Мертві душі

Уже відомо, що Чичиков дуже турбувався про своїх нащадків. Такий хвилюючий предмет! Інший, може, й не так глибоко запустив би руку, коли б не питання, яке невідомо чому постає само собою: а що скажуть діти? Т от майбутній родоначальник, як обережний кіт, скосивши тільки одним оком убік, чи не дивиться звідки хазяїн, хапає мерщій усе, що до нього ближче: чи масло стоїть, чи свічки, сало, чи канарка трапилася під лапу, словом, не минає нічого. Так скаржився і плакав герой наш, а тим часом діяльність ніяк не вмирала в голові його; там усе хотіло щось будуватися і чекало тільки плану. Знову зіщулився він, знову вернувся до важкого життя, знову обмежив себе у всьому, знову з чистоти й пристойного становища спустився в бруд і злиденне життя. І в сподіванні кращого змушений був навіть удатися до звання повіреного[103], до звання, яке ще не набуло в нас громадянства, яке штовхають з усіх боків, яке не дуже шанує дрібна приказна тварюка і навіть самі вірителі, яке засуджене на плазування в передпокоях, грубість і інше, але необхідність примусила зважитись на все. З доручень дісталося йому між іншим одне: поклопотатись про заставу в опікунській раді[104] кількох сот селян. Маєток був розладнаний до останньої міри. Розладнаний він був через падіж худоби, шахраїв прикажчиків, неврожаї, пошесні хвороби, що винищили найкращих робітників, і нарешті через безглуздя самого поміщика, що обставляв собі в Москві дім за останньою модою і вгатив на це обставлення весь достаток свій до останньої копійки так, що вже ні за що було їсти. З цієї причини і довелося нарешті заставити останній уже маєток. Застава в казну була тоді ще справа нова, на яку зважувались не без страху. Чичиков, як повірений, попереду задобривши всіх (без попереднього задобрення, як відомо, не може бути взято навіть простої довідки або виписки, все ж хоч по пляшці мадери доведеться влити в кожне горло), — отже, задобривши всіх кого слід, пояснив він, що ось яка між іншим обставина: половина селян вимерла, так щоб не було потім яких-небудь причіпок… «Але ж вони у ревізькому реєстрі числяться?» сказав секретар. «Числяться», відповів Чичиков. «Ну, так чого ж ви злякались?» сказав секретар: «одному померти, другому народиться, а все в діло годиться». Секретар, як видно, вмів говорити і в риму. А тим-часом героя нашого осяяла найнатхненніша думка, яка будь-коли спадала в людську голову. «Ех я Хома-простота!» сказав він сам собі: «шукаю рукавиць, а обидві за поясом! Та якби накупив я всіх цих, що вимерли, поки не подавали нових ревізьких реєстрів, накупив їх, припустімо, тисячу, та, припустимо, опікунська рада дала б по двісті карбованців на душу: от уже й двісті тисяч капіталу! А тепер же час зручний: недавно була епідемія, народу вимерло, слава Богу, чимало. Поміщики попрогравались у карти, загуляли й промотались як слід; усе полізло в Петербург служити: маєтки без нагляду, управляються абияк, податки сплачувати з кожним роком важче, так мені з радістю відступить їх кожен, вже хіба тому, щоб не платити за них подушного, може ще й часом так трапиться, що з декого і я ще загребу за це копійчину. Звісно, важко, клопітно, страшно, щоб якось ще не перепало, щоб не вийшла з цього історія. Ну, та дано ж людині на щось розум. А головне, те добре, що справа здасться всім неймовірною, ніхто не повірить. Правда, без землі не можна ні купити, ані заставити. Так я ж куплю на вивід, на вивід; тепер землі в Таврійській і Херсонській губерніях віддаються дурно, тільки заселюй. Туди я їх усіх і переселю! в Херсонську їх! хай собі там живуть! А переселення можна зробити законним способом, як слід по судах. Якщо захочуть освідчити селян: будь ласка, я й тут не від того, чому ж ні? я подам і свідоцтво з власноручним підписом капітана-справника. Село можна назвати Чичикова слобідка, або від імені, даного при хрещенні: сільце Павловське». І ось таким чином склався в голові нашого героя цей v чудний сюжет, за який не знаю, чи будуть вдячні читачі, а вже який вдячний йому автор, то й висловити важко. Бо що не кажіть, а коли б не спала в голову Чичикова ця думка, не з'явилася б на світ оця поема.

