Вільям Вілсон

У масивних стінах цієї гідної шани гімназії і провів я третє п’ятиліття свого життя ― хоч не було воно ні нудне, ні осоружне. Бурхливий дитячий розум знаходить собі роботу чи розвагу і поза стихією зовнішнього світу; отож із нібито гнітючого шкільного життя я виніс враження багатші й гостріші, ніж ті, що їх юнаком черпав із розкошів, а зрілим чоловіком ― із злочинства. Все ж, мабуть, у тих початках мого душевного розвою було чимало й незвичайного ― навіть outre[6]. В більшості людей події перших років їхнього життя рідко коли лишають якийсь яскравіший слід у пам’яті. Всі вони ― сірі тіні, слабкі, нечіткі спомини, невиразний відгомін забутих радостей і фантасмагоричних страждань. У мене не так. Мабуть, мої дитячі відчуття за силою дорівнювали почуттям дорослих людей ― усе те й сьогодні вкарбоване в пам’ять так чітко, глибоко й міцно, немов exergues[7] карфагенських медалей.

Хоча, фактично, ― при тім, що розуміється під «фактами», ― згадати ж майже нема чого! Підйом уранці, відбій увечері; зубріння уроків, розказування уроків; час від часу напіввихідні з прогулянками; ігровий майданчик з його бійками, забавами, інтригами, ― вже давно забулися ті душевні чари, що перетворювали забави на цілий вир почувань, на цілий світ рясних несподіванок, ― на безмір усяких емоцій, поривів і душевних злетів. “Oh, le bon temps, que ce siecle de fer!”[8]

Правду кажучи, серед школярів я вирізнявся запалом, завзяттям і владністю вдачі, і саме завдяки цьому поволі, але якось само собою взяв верх над усіма, навіть і трохи старшими від мене, ― над усіма, крім одного. Цим одним був хлопець, який носив те саме ім’я і прізвище, що й я, ― дивного тут нема нічого, оскільки, хоч я й шляхетного роду, імення моє належить до тих поширених імен, що колись, за далеких часів, були, мабуть, власністю простолюду. Тут я назвався Вільямом Вілсоном ― прибраним ім’ям, що не дуже відрізняється від справжнього. Мій тезка ― єдиний з усіх, хто входив у нашу, як казалося, ватагу, не боявсь змагатися зі мною в навчанні, в іграх і бійках на майданчику, відмовляючись беззастережно вірити всім моїм балачкам і коритися моїй волі, ― одне слово, не визнавав моєї зверхності. Якщо існує на землі крайній деспотизм, то це деспотизм владолюбного недолітка над менш вольовими його товаришами.

Бунтарство Вілсона не давало мені спокою, тим більше, що потай ― попри всю ту браваду, якою я підкреслював на людях своє ставлення до нього і до його претензій, ― я відчував, що боюся його, і не міг позбутися думки, що рівноправність, якої він так невимушено дотримувався у стосунках зі мною, насправді свідчить про його вищість, оскільки мені свою позицію доводилось повсякчас виборювати. Однак, крім мене, фактично ніхто цієї вищості ― ба й цієї рівноправності ― не визнавав: товариші наші, здається, й не підозрювали нічого, мовби їм очі заступило. Правда, все те ― і суперництво його, і непоступливість, і особливо його нахабне, вперте втручання в мої плани ― не підкреслювалось, а ніби ховалося. Здавалося, він цілком позбавлений честолюбства і заповзятливості ― перше спонукало, а друге давало змогу його перевершити. А ним, по-моєму, керувало одне: примхливе бажання спантеличити мене, приголомшити, а чи й стерти на порох, хоча бували хвилини, коли я раптом з уразою, приниженням, подивом помічав ― не міг не помітити ― в його поводженні ― в його образах, нападках на мене чи в запереченнях ― дрібку якоїсь особливої, цілком недоречної і, безперечно, вельми для мене неприємної душевності. Єдине, чим цю дивовижу можна було пояснити, ― це його виняткова самозакоханість, що виявлялась у такому примітивному, покровительсько-опікунчому ставленні до мене.

Можливо, саме завдяки цьому ставленню, однаковості наших імен та чистісінькому збігові обставин, що привів нас обох до школи в один і той же день, серед старшокласників гімназії пішла поголоска, ніби ми з ним ― брати. Звичайно старшокласники не дуже й переймаються справами молодших школярів. Я вже казав (а як ні, то треба сказати), що Вілсон не був мені навіть далеким родичем. Та якби ми й були братами, то неодмінно ― близнюками, бо згодом, вже закінчивши гімназію, я випадково довідався, що тезко мій народився дев’ятнадцятого січня[9] 1813 року, ― а це щось таки значить, бо саме цього дня народивсь і я.

