Страница 32 из 54
Чичиков і Манілов підійшли до першого стола, де сиділи два чиновники ще юного віку, і спитали: «Дозвольте дізнатись, де тут справи по купчих?»
«А що вам треба?» сказали обидва чиновники, обернувшись.
«А мені треба подати просьбу».
«А що ви купили таке?»
«Я б хотів попереду знати, де стіл по купчих, тут чи в іншому місці?»
«Та скажіть попереду, що купили і за яку ціну, так ми вам тоді й скажемо де, а так не можна знати».
Чичиков зразу побачив, що чиновники були просто цікаві, як усі молоді чиновники, і хотіли надати більше ваги й значення собі й своїй роботі.
«Слухайте, любі мої», сказав він: «я дуже добре знаю, що всі справи по купчих, незалежно від ціни, всі в одному місці, а тому прошу вас показати нам стіл, а коли ви не знаєте, що у вас робиться, так ми спитаємо інших». Чиновники на це нічого не відповідали, один з них тільки ткнув пальцем у куток кімнати, де сидів за столом якийсь старик, що перемічав якісь папери. Чичиков і Манілов пройшли поміж столами прямо до нього. Старий працював дуже уважно.
«Дозвольте дізнатись», сказав Чичиков, уклонившись: «чи тут справи по купчих?»
Старий підвів очі й промовив із зупинками: «Тут немає справ по купчих».
«А де ж?»
«Це в купчій експедиції».
«А де ж купча експедиція?»
«Це в Івана Антоновича».
«А де ж Іван Антонович?»
Старик ткнув пальцем у інший куток кімнати. Чичиков і Манілов пішли до Івана Антоновича. Іван Антонович уже запустив одне око назад і оглянув їх скоса, але ту ж хвилину поринув ще уважніше в писання.
«Дозвольте дізнатись», сказав Чичиков, уклонившись: «тут купчий стіл?»
Іван Антонович немовби й не чув і заглибився зовсім у папери, не відповідаючи нічого. Видно було зразу, що цей уже був чоловік розважливого віку, не то що молодий балакун та вертихвіст. Іван Антонович, здавалося, мав уже далеко за сорок років; волосся на ньому було чорне, густе; вся середина обличчя виступала в нього вперед і пішла в ніс, словом, це було те обличчя, яке називають звичайно кувшинним рилом.
«Дозвольте дізнатись, тут купча експедиція?» сказав Чичиков.
«Тут», сказав Іван Антонович, повернув своє кувшинне рило і намірився знову писати.
«А в мене справа ось яка: куплено мною у різних власників тутешнього повіту селян на вивід; купча є, залишається вчинити».
«А продавці є?»
«Деякі є, а від інших довіреність».
«А просьбу принесли?»
«Приніс і просьбу. Я б хотів… мені треба поспішити… так чи не можна, наприклад, кінчити справу сьогодні?»
«Атож, сьогодні! сьогодні не можна», сказав Іван Антонович. «Треба здобути ще довідки, чи немає заборон».
«А втім, щодо того, щоб прискорити справу, так Іван Григорович, голова, мені великий друг…»
«Але ж Іван Григорович не один; бувають і інші», сказав суворо Іван Антонович.
Чичиков зрозумів заковику, яку загнув Іван Антонович, і сказав: «Іншим теж кривди не буде; я сам служив, діло знаю…»
«Ідіть до Івана Григоровича», сказав Іван Антонович, голосом трохи ласкавішим: «хай він дасть наказ, кому слід, а за нами діло не стане».
Чичиков, вийнявши з кишені папірця, поклав його перед Іваном Антоновичем, якого той зовсім не помітив і накрив його зараз же книгою. Чичиков хотів був показати йому його, але Іван Антонович рухом голови дав знати, що не треба показувати.
«Ось, він вас проведе в присутствіє!» сказав Іван Антонович, кивнувши головою, і один з священнодіючих, тут же присутніх, який так ревно приносив жертви Феміді, що обидва рукави тріснули на ліктях і давно лізла звідти підкладка, за що й дістав у свій час колезького реєстратора, прислужився нашим приятелям, як колись Віргілій прислужився Данте[72], і повів їх в кімнату присутствія, де стояло одно тільки широке крісло і в ньому за столом перед зерцалом[73] та двома товстими книгами сидів один, як сонце, голова. В цьому місці новий Віргілій відчув таку побожність, що ніяк не зважився ступити туди ногою і повернув назад, показавши свою спину, витерту, як рогожка, з прилиплою десь там курячою пір'їною. Увійшовши в залу присутствія, вони побачили, що голова був не сам, коло нього сидів Собакевич, зовсім заслонений зерцалом. Прихід гостей спричинив вигук, урядове крісло було відсунуте з шумом. Собакевич теж підвівся із стільця і став видний з усіх боків з довгими своїми руками. Голова прийняв Чичикова в обійми, і кімната присутствія наповнилася поцілунками; спитали один в одного про здоров'я; виявилось, що в обох болить трохи поперек, що тут же й було пояснено сидячим життям. Голова, здавалось, уже був повідомлений Собакевичем про купівлю, бо почав вітати, що спочатку трохи збентежило нашого героя, особливо, коли він побачив, що і Собакевич і Манілов, обидва продавці, з якими справу було полагоджено келейно, тепер стояли разом віч-на-віч. Проте він подякував голові і, звернувшись зразу до Собакевича, спитав:
«А ваше як здоров'я?»
