Мертві душі

хатніх дахів підносились і мигтіли в чистому повітрі то праворуч, то ліворуч, в міру того, як бричка робила повороти, дві сільських церкви, одна коло одної: спорожніла дерев'яна і кам'яна, з жовтенькими стінами, в плямах, потріскана. Частинами почав показуватися панський будинок і нарешті виглянув увесь в тому місці, де низка хат перервалась, і замість них залишився пустирем город чи капусник, обведений низькою, місцями поламаною огорожею. Якимсь старим інвалідом виглядав цей чудний замок, довгий, довгий надмірно. Місцями був він на один поверх, місцями на два; на темному даху, що не скрізь надійно захищав його старість, стирчали два бельведери, один проти одного, обидва вже похилені; фарба, що колись укривала їх, зникла. Стіни будинку показували місцями голу штукатурну решітку і, як видно, багато зазнали від усяких негод, дощів, вихрів та осінніх перемін. З вікон тільки двоє були відчинені, інші були заставлені віконницями або навіть забиті дошками. Ці двоє вікон зі свого боку теж були підсліпуваті; на одному з них темнів наліплений трикутник з синього цукрового паперу. Старий, просторий сад, що тягся позад будинку, виходив за село і потім зникав у полі, зарослий і здичавілий, тільки він, здавалося, і освіжав це велике село, тільки він і був цілком мальовничий у своєму картинному запустінні. Зеленими хмарами і неправильними трепетнолистими куполами лежали на небесному обрії з'єднані верховіття дерев, що порозросталися на волі. Білий колосальний стовбур берези, без верхівки, яку відламала буря або гроза, підносився з цієї зеленої гущавини і круглився в повітрі, як правильна мармурова, виблискуюча колона; косий і гострий злам його, яким він закінчувався вгорі замість капітелі, темнів на сніжній білизні його, як шапка або чорний птах. Хміль, що глушив унизу кущі бузини, горобини та лісової горішини і пробіг потім поверх усього частоколу, вихоплювався нарешті вгору і обвивав до половини зламану березу. Досягши середини її, він звідти звисав униз і починав уже чіпляти верховіття інших дерев або ж висів у повітрі, зав'язавши кільцями свої тонкі, чіпкі гачки, що легко колихалися вітром. Місцями розступалися зелені хащі, осяяні сонцем, і показували неосвітлену між ними заглибину, що зяяла як темна паща, вона була вся огорнута тінню, і ледь-ледь мріли в чорній глибині її: вузенька стрічечка стежки, обвалене поруччя, похилена бесідка, дупластий старезний стовбур верби, сивий чагарник, що густою щетиною виставляв з-за верби посохле від страшної глушини, поплутане й перехрещене листя й гілля, і, нарешті, молода гілка клена, що простягла збоку свої зелені лапи-листки, під один з яких забралось, Бог відає як, сонце і обертало його раптом в прозорий і вогнистий, чудово сяючий в цій густій темряві. Осторонь, біля самого краю саду, кілька високорослих, не врівень з іншими осик піднімали величезні воронячі гнізда на тремтливі свої верхів'я. На деяких з них відчахнуті і ще не зовсім відпалі гілки звисали вниз разом з посохлим листям. Словом, усе було якесь пустинно-гарне, як не вигадати ні природі, ні мистецтву, і як буває тільки тоді, коли вони об'єднаються разом, коли по нагромадженій, часто без пуття, праці людини пройде остаточним різцем своїм природа, полегшить важкі маси, знищить грубовідчутну правильність і злиденні дірки, крізь які прозирає неприхований, голий план, і дасть дивну теплоту всьому, що утворилось у холоді розміреної чистоти і охайності. Зробивши один чи два повороти, герой наш опинився нарешті перед самим будинком, який здався тепер ще сумнішим. Зелена цвіль вкривала вже ветхе дерево на огорожі й воротях. Натовп будівель: людських, комор, льохів, що видимо ветшали, сповнював двір; біля них справа і зліва видно було ворота в інші двори. Усе говорило, що тут колись господарство текло у великому розмірі і все виглядало нині похмуро. Нічого не помітно було, що оживляло б картину, ні відчинюваних дверей, ні людей, що звідкись виходили б, ніякого живого клопоту й турбот у домі. Самі тільки головні ворота були розчинені, та й то тому, що в'їхав мужик з навантаженим возом, укритим рогожею, з'явившися ніби навмисне, щоб оживити це вимерле місце: іншим часом і вони були б замкнуті наглухо, бо в залізній петлі висів замок-велетень. Біля однієї з будівель Чичиков незабаром помітив якусь постать, що почала сваритися з мужиком, який приїхав возом. Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать: жінка чи чоловік. Одяг на ній був зовсім невиразний, схожий дуже на жіночий капот, на голові ковпак, які носять сільські дворові жінки, тільки самий голос здався йому дещо хрипким для жінки. «Ой жінка!» подумав він сам собі й зразу ж додав: «Ой ні!» «Звісно жінка!» нарешті сказав він, роздивившись пильніше. Постать з свого боку дивилась на нього теж пильно. Здавалось, гість був для неї в дивовижу, бо вона оглянула не тільки його, а й Селіфана, і коней, починаючи з хвоста і до морди. По ключах, що висіли в неї за поясом, і з того, що вона лаяла мужика досить крутими словами, Чичиков зробив висновок, що це, певно, ключниця.

