Тридцятирічна жінка

«Якщо вона розгадала його, все ясно, — подумала маркіза. — Мій племінничок скоро відчує всі прикрощі шлюбу».

Тоді в неї виник намір перевиховати Жюлі й прилучити її до монархічних поглядів, притаманних добі Людовіка XV. Та вже через кілька годин вона зрозуміла чи, радше, вгадала справжню причину смутку Жюлі — причину, досить поширену в світі.

Молода жінка раптом замкнулася в собі й пішла спати раніше, ніж звичайно. Коли покоївка допомогла їй роздягтися, постелила постіль і вийшла, Жюлі залишилася біля каміна й прилягла на жовту оксамитову кушетку — старовинну кушетку, на якій так затишно буває людині, і не тільки в горі, а й у радості. Поплакавши й позітхавши, вона поринула в задуму; а тоді присунула до себе столик, дістала папір і заходилася писати. Години минали швидко; зізнання, яке Жюлі робила в листі, здавалось, коштувало їй дорого — вона надовго замислювалась над кожною фразою; аж раптом молода жінка залилася слізьми й кинула перо. В цю мить дзиґарі пробили другу. Голова Жюлі впала на груди, наче в умирущої; а коли вона підвела її, то побачила тітку. Стара дама з'явилася несподівано, мовби зійшла з гобелена, який висів на стіні.

— Що з вами, моя дівчинко? — спитала тітка. — Чому ви засиджуєтесь так пізно? І хто ж у вашому віці так гірко плаче та ще й у самотині?

Вона без церемоній сіла біля племінниці й пожирала очима початий лист.

— Ви пишете чоловікові?

— Хіба я знаю, де він? — відповіла графиня.

Тітка взяла листа й почала читати. Вона передбачливо прихопила із собою окуляри. Жюлі дозволила їй взяти листа без найменшого заперечення. І не тому, що їй бракувало почуття власної гідності, не тому, що її мучило усвідомлення якоїсь вини, стала вона такою безвільною. Просто тітка прийшла в одну з тих хвилин, коли душа втрачає всяку опору, коли все їй байдуже — і добро, і зло, і мовчанка, і відвертість. Як ото доброчесна дівчина, що зневажливо поводиться з коханим, а ввечері, відчуваючи себе покинутою й самотньою, тужить по ньому і прагне звірити кому-небудь свою печаль, Жюлі, не ремствуючи, дозволила старій дамі зірвати печать, яку правила пристойності накладають на незапечатаного листа, і сиділа, замислившись, поки маркіза читала:

«Моя люба Луїзо, даремно ти вже стільки разів просиш мене виконати обіцянку, якою так необачно можуть обмінятися лише два наївні дівчиська. Ти пишеш, що не можеш збагнути, чому я уже півроку не відповідаю на твої розпитування. Якщо ти не зрозуміла причину моєї мовчанки, то, може, сьогодні ти її зрозумієш, довідавшись про таємницю, яку я тобі відкрию. Я навіки поховала б її у своєму серці, якби ти не написала, що збираєшся виходити заміж. Ти одружуєшся, Луїзо! На цю думку мене проймає дрож. Що ж, одружуйся, бідолашко; через кілька місяців ти з гірким смутком спогадуватимеш, якими були ми колись того вечора в Екуані, коли удвох піднялися на гору і, стоячи під розлогими дубами, милувалися чудовою долиною, що лежала внизу, захоплювалися надвечірнім сонцем, і нас освітлювали його останні промені. Ми сіли тоді на великий камінь, і нас опанував невимовний захват, на зміну якому прийшла тиха печаль. Ти перша сказала, що далеке сонце говорить нам про майбутнє. Які ми тоді були цікаві і які дурненькі! Пригадуєш наші витівки? Ми обнялися — „як закохані“, жартували ми. Ми заприсяглися, що та з нас, хто першою вийде заміж, відверто розповість другій про всі таємниці шлюбу, про втіхи, які нашим дитячим душам здавалися такими принадними. Ти згадуватимеш про той вечір, Луїзо, з мукою в душі. Адже тоді ти була молода, гарна, безтурботна, а може, навіть, щаслива. Заміжжя за кілька днів перетворить тебе, як перетворило мене, на негарну, хвору і зів'ялу жінку. Дарма й казати, як я раділа, як безумно пишалася, що стану дружиною полковника Віктора д'Еглемона. Та й навряд чи я могла б розповісти тобі про це, адже я саму себе тоді не пам'ятала. Минуло небагато часу, і моя дитяча безпосередність розвіялася, наче сон. Я так веселилася в урочистий день освячення шлюбних уз, трагізму яких я не усвідомлювала, що дала привід до зауважень. Мій батько кілька разів пробував угамувати мене, бо раділа я так бурхливо, що це визнали непристойним, а в моєму базіканні знаходили лукаві натяки, яких там не було й сліду. А що я витворяла з весільною фатою, сукнею, квітами! Коли увечері мене врочисто провели до спальні й залишили саму, я стала вигадувати, що б такого утнути, аби вразити і насмішити Віктора. Поки я чекала його, моє серце калатало не менш бурхливо, як бувало в переддень Нового року, коли я непомітно прокрадалася до вітальні, де лежали купи подарунків. Коли ввійшов чоловік і став мене шукати, я засміялась, і мій сміх, приглушений муслінами, в які я була вкутана, став останнім відлунням безтурботних веселощів наших дитячих літ…»

