягає такого цілковитого ототожнення, що йому завдячує свої виграші, він відповів: «Коли мені треба збагнути, наскільки людина розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, я силкуюся надати своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекаю, щоб уже й думки та почуття з'явилися в мене теж такі самі». Хлопцеві слова засвідчують ту істину, що лежить в основі усієї позірної глибини, приписуваної Ларошфуко, Лабрюйєрові, Макіавеллі й Кампанеллі[11].
— А ототожнення інтелектів обох гравців, — зауважив я, — залежить, коли я вас правильно зрозумів, від того, чи точно оцінено розумові здібності супротивника.
— Практично — так, — відказав Дюпен. — Префект і його підлеглі часто припускаються помилок тому, що, по-перше, не роблять цього ототожнення, а по-друге, дуже приблизно оцінюють або й зовсім нехтують супротивників інтелект. Вони зважають лише на своє власне розуміння винахідливості і, розшукуючи якусь річ, враховують лише те, як вони самі ховали б її при потребі. Оскільки їхні уявлення про винахідливість збігаються з аналогічними уявленнями загалу — вони мають рацію; але коли злочинець хитрий на свій власний лад, вони перед ним безпорадні. Так завжди трапляється, коли він хитріший за них, і дуже часто, коли вони хитріші за нього. У своїх обстеженнях вони ніколи не відступають від певних сталих засад — навіть коли справа надзвичайної ваги і їм обіцяно величезну винагороду, вони тільки посилюють або доводять до крайнощів усе той самий метод, не змінюючи його принципово. Скажімо, ось у цій справі міністра Д++ — чи вони бодай трохи відступилися від усталеного свого способу мислення? Усе це свердління, промацування, обстеження, розглядання в лупу, поділ поверхні на квадратові дюйми — адже це тільки доведення на практиці до крайнощів певного принципу чи кількох принципів, що випливають з того уявлення про людську хитрість, до якого призвичаїла префекта за довгі роки служби безліч однотипних справ. Він же, бачте, абсолютно впевнений, що кожен неодмінно сховає листа — ну, нехай не в ніжці ліжка чи крісла, — але конче в якійсь непомітній шпарині чи закутку, керуючись тим самим напрямком думки, що спонукує людину висвердлювати заглибину в ніжці крісла. Та й ви ж розумієте, що такого роду криївки найперше спадають на думку, коли треба щось сховати, тим-то вони придатні лише для пересічних випадків і для пересічних людей. Тим-то викрити таку схованку можна й не маючи ніякої особливої проникливості: шукачеві вистачить бути ретельним, терплячим та наполегливим.
10
Абернеті, Джон (1764–1831) — англійський хірург, що прославився своїми ексцентричними витівками з пацієнтами.
11
Ларошфуко, Франсуа (1613–1680) і Лабрюйер, Жан (1645–1696) — французькі письменники-моралісти. Макіавеллі, Нікколо (1469–1527) — італійський письменник і політичний діяч. Кампанелла, Томмазо (1568–1639) — італійський учений і письменник-утопіст.