Обличчя буржуазної преси

“Do sandwiches eat?” (чи сандвічі їдять що-небуть?) питається в нього п'ятилітня дівчинка, що давно спинилася на тротуарі і дивилася зачудованими очима на довгий шерег паперових трикутників що йшов повз неї.

Екс-чоловічий фарш, що йде останнім, згадує, як його їли по черзі експлоататори, яким він служив. “Sandwiches are to be eaten”, одповідає він («сандвічі для того, щоб їх їсти»).

Потім він тупцює далі.

Daily News! Daily News! Daily News!

Уошінґтон Пост

«Не одкриваючи ніякої америки, можна сказати, що в Америці зараз центр світового капіталізму, а не в Европі, що була тим центром ще так недавно. Європейська техніка, психологічна Европа, європейська матеріяльна культура починають уже бреніти й звучати як .дамаська сталь», «східня орієнтальна розкіш», «арабський кінь» і «шведські сірники». Усе це «бувше» і європейську техніку не можна так само рівняти до американської, як не можна рівняти прекрасну про свій час дамаську сталь, мудро і хитро сплетену з залізних стрічок, із новітньою адамантною неіржавілою тигельною сталлю.

Щож до буржуазної преси, то європейська сучасна преса уже цілком залежить од американської, це її слаба і несмілива подоба. Сама вже геніяльна думка, що всяку газету можна купити, як і всяку іншу крамницю, належить американцям, і от Оскар Вайлд дивується: «я знав, що всі журналісти продажні, але я ніяк не гадав що більшість із них так дешево коштує».

Зовсім ясно і очевидно, що куплена якимось комерсантом газета відтоді високо здійматиме льозунг непідкупности, незалежности, позапартійности, незацікавлености преси. Відтоді тим благородніше буде її поза, тим велебніша буде її мова, тим ясніша й приємніша посмішка буде грати на її високочолім обличчі.

Washington Post — офіціоз Сполучених Штатів все-таки далеко пішов вперед від європейських офіціозів. Надаремне ми шукали б у ній editorial (передову) на передній сторінці. Оцю передову, що, так сказати, є «непідкупний» голос американського уряду, довгенько доводиться попошукати по всій величенькій, як на нас, газеті. Бо ж ні цікаву історію про те, як бандити пограбували кіннозаводчика і забрали в нього 850 долярів, ні той факт, що Гувер*, подорожуючи на крейсері, спіймав на вудку п'ятифунтову еспанську макрель, ні те, що мільйонерова жінка хоче з ним розлучитися, бо мільйонер видає їй лише 10 долярів на тиждень, ні те, як потоп пароплав Вестрис, ні те, як забито шулера Ротштейна з великокаліберного револьвера, ні всі інші дуже цікаві матерії, що є на передній сторінці Washington Post, очевидно не можна вважати за передову статтю всеамериканського офіціозу.

Та й взагалі, чого в цьому офіціозі найменше то саме статтів. Для чого статті, коли з телеграм видко, що такий то сенатор сказав це. а такий то сенатор сказав те, а такий то сенатор висловився он-як. Передову ми, нарешті, знаходимо на шостій сторінці, передових отих декілька і написані вони на такі теми: тримільярдний резервний фонд, витрати на оплату службовців, недбайливість на морі, дещо про Шекспіра, іміграція через канадський кордон, контрабандні діяманти і ще скільки, все на одній сторінці. Не так мало і дуже різноманітно, але в газеті на 18 сторінок це все, за що відповідає редактор, бо інші 17 не його справа, це, так би мовити, матеріял чужий. Передові, а чи точніше сказати, уся editorial (редакторська) 1/18 частина Washington Post, надруковані інакшим шрифтом, читкішім і світлим.

І от, як це ні чудно, ми зовсім не будемо спинятися на офіціяльній вісімнадцятці американського офіціозу. Вона до того анемічна й туберкульозна, до того нецікава й неоригінальна, що нічого не дає навіть для пізнання самої газети. Єдине, що можна з цікавістю прочитати в статті про тримільярдний резерв на випадок промислової кризи, це одверте визнання, що хоча «Сполучені Штати рішили вже скільки економічних та соціяльних проблем, але ледви чи можна чекати, щоб 48 штатів хоч раз зійшлися на якійсь пропозиції, так було тільки тоді, коли нація стояла віч-на-віч з війною».

