Тридцятирічна жінка

Так говорячи, він з дружньою невимушеністю взяв Жюлі під руку і швидко повів на площу Каруселі. Дівчина з подивом побачила, що густий натовп запруджував ввесь невеличкий простір, між сірими стінами палацу і ланцюгами, які були натягнуті між тумбами, утворюючи посеред двору Тюїльрі величезні посипані піском квадрати. Кордону вартових, поставленому охороняти прохід для імператора та його штабу, було нелегко витримати натиск нетерплячої юрби, що гуділа, наче бджолиний рій.

— Це буде чудове видовище, правда? — спитала Жюлі, всміхаючись.

— Стережіться! — вигукнув офіцер і, схопивши дівчину за стан, легко підняв її й швидко переніс до колони.

Якби офіцер не виявив такої спритності, його цікаву родичку збив би з ніг, подавшись назад, білий кінь під сідлом із зеленого, затканого золотом оксамиту; його тримав за вуздечку особистий мамелюк Наполеона, стоячи майже під аркою за десять кроків позаду коней, осідланих для генералів з почту імператора. Молодий офіцер знайшов місце для батька й дочки біля першої тумби праворуч, навпроти натовпу, й кивком голови доручив їх двом старим гренадерам, між якими вони опинились. Коли офіцер рушив до палацу, зляканий вираз, що з'явився на його обличчі, коли кінь став дибки, змінився виразом радості й щастя: Жюлі зуміла нишком потиснути йому руку, чи то дякуючи за послугу, яку він щойно зробив їй, чи то щоб сказати: «Нарешті я вас побачила!» Вона ледь нахилила голову у відповідь на шанобливий уклін офіцера, і той побіг до палацу. Старий, мабуть, умисне залишив молодих людей наодинці й стояв, глибоко замислившись, трохи позаду дочки. Проте він потай спостерігав за нею, хоч і намагався не бентежити її, вдаючи, ніби цілком захопився чудовим видовищем, яким була тієї миті площа Каруселі. Коли Жюлі подивилась на батька сором'язливим поглядом учениці, що боїться вчителя, старий відповів поблажливою й веселою усмішкою. Але він не зводив з офіцера проникливого погляду, аж поки той зник за аркадою — від нього не сховалася жодна дрібничка з короткої сцени, що відбулася між молодими людьми.

— Як гарно! — тихо промовила Жюлі, потиснувши батькову руку.