Може видатися дивним, але хоч як дратувало мене суперництво Вілсона і його нестерпне прагнення в усьому мені суперечити, ненависті до нього я не відчував. Майже щодня в нас траплялися сутички, після яких, прилюдно надаючи мені пальму першості, він так чи інакше давав відчути, що пальма ця насправді належить йому; однак і моя гордість, і його невдавана гідність дозволяли нам обом підтримувати так звані «дипломатичні стосунки». Проте характери в нас були явно споріднені, і це викликало в мене почуття, яким, мабуть, лише наше суперництво не давало перерости в дружні. Взагалі окреслити ― ба й просто описати, що я насправді до нього відчував, ― справа нелегка. Була це строката, неоднорідна суміш різних почуттів ― трохи войовничої неприязні (але не зненависті), трохи визнання, більше поваги, ще більше страху і з лишком ― хворобливого інтересу. А для моралістів скажу ще й те, на додачу, що ми з Вілсоном були нерозлийвода.

Безперечно, тільки всіма цими аномаліями можна пояснити, чому мої нападки на нього (а було їх чимало ― відвертих і прихованих) полягали у кпинах чи розіграшах (зовні ніби невинних, а насправді дошкульних) і так і не переросли в серйозну, справжню ворожнечу. Та й тут я далеко не завжди добивався успіху, навіть у найхитріших своїх витівках, бо натикався в тезці на ту невдавану, непоказну жорсткість і простоту характеру, що вміє дійняти тебе жартом, але сам не має ахіллової п’яти й абсолютно недосяжний для глузів. Я знайшов у ньому лиш одне вразливе місце, одну його особливість, яка була, мабуть, наслідком хвороби і яку не такий навіжений суперник, як я, пожалів би: супротивник мій мав якийсь ґандж у горлі, що не дозволяв йому підвищити голос, ― він завжди говорив тільки пошепки. Ось із цієї вади я й користав як умів.

Вілсон мстив по-всякому, і один винахід його практичного розуму дошкуляв мені над усе. Як він узагалі додумався, що така марничка зможе мене дратувати, лишилося для мене загадкою, ― але, зробивши раз, він ображав мене відтоді всякчас. Я ніколи не любив свого нешляхетного прізвища і простакуватого ― коли не плебейського ― імені. Словосполучення це різало мені вуха, і від першого ж дня у школі, коли там з’явився ще один Вільям Вілсон, я озлився на нього за те, що він носить таке ж ім’я, а саме ім’я ще більше знелюбив за те, що його має ще хтось, ― адже тепер звучатиме воно вдвічі частіше, а той другий буде мені мов сіль в оці і його, в звичайній круговерті шкільних справ, через отой дурний збіг неминуче плутатимуть зі мною.

Зародившись таким чином, почуття роздратування міцніло щоразу, як тільки виявлялось, що ми з моїм суперником ще у чомусь схожі. Тоді я не знав про знаменний збіг наших днів народження, але бачив, що ми з ним ― одного зросту і страшенно подібні статурою і рисами обличчя. Та ще ота чутка про спокревненість, пущена в старших класах! Одне слово, ніщо не непокоїло мене так (хоч я це й старанно приховував), як найменший натяк на нашу з ним схожість ― чи то в зовнішності, чи в характерах, чи в становищі. Я, правда, не сказав би (за винятком отієї чутки, та й самого Вілсона), щоб про цю схожість коли-небудь заходила мова, ― навіть не знаю, чи наші товариші взагалі її помічали. Що він її ― у всіх її проявах і не гірше за мене ― помічав, було ясно, але що він здогадався, який це благодатний ґрунт для знущань, ― таке, як я вже казав, можна пояснити лише його незвичайною проникливістю.

Його роль ― скидатися на мене якомога дужче ― передбачала і слова, і дії, і грав він її просто чудово. Скопіювати мій одяг було неважко; без труду він освоїв мою ходу й манери ― навіть мій голос, дарма що сам його не мав. Власне голосу він перейняти не міг, а от тембр... тембр був той самий, і Вілсонів характерний шепіт став достоту глухим відлунням мого голосу.

6

Надмірного (фр.).

7

Написи (фр.).

8

Ох, ці добрі жорстокі часи! (фр.).

9

...дев’ятнадцятого січня 1813... ― один з варіантів дати народження самого По.