Тут же таки в офіціяльному відділі є й наукова стаття. З побожним тремтінням ми дізнаємось, що одна велика церковна корпорація закінчила шостирічне своє дослідження проблеми лікування людей. Один з членів цієї корпорації є відомий лікар. Що ж винайшла після шости років роботи вельмишановна церковна корпорація?

Виявилося, що учені попи не відкидають геть медицини, але знайшли, що, лікуючи людину, треба комбінувати медичні засоби з молитвою. Така метода, вирішили після шости років роботи попи, дає найкращі результати. Молитва плюс касторка. Чудо плюс клістир. Біблія плюс електризація. Далі ж у статті констатується, що чудеса є науковий факт. Наприклад: створити всесвіт хіба це «не неможливе чудо?!» А тимчасом всесвіт існує. Виходить, що чудеса бувають.

Ця офіціальна частина потопає в тому, що ми делікатно називаємо «вечірньою пресою». Немає ніякої змоги хоча б перелічити всі інтересантні убивства, автомобільні катастрофи, заручення і розлуки, що наповнюють сторінки офіціяльної газети. То ж обмежимось на таких сенсаціях, що мають специфічно американський характер.

«Убито студента».

«Монтрес Фріман, студент бірмінґемського коледжу, був застрелений підчас суперечки в бірмінґемськім аптекарськім магазині. Студент Вестбрук, гавордського коледжу, віддався в руки поліції.

Установлено, що дискусія виникла на ґрунті футбольного суперництва між цими котеджами. Це сталося за три дні перед щорічним футбольним матчем межи цими двома вищими школами».

Ми бачимо, що американський футбол є матерія смертельна ні тільки підчас матчу, а й за три дні перед матчем. Ми сподіваємося ревно, що гавордський коледж виграв матча, своєчасно унешкодивши студента Фрімана, який міг би ще, коли б він був живий — може й забити якийсь гол гавордському коледжеві. Така радикальна маніра вигравати матчі поки що не дуже поширена навіть в Америці. Звичаєм небезпечному голкіперові чи форвардові просто вибивають пару зубів напередодні матчу, або ж випадково виламують йому одно-два ребра.

«Убито мисливця на полюванні».

«Таємниче зникнення Кристофора Колумба Кофе, 70 років одставного страхового аґента з мисливського табору у районі Кларк 12 листопада тепер перестало бути таємницею. Негри Персі Ланг і Карсон Льюїс призналися, що вони убили старигана і прив'язавши до колеса, вкинули в озеро...»

Всіх убивств в одному нумері куди більше, мабуть коло півсотні, але цікаво те, що дуже часто в ролі душегубів фігурують негри (colored — кольорові). Про те, як убивають їх, негрів, очевидно, пишуть неохоче. Крім того, великий процент негрів карають насмерть за убивства, що не вони їх вчинили.

Убито з великокаліберного револьвера шулера Ротштейна. Винайдено і освітлено в газеті всю його рідню і всіх його знайомих. На щастя газетних репортерів виявлено, що адміністратор чемпіона боксера Танні* (називаного в нас з невідомих причин Теннеєм) теж колись написав якогось листа Ротштейнові, чи навпаки, дістав сам листа від Ротштейна. От коли б сам великий боксер мав якісь стосунки до Ротштейна, то була б сенсація на два тижні. Але й так адміністратор Танніїв затуляє своєю особою Ротштейна в цілій великій статті. Адміністратор великої людини, генерал-аншеф боксерського Наполеона, сам мільйонер і коваль мільйонів. Адже ж хоча американці ніяк не могли збити якихось двадцять тисяч на матч свого світового шахматиста Хозе Рауля Капабланки і ті гроші дав Буенос-Айрес, але на кожному матчі з боксерами-чемпіонами і переможець і переможений дістають не менше як півмільйона долярів. Адже ж коли нещодавно Танні побив Демпсі і дружина розвінчаного, актриса Естелла Тейлор, їхала до нього з Голівуду, то на кожній станції її зустрічав загін репортерів, фото і кіно-операторів, у газетах було повно телеграм про те, що сказала Естелла Тейлор на такій станції і яке було її самовідчування на он-якій станції.