Тридцятирічна жінка

— Прощайте, пані.

— До побачення, — мовила вона з тим вишуканим кокетством у голосі, таємниця якого відома лише небагатьом жінкам.

Шарль нічого не відповів і вийшов. Коли він зник з-перед її очей, і тільки порожній стілець нагадував про нього, її охопив жаль, вона стала винуватити себе. Коли жінка думає, що вона вчинила невеликодушно, що образила шляхетне серце, пристрасть особливо швидко розгорається у її душі. Каяття в коханні ніколи не слід боятися — воно цілюще; жінки здаються на ласку почуття лише тоді, коли їх мучить совість. «Добрими намірами вимощено дорогу до пекла» — ці слова не парадокс проповідника. Кілька днів Ванденес не з'являвся. Щовечора в годину звичних побачень маркіза нетерпляче ждала його, і її терзали докори сумління. Написати йому — означало б признатися в коханні; та й інстинкт підказував їй, що він повернеться. На шостий день лакей доповів про нього. Ніколи ще їй не було так приємно почути його ім'я. Ця радість налякала її.

— Ви мене покарали, — сказала вона йому.

Ванденес глянув на неї здивовано, мовби нічого не розуміючи.

— Покарав? — перепитав він. — Яким же чином?

Шарль чудово зрозумів маркізу. Але він хотів помститися їй за страждання, які витерпів, відколи вона здогадалася про його почуття.

— Чому ви не приходили до мене? — спитала вона, всміхаючись.

— А хіба ніхто вас не відвідував? — сказав він, ухиляючись від прямої відповіді.

— Панове де Ронкероль і де Марсе були в мене з візитом, вони просиділи тут години по дві, — один — учора, другий — сьогодні вранці. Навідали мене, якщо не помиляюся, і юний д'Егріньйон, пані Фірміані та ваша сестра, пані де Лістомер.

Нові страждання! Муки, незбагненні для тих, хто не пережив нестямного й дикого деспотизму пристрасті, який проявляє себе в страхітливих ревнощах, у постійному бажанні вберегти кохане створіння від будь-якого чужого впливу.

«Он як! — подумав Ванденес. — Вона приймала гостей, вона бачила людей, вдоволених життям, вона розмовляла з ними, а я тим часом страждав у самотині!»

Він затаїв смуток і заховав своє кохання на дні серця, як домовину в морі. Навряд чи хтось зміг би виразити його думки словами: вони були невловні, як ті кислоти, що, випаровуючись, убивають. Але чоло його затьмарилось, і пані д'Еглемон з жіночою чуйністю розділила його печаль, не збагнувши її причини. Вона завдала прикрості Ванденесу неумисне, і він це зрозумів. Він заговорив про свій душевний стан і свої ревнощі жартома, як часто говорять закохані. Маркіза про все здогадалась і була так зворушена, що не могла втримати сліз. І з тієї миті, вони перенеслися в рай кохання. Рай і пекло — це дві великі поеми, вони виражають два начала, навколо яких обертається наше існування: радість і біль. Хіба рай не є і не буде завжди образом нескінченності наших почуттів, образом, який можна уявити собі лише в окремих деталях, бо щастя — єдине? А пекло, хіба не символізує воно нескінченні тортури наших страждань, з яких ми можемо створити поетичний твір, бо всі вони різні?

Одного вечора закохані, сидячи поруч, мовчки милувалися небом, саме тоді, коли воно найгарніше — коли промені призахідного сонця розмальовують обрій у блякло-золоті й пурпурові тони. В цю пору доби світло непомітно згасає і розбуджує ніжні почуття. Наші пристрасті пом'якшуються і посеред глибокої тиші ми втішаємося навіть своїми тривогами. Показуючи нам щастя в туманних образах, природа наче закликає нас насолоджуватися ним, якщо воно поруч, або жалкувати за ним, якщо воно зникло. В такі хвилини, сповнені чару, під склепінням світла, ніжні тони якого ніби віддзеркалюють у собі таємну спокусу, важко опиратися велінням серця. О такій порі вони мають чародійну силу. Горе тоді притупляється, радість п'янить, а смуток пригнічує. Урочиста тиша вечора заохочує і спонукає до признань. Мовчанка стає небезпечнішою за слова, надаючи очам неозорої глибини неба, яке в них відбивається. А тільки-но хтось озветься, в кожному слові звучить нездоланна сила. Хіба не світлом палахкотить тоді голос, не багрянцем полум'яніє погляд? Хіба не в нас самих тоді небо, хіба нам не здається, що ми в раю? Отож Ванденес і Жюлі — уже кілька днів вона дозволяла йому називати себе на ім'я, і їй самій подобалося казати йому «Шарль» — отож вони сиділи біля вікна й розмовляли. Обоє були далекі від буденної теми своєї бесіди. Та хоч вони й не розуміли змісту слів, вони з приємністю проникали у сховані за ними таємні помисли. Рука маркізи лежала в руці Ванденеса, і вона не забирала її, не вважаючи це за особливу ласку.

Вони водночас нахилилися, щоб краще роздивитися фантастичний пейзаж, який виник у небі: засніжені простори, льодовики, сірі тіні, що лежали на скелях химерно окреслених гір. То була одна з тих скороминущих картин з різкими переходами від червоно-полум'яних до чорних тонів, які надають небу незрівнянної і поетичної краси; чудова запона, за якою народжується сонце, прекрасний саван, кутаючись у який, воно відходить. Волосся Жюлі залоскотало щоку Ванденеса; вона відчула цей легкий доторк і здригнулася, а він здригнувся ще сильніше — обоє досягли того незбагненного душевного стану, коли тиша так загострює чуття, що найменша дрібничка доводить до сліз і наповнює серце смутком, якщо воно скніє в журбі, або ж переповнює його невимовною втіхою, якщо воно тріпоче від кохання. Жюлі майже несамохіть потисла руку своєму другові. Цей виразний потиск надав сміливості боязкому закоханому. Радість від теперішнього і надії на майбутнє — все вилилось у хвилювання першої ласки, сором'язливого, невинного поцілунку, який Жюлі дозволила Шарлеві, підставивши йому щоку. Чим стриманішою була ця ласка, тим непередбаченішими, небезпечнішими мали стати її наслідки. На їхнє спільне лихо, в ній не було найменшої фальші. То побралися дві прекрасні душі, розділені законом, але поєднані всіма силами спокуси, які існують у природі. В цю мить увійшов генерал д'Еглемон.

— Змінився уряд, — оголосив він. — Ваш дядько — один з міністрів нового кабінету. Отже, ви маєте тепер усі можливості стати послом, Ванденес.

Шарль і Жюлі почервоніли й переглянулися. Почуття ніяковості поєднало їх ще тісніше. Вони подумали про одне й те саме, водночас відчули докори сумління. Однаково страшні й нерозривні узи зв'язують двох душогубів, які щойно вбили людину, і двох закоханих, винних у поцілунку. Треба було щось відповісти маркізові.

— Мені вже не хочеться виїздити з Парижа, — сказав Шарль де Ванденес.

— Ми знаємо, чому, — зауважив генерал з тим лукавим виразом, який з'являється в людини, коли вона розкриває чужу таємницю. — Ви не хочете розлучатися з дядьком, щоб вас оголосили спадкоємцем його перства.

Маркіза швидко пішла до себе в кімнату, переповнена зневагою до чоловіка.

«Який же він дурний!» — подумала вона.

IV. Перст божий

Між Італійською і Тюремною заставами, з внутрішнього бульвару, що веде до Ботанічного саду, відкривається панорама, яка може вкинути в захват і художника, і мандрівника, знайомого з найчудовішими краєвидами. Якщо ви підійметеся на невисокий пагорок, де бульвар, затінений густолистими деревами, завертає, мов зелена лісова дорога, прегарна і оповита тишею, ви побачите під самими своїми ногами глибоку долину, з будівлями, схожими на сільські хатини, де-не-де вкриту рослинністю, зрошену каламутними водами Б'єври, яку ще називають річкою Гобеленів. На протилежному схилі долини скупчилися тисячі дахів, під якими скніють злидні передмістя Сен-Марсо. Величний купол Пантеону, потьмяніла і сумовита баня церкви Валь-де-Грас гордо височіють над цілим містом, що розташоване амфітеатром, чиї мальовничі уступи змережані покрученими вулицями. Звідси ці два архітектурні пам'ятники здаються величезними; поруч із ними маліють не лише ветхі будиночки, а й найвищі тополі, які ростуть у долині. Ліворуч видно Обсерваторію, схожу на чорний кощавий привид — крізь її галереї та вікна струменить світло, малюючи дивовижні фантастичні візерунки. Далі, між голубими будівлями Люксембурзького палацу і сірими вежами церкви Сен-Сюльпіс, мерехтить величний ліхтар Дому Інвалідів{26}. Коли дивитися звідси, обриси будівель зливаються з листям, з тінями, які залежать від примхливого настрою неба, що безперервно змінює колір, гру світла, вигляд. Удалині громадяться будинки, а навколо вас розгойдуються віти і тріпоче листя дерев, звиваються стежки. Праворуч, ніби широкий виріз у цьому неповторному пейзажі, біліє довга стрічка каналу Святого Мартіна, обкладеного червонястим каменем, обсадженого липами, з гамазеями по берегах, спорудженими в чисто римському стилі. Там, на задньому плані, окутані туманом Бельвільські пагорби, покриті будинками й вітряками, зливаються з обрисами хмар. Одначе існує ціле місто, якого ви не бачите, місто сховане між рядами дахів, що обрамляють долину, та обрієм, туманним, наче спогади дитинства, величезний квартал, що загубився, мов у проваллі, між покрівлями лікарні для вбогих і високою огорожею Східного кладовища, між стражданням і смертю. Звідти долинає глухий шум, схожий на гуркіт океану, що б'ється об скелі; він мовби повідомляє: «Я тут!» А тільки-но сонце заллє цей куточок Парижа потоками світла, очистить і пом'якшить його лінії; тільки-но воно спалахне там і там у шибках вікон, розсіється по черепичних дахах, загориться в позолочених хрестах, вибілить стіни й перетворить повітря на прозоре марево; тільки-но воно утворить мальовничі візерунки світлотіней; тільки-но небо заголубіє, а земля замерехтить блискітками; тільки-но заговорять дзвони церков, — і перед вашим зачарованим поглядом виникне феєрична картина, яка ніколи не зітреться у вашій уяві і якою ви захоплюватиметесь, милуватиметеся, як і чудовими краєвидами Неаполя, Стамбула або Флоріди. Невиразні хори звуків зливаються в досконалу гармонію. Там і гудіння морського натовпу, і мелодія поетичного усамітнення, там і голос мільйона створінь, і голос Бога. Там столиця, що уже впокоїлася вічним сном і тепер спочиває під стрункими кипарисами Пер-Лашеза.