Справді, площа Каруселі являла собою грандіозну й мальовничу картину, і такий самий вигук вихопився з грудей у тисяч глядачів, чиї обличчя сяяли від захвату. Не менш густа шеренга людей, ніж та, в якій стояли старий і дівчина, тиснулась і на вузькій смузі бруківки, попід ґратчастою огорожею, що відокремлювала палац від площі Каруселі{6}. Розцвічений яскравими жіночими вбраннями, натовп здавався барвистою облямівкою по краях величезного чотирикутника, окресленого будівлями палацу та недавно спорудженою огорожею. Полки старої гвардії, готові до параду, заповнювали цей широкий простір, вишикувані навпроти палацу широкими синіми смугами в десять шеренг. По той бік огорожі, на площі Каруселі, вишикувалися кілька піхотних і кавалерійських полків, які мали пройти церемоніальним маршем під Тріумфальною аркою, спорудженою посередині огорожі; на верхівці арки в ту пору красувалися чудові коні, вивезені з Венеції. Полкові оркестри, розташовані біля Луврської галереї, заховалися за підрозділами польських уланів. Чимала частина посипаного піском чотирикутника була порожня; вона призначалася для пересування мовчазних полків — їхні шеренги, вишикувані за всіма правилами військового мистецтва, віддзеркалювали сонячне проміння зблисками десяти тисяч трикутних багнетів. Султани на солдатських шоломах розгойдувались на вітрі, схиляючись, наче ліс під натиском бурі. Безмовні і яскраві шеренги старих воїнів імператорської гвардії вражали безліччю найрозмаїтіших кольорів, бо різними були в них мундири, лямівки, аксельбанти і зброя. Ця велична картина, що зображувала в мініатюрі поле битви перед боєм, була мальовничо обрамлена в усіх своїх деталях, в усьому своєму дивовижному розмаїтті високими, величезними будівлями, і здавалося, що солдати та офіцери наслідують їхню непорушність. Глядач мимоволі порівнював стіни з живих людей, із стінами, які були споруджені з каменю. Весняне сонце щедро лило своє світло і на стіни, зведені недавно, і на стіни, що простояли століття, воно яскраво осявало незліченні смугляві обличчя, які мовчки розповідали про небезпеки пережиті і про стійке очікування небезпек майбутніх. Одні лише командири полків ходили туди-сюди перед шеренгами своїх мужніх воїнів. А за військовими підрозділами, що вилискували сріблом, блакиттю, пурпуром і золотом, цікаві могли помітити триколірні прапорці на списах шістьох невтомних польських кавалеристів, які неначе сторожові пси, коли ті відганяють отару від засіяного поля, без передиху гасали між військами та юрмою цікавих, не дозволяючи глядачам виходити за межі вузької смуги, відведеної для публіки понад ґратчастою огорожею. Якби не ці вершники, ви, певне, подумали б, що опинились у володіннях сплячої красуні. Весняний вітер ворушив довгий ворс на хутряних шапках гренадерів, і це підкреслювало нерухомість солдатів, а глухе гудіння натовпу надавало їхній мовчанці ще більшої урочистості. Лише іноді десь у оркестрі теленькав дзвіночок або гудів неумисне зачеплений барабан, і ці звуки, відбившись луною в імператорському палаці, скидалися на далекі перекоти грому, які провіщали грозу. Найщиріший захват відчувався в очікуванні натовпу. Франція готувалася до прощання з Наполеоном напередодні кампанії, небезпеку якої передчував кожний. Цього разу йшлося про долю самої Французької імперії, про те, бути їй чи не бути. Ця думка, здавалося, хвилювала і цивільних, і військових, що мовчки тиснулися на обгородженому клаптику землі, над яким майорів наполеонівський орел і витав геній Наполеона. Ці солдати — надія Франції, остання крапля її крові — викликали тривожну цікавість глядачів. У своїй більшості городяни і воїни прощалися — можливо, навіки. Але всі серця, навіть настроєні вороже до імператора, зверталися до неба з палкими молитвами, благаючи про славу батьківщини. Навіть люди, змучені боротьбою, що розпочалася між Європою й Францією, забули про свою ненависть, пройшовши під Тріумфальною аркою, розуміючи, що в грізну годину Наполеон втілюватиме Францію. Дзиґарі палацу пробили півгодини. Гудіння в натовпі зразу стихло, і запала така глибока тиша, що було б чути і лепет дитини. Старий та його дочка, забувши про все, крім того, що відкривалося їхньому зору, почули тоді клацання острог і брязкіт шабель, що гулко відлунювали під перистилем палацу.

І ось з'явився досить повний невисокий чоловік у зеленому мундирі, в білих панталонах і в ботфортах, у своєму незмінному трикутному капелюсі, не менш уславленому, ніж він сам. На грудях у нього майоріла широка червона стрічка ордена Почесного легіону, на боку висіла маленька шпага. Імператора помітили водночас у всіх кінцях площі. І зразу барабани загуркотіли похідний марш, обидва оркестри гримнули одну мелодію, і войовничий ритм підхопили всі інструменти, від найніжнішої флейти до величезного барабана. На цей могутній заклик серця затрепетали, знамена схилилися, солдати взяли на караул, одностайним і точним рухом підкинувши рушниці в усіх рядах, від першого до останнього. Від шеренги до шеренги, мов луна, прокотилися слова команди. Крики «Слава імператору!» знялися над ошалілою від захвату юрбою. Аж ось усе здригнулося, заколихалося, зрушило з місця. Наполеон вихопився на коня. Цей рух вдихнув життя в мовчазні шеренги військ і в занімілий натовп, надав звучання музичним інструментам, підніс у єдиному пориві знамена, схвилював усі лиця. Стіни високих галерей старовинного палацу теж, здавалося, вигукували: «Слава імператору!» В цьому було щось надприродне, якесь наслання, вияв божественної могутності або, точніше, скороминулий образ цього скороминущого царювання. Людина, що пробудила таку палку любов до себе, захват, відданість, клятви, людина, задля якої сонце розігнало хмари в небі, ця людина їхала тепер верхи на коні, на три кроки попереду невеликого почту в гаптованих золотом мундирах з обергофмаршалом по ліву руч і черговим маршалом — по праву. Жодний м'яз не здригнувся на обличчі цієї людини, що схвилювала стільки душ.