«Слава Богу, не поскаржусь», сказав Собакевич. І справді, ні на що було скаржитись: швидше залізо могло застудитись і кашляти, ніж цей на диво сформований поміщик.
«Та ви завжди славилися здоров'ям», сказав голова: «і покійний ваш батечко був теж кріпкий чоловік».
«Егеж, на ведмедя сам ходив», відповів Собакевич.
«Мені здається, проте», сказав голова: «ви б теж повалили ведмедя, якби захотіли вийти проти нього».
«Ні, не повалю», відповів Собакевич: «покійник був міцніший за мене», і, зітхнувши, казав далі: «Ні, тепер не ті люди, от хоч і моє життя, що за життя? так якось собі…»
«Чим же ваше життя не красне?» сказав голова.
«Негаразд, негаразд», сказав Собакевич, похитавши головою. «Ви посудіть, Іване Григоровичу: п'ятий десяток живу, ні разу не був хворий; хоч би тобі горло заболіло, болячка, або чиряк вискочив… Ні, не на добро! колись доведеться поплатитися за це». Тут Собакевич поринув у меланхолію.
«Ото який!» подумали разом і Чичиков і голова, «на що задумав нарікати!»
«До вас у мене є писулька», сказав Чичиков, вийнявши з кишені листа Плюшкіна.
«Від кого?» сказав голова і, розпечатавши, скрикнув: «А! від Плюшкіна. Він ще й досі животіє на світі. От доля, адже який був розумний, багатющий чоловік! а тепер…»
«Собака», сказав Собакевич: «шахрай, усіх людей переморив голодом».
«Гаразд, гаразд», сказав голова, прочитавши листа: «я готовий бути повіреним. Коли ви хочете вчинити купчу, тепер чи потім?»
«Тепер», сказав Чичиков: «я проситиму навіть вас, якщо можна, сьогодні; бо мені завтра хотілося б виїхати з міста: я приніс і купчі і просьбу».
«Усе це добре, тільки вже як хочете, ми вас не відпустимо так рано. Купчі будуть учинені сьогодні, а ви все-таки з нами поживіть. Ось я зараз дам наказ», сказав він і відчинив двері в канцелярську кімнату, всю наповнену чиновниками, що уподобилися до працьовитих бджіл, розсипаних по стільнику, якщо тільки стільник можна уподобити до канцелярських справ: «Іван Антонович тут?»
«Тут», озвався голос зсередини.
«Покличте його сюди!»
Уже відомий читачам Іван Антонович кувшин-не рило показався в залі присутствія і шанобливо вклонився.
«Ось візьміть, Іване Антоновичу, всі ці купчі…»
«Та не забудьте, Іване Григоровичу», підхопив Собакевич: «треба буде свідків, хоч по два з кожної сторони. Пошліть зараз же до прокурора, він людина гуляща і, певно, сидить дома, за нього все робить стряпчий Золотуха, найбільший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи, він теж людина гуляща і, певно, вдома, якщо не поїхав кудись грати в карти, та ще тут багато є, хто ближче, Трухачевський, Бегушкін, усі вони даремно обтяжують землю!»
«А так, так!» сказав голова і зразу відрядив по них усіх канцелярського.
«Іще я попрошу вас», сказав Чичиков: «пошліть по повіреного однієї поміщиці, з якою я теж уклав угоду, по сина протопопа отця Кирила; він служить у вас же».
72
Як колись Вергілій прислужився Данте… — давньоримський поет Вергілій в поемі «Божественна комедія» великого італійського поета Данте Аліг'єрі (1265–1321) супроводжує автора у його мандрівці колами пекла.
73
Зерцало — емблема правосуддя, увінчана двоголовим орлом (державним гербом Росії), тригранна призма з трьома наказами Петра І про дотримання законності. Стояла на столах судових та інших державних закладів.