«Слухай, матінко», сказав він, виходячи з брички, «а пан?..»

«Немає дома», перебила ключниця, не чекаючи кінця запитання, і потім, хвилину згодом, додала: «а що вам треба?»

«Маю справу».

«Ідіть у кімнати!» сказала ключниця, відвернувшись і показавши йому спину, всю в борошні, з великою діркою трохи нижче.

Він вступив у темні, широкі сіни, з яких війнуло холодом, як з льоху. З сіней він попав у кімнату, також темну, ледь-ледь осяяну світлом, що виходило з широкої щілини під дверима. Відчинивши ці двері, він нарешті опинився в світлі і був вражений картиною безладдя. Здавалось, ніби в домі почалося миття підлог і сюди на цей час знесено всі меблі. На одному столі стояв навіть поламаний стілець, і поряд з ним годинник із зупиненим маятником, до якого павук уже припасував павутиння. Тут-таки стояла прихилена боком до стіни шафа зі старовинним сріблом, графинчиками й китайським фарфором. На бюрі, викладеному перламутровою мозаїкою, що місцями вже випала й лишила після себе тільки жовтенькі рівчачки, наповнені клеєм, лежало безліч усякої всячини: купа списаних дрібно папірців, накритих мармуровим позеленілим пресом з яєчком зверху, якась старовинна книга в шкіряній оправі з червоним обрізом, лимон, зовсім висохлий, не більший за лісовий горіх, відламана ручка крісла, чарка з якоюсь рідиною і трьома мухами, накрита листом, шматочок сургучика, шматочок десь піднятої ганчірки, два пера, вимазані в чорнило, висохлі, як у сухотах, зубочистка, зовсім пожовкла, якою господар, може, копирсався у зубах своїх ще до навали на Москву французів.

По стінах навішано було дуже тісно й безладно кілька картин: довгий пожовклий гравюр якоїсь битви, з величезними барабанами, гукаючими солдатами в трикутних капелюхах і потопаючими кіньми, без скла, вставлений у раму червоного дерева з тоненькими бронзовими смужками й бронзовими ж кружечками на ріжках. Поряд з ними займала півстіни величезна почорніла картина, писана олійними фарбами, що зображувала квіти, фрукти, розрізаний кавун, кабанячу морду й качку, що висіла вниз головою. З середини стелі звисала люстра в полотняному мішку, яка від пилу стала подібна до шовкового кокона, в якому сидить черв'як. У кутку кімнати була навалена долі

купа того, що грубіше і недостойне лежати на столах. Що саме було в купі, розібрати було важко, бо пилу на ній було стільки, що руки всякого, хто торкався, ставали схожими на рукавички; помітніше від іншого висувався звідти уламок дерев'яної лопати й стара підошва з чобота. Ніяк би не можна було сказати, що в кімнаті цій мешкала жива істота, коли б не засвідчував її перебування старий зношений ковпак, що лежав на столі. Поки він розглядав усю чудну обстановку, відчинились бокові двері і ввійшла та сама ключниця, яку зустрів він на подвір'ї. Але тут побачив він, що то був скоріше ключник, ніж ключниця: ключниця принаймні не голить бороди, а цей, навпаки, голив і, здавалось, досить рідко, бо все підборіддя з нижньою частиною щоки скидалось у нього на скребло з залізного дроту, яким чистять на конюшні коней. Чичиков, надавши запитального виразу обличчю своєму, чекав нетерпляче, що хоче сказати йому ключник. Ключник теж з свого боку чекав, що хоче йому сказати Чичиков. Нарешті, останній, здивований таким чудним мовчанням, наважився запитати: