Це ти!

Едар Аллан По

ЦЕ ТИ!

Я збираюся зіграти роль Едіпа в загадці з Ретлборо. Я розповідаю вам — а це можу тільки я — про таємницю тієї машинерії, що викликала чудо в Ретлборо, — єдине справжнє, визнане, ніким не заперечуване, бо й незаперечне чудо, що остаточно поклало край безвірництву серед жителів Ретлборо й навернуло до властивої статечним жінкам правовірності всіх прихильників плотського матеріалізму, що доти мали нахабство бути скептиками.

Ця подія — про яку мені шкода було б говорити тоном недоречно легковажним — сталася влітку 18.. року. Містер Барнебас Шатлворсі, один із найшанованіших і найзаможніших громадян містечка, десь пропав, і то за таких обставин, що викликали підозру в якомусь злочині. Його не було вже кілька днів. Містер Шатлворсі однієї суботи рано-вранці виїхав з містечка верхи на коні, прямуючи до міста ***, що лежить за п'ятнадцять миль від Ретлборо; вернутись він мав намір того ж дня ввечері, як сам сказав. Проте через дві години після його від'їзду кінь вернувся сам, і то без саков, прищібнутих до сідла. Крім того, кінь був поранений і заляпаний грязюкою. Звичайно, все це вкрай стривожило приятелів пана Шатлворсі; а коли в неділю вранці з'ясувалося, що він не повернувся, ціле містечко вирядилось шукати трупа.

Найпершим і найзавзятішим у організації тих розшуків був щирий друг містера Шатлворсі — такий собі містер Чарлз Честен, або, як його звичайно називали, «Чарлі Честен», чи то «Старий Чарлі Честен». Я, звісно, не можу з певністю твердити, чи це просто дивовижний збіг, чи, може, само прізвище справляє непомітний вплив на вдачу людини, але годі заперечувати, що ніколи в світі не було другого Чарлза із такою чесною, мужньою, відкритою, добросердою й щирою натурою, з таким звучним, чистим, приємним голосом, з такими очима, що завжди дивились прямо на вас, ніби промовляючи: «Я маю чисте сумління, нікого не боюся і взагалі не здатен на ниций учинок». Тому, певне, в театрі всі щирі, безтурботні, дозвільні персонажі майже напевне мають ім'я Чарлз.

Отож «Старий Чарлі Честен», хоча він приїхав до Ретлборо всього якихось півроку тому і хоча ніхто нічогісінько не знав про його минуле, без ніякісіньких труднощів зазнайомився з усіма поважними жителями містечка. Жоден із них ні на мить не завагався б позичити йому тисячу на слово; що ж до жінок, то я не знаю, чого б вони не зробили, аби догодити йому. І все це через те, що його охрестили Чарлзом, а отже, йому дісталось саме те обличчя, яке часто називають «найкращим рекомендаційним листом».

Я вже сказав, що містер Шатлворсі був одним з найшановніших людей у Ретлборо і, безперечно, найбагатшим, а «Старий Чарлі Честен» зійшовся з ним так близько, ніби з рідним братом. Жили ці літні добродії поряд, і, хоча містер Шатлворсі дуже рідко навідував (якщо взагалі навідував) «Старого Чарлі» і, скільки відомо, жодного разу не обідав у нього, це не перешкоджало їм бути щонайщирішими друзями, як я уже зауважив; бо дня не минало, щоб «Старий Чарлі» не заходив три-чотири рази до сусіда спитати, як тому ведеться, і дуже часто він лишався там снідати або пити чай, а обідав то майже щодня. А вже скільки вина випивалось на тих дружніх посиденьках, з'ясувати вельми нелегко. Улюбленим трунком «Старого Чарлі» було «шато-марґо», і в містера Шатлворсі, видно, душа тішилась, коли він бачив, як приятель його цмулить кварту за квартою; і ось одного дня, коли вино вже спустилось по горлянках, а настрій, як то буває, піднявсь, він поплескав приятеля по спині й сказав: «Знаєш що, старий Чарлі? Хай там як, а такого добряги, як ти, я ще зроду не стрічав, і коли вже ти так полюбляєш це винце, то хай мене хапун ухопить, коли я не подарую тобі великого ящика «шато-марґо». Щоб я скис (у містера Шатлворсі була досить прикра звичка клястися, хоча він рідко вживав гостріших виразів, ніж «щоб я скис», або «хай мені абищо», або «грім побий»), щоб я скис, — мовив він, — коли сьогодні ж таки не пошлю до міста замовлення на подвійний ящик найкращого ґатунку, який лишень у них знайдеться, і подарую тобі, чуєш? Мовчи, мовчи! Сказав — подарую, і квит, і більш ні слова, отож виглядай: одного чудового дня ящик надійде, саме коли ти не сподіватимешся!» Я наводжу тут ці трохи фамільярні слова містера Шатлворсі, тільки аби показати, яке щире порозуміння було між цими двома приятелями.