Перехрестившись, за руським звичаєм, узявся він до діла. Під виглядом обрання місця для проживання й під іншими приводами вирішив він заглянути в ті й інші закутки нашої держави і переважно в ті, що найбільше потерпши від нещасних випадків, неврожаїв, смертності й іншого, й іншого, словом, де б можна зручніше й дешевше накупити потрібного народу. Він не звертався навмання до всякого поміщика, але вибирав людей більше на свій смак, або таких, з якими можна було б з меншими труднощами складати потрібні угоди, і намагався попереду познайомитися, прихилити до себе, щоб, коли можна, більше дружбою, а не купівлею придбати мужиків. Отже, читачі не повинні обурюватись на автора, якщо особи, які досі з'являлися, не припали їм до смаку; це провина Чичикова, тут він цілковитий господар, і куди він надумає, туди й ми мусимо плентатись. З нашого боку, коли вже справді впаде обвинувачення за блідість і непоказність осіб та характерів, скажемо тільки те, що ніколи на початку не видно всієї широкої течії і обсягу справи. В'їзд у яке б не було місто, хоч би навіть у столицю, завжди якось блідий, спочатку все сіре й одноманітне: тягнуться нескінченні заводи та фабрики, закурені димом, а потім уже вигляне ріг шестиповерхового будинку, магазини, вивіски, величезні перспективи вулиць, усі в дзвіницях, колонах, статуях, баштах, з міським блиском, шумом і гуркотом, і всім, що на диво витворила рука й думка людини. Як учинено перші покупки, читач уже бачив; як піде справа далі, які будуть удачі й невдачі у героя, як доведеться розв'язати й перемогти йому ще важчі перешкоди, як постануть колосальні образи, як зрушаться таємні важелі широкої повісті, розступиться далеко її обрій, і вся вона набуде величавої ліричної течії, те побачить потім. Ще немалий шлях треба буде проїхати всьому похідному екіпажеві, який складається з пана середніх літ, брички, якою їздять холостяки, лакея Петрушки, кучера Селіфана і тройки коней, уже відомих поіменно від засідателя до негідника-чубарого. Отже, ось увесь перед нами герой наш, який він є! Але зажадають, може, остаточного визначення однією рисою: хто ж він з погляду якостей моральних? що він не герой, сповнений досконалостей і чеснот, це видно. Хто ж він? виходить негідник? Чому ж негідник, для чого ж бути таким суворим до інших? Тепер у нас негідників не буває, є люди благонадійні, приємні, а таких, які б на загальну ганьбу виставили свою фізіогномію під прилюдний ляпас, знайдеться хіба що яких два-три чоловіки, та й ті вже говорять тепер про чесноту. Найсправедливіше назвати його: хазяїн, набувач. Набування всьому вина; через нього затіялись справи, яким світ дає назву не дуже чистих. Правда, у такому характері є вже щось відразливе, і той самий читач, який на життєвому своєму шляху дружитиме з такою людиною, їстиме з нею хліб-сіль і провадитиме приємно час, почне дивитися на неї скоса, коли вона стане героєм драми або поеми. Але мудрий той, хто не гребує ніяким характером, але звернувши на нього допитливий погляд, вивчає його до самих первинних причин. Швидко все перетворюється в людині; не зоглянешся, як уже виріс усередині страшний хробак, що самовладне обернув на себе всі життєві соки. І не раз не тільки широка пристрасть, але нікчемна хіть до чогось дрібного розросталася в народженому на кращі подвиги, примушуючи його забувати великі й святі обов'язки і в нікчемних брязкальцях убачати велике й святе. Незчисленні, як морські піски, людські пристрасті, і всі несхожі одна на одну, і всі вони, низькі й прекрасні, всі спочатку покірні людині і потім уже стають страшними владарями її. Блаженний, хто обрав собі з усіх найпрекраснішу пристрасть; зростає й десятериться щогодини й щохвилини незмірне його блаженство, і входить він глибше і глибше у безмежний рай своєї душі. Але є пристрасті, яких обрання не від людини. Вже народилися вони з нею у хвилину народження її на світ, і не дано їй сил ухилитися від них. Вищі веління ними правлять, і є в них щось таке, що вічно кличе, не вгамовується на все життя. Земне велике поприще судилося здійснити їм: байдуже, чи в похмурому образі, чи пролинувши світлим явищем, що порадує світ — однаково покликані вони для незнаного людиною блага. І може, в цьому ж самому Чичикові пристрасть, що пориває його, уже не від нього, і в холодному його існуванні закладено те, що потім повергне в прах і на коліна людину перед мудрістю небес. І ще таємниця, чому цей образ постав у поемі, що нині з'являється на світ.

103

Повірений — заступник у справах.

104

Опікунська рада — заклад для керівництва виховними закладами; при опікунських радах була заснована каса, що видавала позики під заставу маєтку та іншого майна з метою підтримати розорених дворян.