Мертві душі

Не можна сказати напевне, чи справді прокинулося в нашому герої почуття кохання, навіть сумнівно, щоб пани такого роду, тобто не так щоб товсті, одначе і не те щоб тонкі, здатні були до кохання, але з усім тим тут було щось, таке дивне, щось у такому роді, чого він сам не міг собі пояснити: йому здалося, як сам він потім признавався, що весь бал, з усім своїм гомоном і шумом, на кілька хвилин ніби десь віддалився; скрипки й труби витинали десь за горами, і все пойнялося туманом, схожим на недбало замальоване поле на картині. І з цього імлистого абияк накиданого поля виходили ясно й викінчено самі тільки тонкі риси знадливої блондинки: її овально-заокруглене личко, її тоненький, тоненький стан, який буває в інститутки в перші місяці після випуску, її біле, майже просте платтячко, що легко і зручно охопило в усіх місцях молоденькі стрункі члени, які позначалися в якихось чистих лініях. Здавалось, вона вся була схожа на якусь іграшку, майстерно виточену зі слонової кості; вона тільки одна біліла й виходила прозорою і світлою з каламутної і непрозорої юрби.

Видно так уже буває на світі, видно й Чичикови, на кілька хвилин у житті, перетворюються на поетів, але слово поет буде вже занадто. Принаймні він відчув себе зовсім чимсь ніби юнаком, мало-мало не гусаром. Побачивши біля них вільний стілець, він зразу ж сів на нього. Розмова спочатку не клеїлась, але згодом справа пішла, і він навіть почав набувати форсу, але… тут, на превеликий жаль, треба зауважити, що люди статечні і які займають важливі посади, якось трохи важкуваті в розмовах з дамами; на це майстри пани поручики, і ніяк не далі капітанських чинів.

Як вони роблять, Бог їх відає: здається, й не дуже мудрі речі говорять, а дівиця раз у раз качається на стільці від сміху; статський же радник Бог знає що розкаже: або поведе мову про те, що Росія дуже простора держава, або пустить комплімент, якого, звісно, вигадано не без дотепності, але від нього страшенно тхне книгою; коли ж скаже що-небудь смішне, то сам незрівнянно більше сміється, ніж та, що його слухає. Тут це сказано для того, щоб читачі бачили, чому блондинка почала позіхати під час розповіді нашого героя. Герой, одначе, зовсім цього не помічав, розповідаючи безліч приємних речей, які вже траплялось йому розповідати в подібних випадках у різних місцях, а саме: в Симбірській губернії у Софрона Івановича Беспечного, де була тоді дочка його Аделаїда Софронівна з трьома зовицями: Марією Гаврилівною, Олександрою Гаврилівною та Адельгейдою Гаврилівною; у Федора Федоровича Перекроєва в Рязанській губернії; у Флора Васильовича Победоносного в Пензенській губернії та в брата його Петра Васильовича, де були своячениця його Катерина Михайлівна і троюрідні сестри її Роза Федорівна та Емілія Федорівна; у Вятській губернії у Петра Варсоноф'євича, де була сестра невістки його Пелагея Єгорівна з небогою Софією Ростиславівною й двома зведеними сестрами Софією Олександрівною та Маклатурою Олександрівною.

Всім дамам зовсім не сподобалось таке поводження Чичикова. Одна з них умисне пройшла повз нього, щоб дати йому це помітити, і навіть зачепила блондинку досить недбало товстим руло свого плаття, а шарфом, що пурхав круг плеч її, розпорядилася так, що він черкнув кінцем своїм її по самому обличчю; в той самий час позад нього з одних дамських уст злинуло, разом із запахом фіалок, досить колюче й ущипливе зауваження. Але, чи він не почув справді, чи прикинувся, що не почув, тільки це було негаразд, бо думкою дам треба дорожити: в цьому він і розкаявся, але вже потім, отже, пізно.

Обурення, у всіх відношеннях справедливе, відобразилось на багатьох обличчях. Хоч яка велика була в товаристві вага Чичикова, хоч він і мільйонщик і в обличчі його виявлялася велич і навіть щось марсівське та військове, але є речі, яких дами не простять нікому, хоч би хто він був, і тоді прямо пиши пропало! Є випадки, де жінка, хоч яка вона слабка й безсила характером в порівнянні з чоловіком, але відразу стає твердіша не тільки за чоловіка, але й за все, що тільки є на світі. Зневага, виявлена Чичиковим майже ненароком, відновила між дамами навіть деяку згоду, що була на краю загибелі після зухвалого заволодіння стільцем. У сказаних ним випадково якихось сухих і звичайних словах знайшли колючі натяки. На довершення лиха хтось із молодих людей склав тут же сатиричні вірші на товариство танцюристів, без чого, як відомо, ніколи майже не обходиться на губернських балах. Ці вірші були приписані відразу ж Чичикову. Обурення зростало, і дами почали говорити про нього в різних кутках в дуже несприятливому тоні; а бідолашна інститутка була знищена цілковито і вирок їй уже був підписаний.

А тим часом героєві нашому готувалася найнеприємніша несподіванка: в той час, як блондинка позіхала, а він розповідав їй деякі історійки, що трапилися за різних часів, і навіть торкнувся був грецького філософа Діогена, показався з крайньої кімнати Ноздрьов. Чи з буфету він вирвався, чи з невеликої зеленої вітальні, де відбувалася гра сильніша, ніж у звичайний віст, чи своєю волею, чи виштовхали його, тільки він з'явився веселий, радісний, ухопивши під руку прокурора, якого, мабуть, уже тягав деякий час, бо бідний прокурор повертав на всі боки свої густі брови, немов добираючи засобу визволитися від цієї дружньої подорожі під руку. Справді, вона була нестерпна. Ноздрьов, хильнувши куражу в двох чашках чаю, звісно, не без рому, брехав немилосердо. Побачивши ще здалека його, Чичиков зважився навіть на жертву, тобто залишити своє завидне місце і найшвидше віддалитися; нічого доброго не віщувала йому ця зустріч. Та як на лихо, в цей час нагодився губернатор, який виявив незвичайну радість, що знайшов Павла Івановича, і спинив його, просячи бути за суддю в суперечці його з двома дамами відносно того, чи довготривале жіноче кохання, чи ні; а тимчасом Ноздрьов уже побачив його і йшов прямо назустріч.

«А, херсонський поміщик, херсонський поміщик!» кричав він, підходячи і заливаючись сміхом, від якого тремтіли його свіжі, рум'яні, як весняна троянда, щоки, «що? багато наторгував мертвих? Ви ж не знаєте, ваше превосходительство», горлав він тут же, обернувшись до губернатора: «він торгує мертвими душами! Їй-Богу! Слухай, Чичиков! ти ж, я тобі кажу по дружбі, ось ми всі тут твої друзі, ось і його превосходительство тут, — я б тебе повісив, Їй-Богу, повісив!»

Чичиков просто не знав, де сидів.

«Чи повірите, ваше превосходительство», провадив Ноздрьов: «як сказав він мені: продай мертвих душ, я так і луснув зо сміху. Приїжджаю сюди, мені кажуть, що накупив на три мільйони селян на вивід: яких на вивід! та він торгував у мене мертвих. Слухай, Чичиков, та ти скотина, Їй-Богу, скотина, ось і його превосходительство тут, правда ж, прокурор?»

Але прокурор, і Чичиков, і сам губернатор прийшли в таке замішання, що не добрали зовсім, що відповісти, а тимчасом Ноздрьов, анітрохи не звертаючи уваги, плів напівтверезу мову: «Ти вже, брат, ти, ти… я не відійду від тебе, доки не дізнаюсь, навіщо ти купував мертві душі. Слухай, Чичиков, тобі ж, певно, соромно, у тебе, ти сам знаєш, немає кращого друга, як я. Ось і його превосходительство тут, адже правда, прокуроре? Ви не повірите, ваше превосходительство, як ми один до одного прив'язані, тобто, просто коли б ви сказали, ось, я тут стою, а ви б сказали: «Ноздрьов! скажи по совісті, хто тобі дорожчий, батько рідний, чи Чичиков?» Скажу: «Чичиков, їй-Богу…» Дозволь, серце, я тобі вліплю один безе. Вже ви дозвольте, ваше превосходительство, поцілувати мені його. Ти вже, Чичиков, не опирайся, одну безешку дозволь покласти тобі на білосніжній щоці твоїй!» Ноздрьов був так відіпхнутий із своїми безе, що мало не полетів на землю: від нього всі відступились і не слухали більше; та все ж слова його про купівлю мертвих душ були промовлені на все горло і супроводжені таким голосним сміхом, що привернули увагу навіть тих, хто був у найдальших кутках кімнати. Ця новина такою здалася дивною, що всі спинилися з якимсь дерев'яним, безглуздо-запитливим виразом. Хвилини на дві запала якась незрозуміла тиша, Чичиков помітив, що багато дам переморгнулися між собою з якоюсь злісною, їдкою посмішкою, і у виразі деяких облич показалося щось таке двозначне, що ще дужче збільшило це збентеження. Що Ноздрьов брехун нестерпний, це було відомо всім, і зовсім не було в дивовижу чути від нього цілковиту нісенітницю; але смертний, справді, важко навіть зрозуміти, як створений цей смертний: хоч яка була б безглузда новина, аби тільки вона була новина, він неодмінно перекаже її другому смертному, хоч би саме для того тільки, щоб сказати: «дивіться, яку брехню пустили!», а другий смертний залюбки прихилить вухо, хоч потім скаже сам: «егеж, та це зовсім паскудна брехня, не варта ніякої уваги!» і слідом за тим зараз же піде шукати третього смертного, щоб, розповівши йому, потім разом з ним скрикнути з благородним обуренням: «яка паскудна брехня!» І це неодмінно обійде все місто, і всі смертні, скільки їх є, неодмінно наговоряться досхочу і потій визнають, що це не варте уваги й не гідне, щоб про нього говорили.