Вдова прочитала листа, в якому, судячи з його початку, мало бути чимало сумних спостережень, не кваплячись, поклала на стіл окуляри, а потім і листа, і втупила у племінницю ясний погляд зелених очей, що з віком не потьмяніли.

— Моя дитино, — сказала вона, — заміжній жінці не годиться писати такого листа дівчині. Це непристойно…

— Я й сама так думаю, — відповіла Жюлі, уриваючи тітку. — І мені було соромно, поки ви читали.

— Якщо за столом ви не вподобали якусь страву, не слід відбивати до неї охоту в інших, дитино, — добродушно зауважила стара дама. — Тим більше, що від часів Єви і до наших днів жінки знаходили у шлюбі втіху… У вас нема матері? — несподівано спитала вона.

Графиня здригнулася, потім повільно підвела голову і сказала:

— За останній рік я не раз журилася, що моєї матері вже нема зі мною. А я до того ж і батька не послухалася: адже він не хотів, щоб я вийшла за Віктора!

Жюлі подивилася на тітку, і радість осушила її сльози, коли вона побачила, яка добра усмішка освітлює це старече обличчя. Вона подала руку маркізі, а та, здавалося, цього ждала. Їхні пальці сплелися, й жінки порозумілися остаточно.

— Бідолашна сирітка! — сказала маркіза.

Ці слова схвилювали Жюлі до краю. Їй знову вчувся пророчий голос батька.

— Ваші руки горять! Вони у вас завжди такі гарячі? — спитала маркіза.

— Минув лише тиждень, як мене перестало лихоманити, — відповіла Жюлі.

— І ви приховували від мене, що у вас лихоманка?

— Та це у мене вже рік, — відповіла Жюлі з якоюсь тривожною сором'язливістю.

— Отже, мій любий ангеле, — провадила тітка, — весь цей час заміжжя було для вас мукою?

Молода жінка не осмілилася відповісти. Вона тільки мовчки кивнула, але весь її вигляд свідчив про пережиті страждання.

— Отже, ви нещасливі в шлюбі?

— О ні, тітонько. Віктор мене обожнює, і я його теж, він такий добрий!

— Ви любите його, але уникаєте, чи не так?

— Так… Іноді… Він домагається мене надто часто.

— А коли ви буваєте сама-одна, чи не мучить вас острах, що Віктор от-от увійде?

— На жаль, це так, тітонько. Але я дуже його люблю, повірте.

— Чи не винуватите ви себе нишком, що ви не вмієте або не можете розділити його втіху? Не здається вам іноді, що узаконене кохання куди тяжче терпіти, аніж злочинну пристрасть?

— О, все це правда, — відповіла Жюлі, плачучи. — Вам зрозуміло все, що мені видається загадкою. Мої почуття притупилися, думки згасли, жити мені не хочеться. Мою душу пригнічує незбагненний страх, який заморожує всі мої відчуття і тримає мене в постійному заціпенінні. Мені бракує голосу, щоб сказати про свої муки і бракує слів, щоб висловити свою тугу. Я страждаю і соромлюся своїх страждань, адже для Віктора щастя в тому, що для мене смерть.

— Все це дурниці, дитячі вигадки! — вигукнула тітка, і її старече обличчя несподівано освітилося веселою усмішкою — відблиском радощів, пережитих у молодості.

— От ви і смієтеся з мене! — в розпачі вигукнула молода жінка.

— Я сама була такою, — швидко відповіла маркіза. — А тепер, коли Віктор покинув вас саму, ви знову перетворилися на безтурботну дівчину, правда ж? Дівчину, яка не знає блаженства, але й не терпить мук.