Отож того ранку в неділю, коли стало очевидним, що з містером Шатлворсі сталося щось непевне, ніхто не стурбувався так глибоко, як «Старий Чарлі Честен». Коли він почув, що кінь вернувся без хазяїна, і без хазяїнових саков, і весь закривавлений (куля з пістолета пройшла крізь огруддя бідній тварині, ледь-ледь не вбивши її на смерть), — коли він почув усе оце, то збілів на виду так, ніби йшлося про його рідного брата чи батька, і затрусився весь, наче від пропасниці.

Спочатку він був такий прибитий горем, що й зовсім не міг нічого робити, а вже й поготів не міг укласти якийсь план пошуків; отож він довго намагався переконати інших друзів містера Шатлворсі, щоб не здіймали тривоги, бо, мовляв, краще перечекати якийсь тиждень чи й місяць, чи не з'ясується все само собою, або, може, об'явиться сам містер Шатлворсі і пояснить, чому він прогнав коня самого додому. Гадаю, що ви не раз спостерігали таку схильність до відкладання чи то до зволікання в людях, які мусять щось робити під гнітом тяжкої скорботи. Їхні розумові сили неначе ціпеніють, і тому їх жахає будь-яка діяльність, і їм над усе в світі хочеться лежати спокійно в ліжку та «вколисувати своє горе», як висловлюються літні дами, — тобто без кінця пережовувати свою біду.

А жителі Ретлборо були такої високої думки про мудрість і розважність «Старого Чарлі», що більшість їх схильна була погодитися з ним та не здіймати тривоги, поки «не з'ясується все саме собою», як висловився старий добряга; і я гадаю, що так би вони всі й постановили, якби не вкрай підозріле втручання небожа містера Шатлворсі, молодика досить розпусних звичаїв і взагалі поганої слави. Цей небіж, Пенніфезер на прізвище, і слухати не хотів про те, щоб справа трохи «влежалась», а наполягав на негайних розшуках «останків замордованого». Саме до такого вислову він удався, і тоді містер Честен гостро зауважив, що це «вкрай незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заувага «Старого Чарлі» справила глибоке враження на зборисько, і частина присутніх почала допитуватись, «звідки це молодий містер Пенніфезер так ґрунтовно обізнаний з обставинами зникнення багатого дядька, що відчуває за собою право твердити прямо й недвозначно, ніби його дядька «замордовано»? Далі почалась невеличка пересварка між різними учасниками збориська, а надто між «Старим Чарлі» й містером Пенніфезером. А втім, у цьому не було нічого дивного, бо їхні взаємини останні три-чотири місяці були не дуже приязні; якось справа дійшла аж до того, що містер Пенніфезер ударив і збив з ніг дядькового приятеля за те, що той аж надто розперізувався в дядьковому домі, де жив і небіж. У цій ситуації «Старий Чарлі», кажуть, повівся із взірцевою стриманістю й християнським милосердям. Після удару він підвівся, обтрусився і навіть не пробував відплатити; тільки промурмотів щось про те, що він «при першій зручній нагоді сквитається за все», — і це був цілком природний і виправданий вияв гніву, який не важив нічого і, напевне, зразу вивітрився й забувся.

Та хай там як (власне, до того, що я хочу повідомити, ця пригода не стосується), а певне одне: що жителі Ретлборо, головним чином під впливом слів Пенніфезера, врешті постановили розсипатись по всій околиці й пошукати зниклого містера Шатлворсі. Треба сказати, що така постанова була в них і з самого початку. Тож коли вони твердо вирішили, що шукати треба, було взято за щось самозрозуміле, що їм треба розсипатись — тобто розділитись на окремі гурточки, — щоб по змозі ретельніше обшукати довколишню місцевість. Я, щоправда, забув, якими хитромудрими міркуваннями «Старий Чарлі» врешті переконав зборисько, що такий план розшуків украй нерозумний. Одначе він таки переконав їх — усіх, опріч містера Пенніфезера; і врешті постановили, що розшуки мають провести, і то якнайпильніше, якнайретельніше, всі городяни гуртом, а сам «Старий Чарлі» повів перед.