Страница 4 из 36
— Ти такий маєш? — примружився Максименко.
— За винятком двох-трьох вузлів.
— А у мене всі працюють чітко, — переконано мовив Максименко. — Ідеальних зразків не існує… Час несе з собою досвід і вміння… І досконалення людей… У цього Марчука є трохи кар'єризму, є трохи заздрощів до успіхів колег, є дійсно хворобливе честолюбство… Але ж він заповзятий в роботі. Може без спочинку працювати кілька діб. Це, погодься, професійна затятість… А особисті якості піддаються ювелірній обробці… За ювеліра в даному разі — саме життя, обставини, владарювати якими може лише морально досконала людина…
— Гай-гай, — відмахнувся Соколов. — Та у тебе ж ціла теорія! А я, невіглас, пнуся ще й в порадники… Дивись лишень, цю теорію не перенось на середовище бандитів, з якими воюємо… Твій ювелір щось мало їх обробляє, не шліфує аж ніяк… Бандит є бандит…
— Ого, куди ти метнувся од нашої розмови, — засміявся Максименко. — Говорили ж про своїх людей… Хоч і серед тих, з ким ми воюємо, не всі остаточно пропащі… Багато поміж них обдурених, засліплених… Тих, хто добровільно здається і розкаюється, сам знаєш, ми милуємо…
— Не всіх і милуємо, — суворо мовив Соколов. — Прийде бандюга, у якого руки геть по лікті в крові, замекає, мов ягня, а ми йому — будь ласка, милий, ось тобі індульгенція, відпущення всіх гріхів, всепрощення наше лиш за те, що сам прийшов… Іди собі, хай життя-ювелір тебе шліфує? Ні, дорогий, я розгадаю в ягнячому смиренні вовчий оскал!..
— Не про те мова, — заперечив Максименко. — Йдеться про профілактичну нашу з тобою роботу… Усіх, хто з залякування, з недоумства, з життєвої безпорадності врешті, потрапив до лабет класових ворогів, мусимо по-людяному збагнути… І коли в своїй діяльності не знайшли вони ще проклятих стежок ворогів, маємо допомогти їм стати на твердий грунт. Цього, до речі, коли ти звернув увагу, немає в плані Марчука. У нього націоналістичне середовище міряне під одну гребінку… Усім — вишка, і край…
— Звернув, звернув, чого ж, — дістав Соколов записник. — Ось тут і записано. Роз'яснити загальну частину плану…
— Чого ж тоді дискутуєш?
— Пізнаю тебе, сумніваючись в собі, — усміхнувся Соколов. — До речі, хто такий твій не Аніка-воїн, про котрого ти сьогодні всім сказав? Може, я тобі порекомендую?
Максименко втішено глянув на нього. Отже, вони, не змовляючись, прийшли до згоди, що замість десяти треба посилати одного…
— Тарас Сокрута. Викликав його з Запоріжжя. В партизанському загоні разом були. Він у мене в загоні командував взводом розвідки. Про виявлення трьох підземних бункерів, де фашисти випробували бактеріологічну зброю, чував? Це ж було в цих краях…
— Чував, аякже… Але виконавця не знав, — зізнався Соколов.
— Розумієш, коли нам поставили термінове завдання виявлення оунівських схронів, я одразу згадав про нього. Він тоді діяв у десятки разів складніших умовах, був один-однісінький… З радисткою лишень… — обличчя Максименка пойнялося печаллю. — Думаю, він прекрасно справиться з завданням в умовах, які ми йому створимо… Треба нам удвох добряче поміркувати, аби будь-яка випадковість була передбачена…
— Засилати його слід неодмінно в самісінький центр, — зауважив Соколов. — Починати з нульового циклу не дозволяє час. В поміч йому можна дати одного-двох своїх…
— Твоїх-моїх, — засміявся Максименко. — Наших! Ось так буде вірно!
— Тоді зійдемось найближчим часом, все погодимо, — діловито мовив Соколов. — Врешті, слово останнє за Києвом…
Десь аж на третій день дмухнув тепловій, сніги осіли, вляглися. Мусій Батюк зайшов попрощатися з Максименком. Черговий попросив зачекати: робочий день ще не розпочався. Мусій незграбно топтався в приймальні, не наважуючись присісти. Раз у раз зиркав на настінний годинник. Коли хрипко вдарило пів на восьму, Мусій затурбувався.
— Мабуть, не дочекаюсь, — сказав він. — Треба рушати в дорогу, а то дивись, ще дорога попливе… Погода непевна. Цієї весни велика вода буде. Передайте товаришу Максименку вдячність мою та нагадайте, що Цвяшок в гості чекає…
— Передам. Щасливої дороги, — козирнув черговий.
Наступного дня Максименку доповіли, що в хуторі Крутому вночі по-звірячому сокирою вбито родину селянина Мусія Батюка. Врятувався лише п'ятирічний син, сховавшись на горищі.
Максименко негайно викликав капітана Марчука, звелів призначити слідство.
— Отже, товаришу капітан, зробимо висновок: ворог не дрімає. Вистежили, коли він йшов зі мною вулицею, ведучи коня. Або ж, коли приходив до управління ночувати, коли порпався на подвір'ї…
— Цілком ймовірно, що він сам теревенив своїм односельцям, що зазнайомився з самим товаришем Максименком, що квартирував у нас… От бандити, аби інші остерігалися контактів з міліцією, і вчинили свою розбійницьку розправу… Яке звірство! Малих дітей не помилували…
— Восьмеро у нього було… Як драбиночка, говорив він мені… Не помилували, бо боялись лишати навіть малолітніх свідків… Ваше припущення, що він сказав комусь з односельців, логічне. Мабуть, так і сталось. Отже, провести опит, з ким він зустрічався, повернувшись з міста. Хутірець невеличкий, дворів двадцять, звіддалений од центральної колгоспної садиби… Хтось є у тому хуторі, що має прямий зв'язок з лісом… Те, що кат здійняв руку і на малечу, свідчить, що його могли добре знати в родині Батюка. Перевірте все добряче…
— Дозвольте самому виїхати?
— Дозволяю.
Лиха звістка прикро вразила Максименка. Він аж наче почував себе винуватим у тому, що надав тимчасовий притулок Батюку. Не зустрінься він з ним — нічого б не трапилось. Господарював би собі дядько, все більш прихиляючись до колгоспу, базарював би собі, дбаючи про свою драбиночку… Один лише щабельочок лишився з неї. Крихітна сиротина, травмована на все життя жахом кривавої ночі… Треба подбати про влаштування малого.
— Шкода його, — зітхнув Максименко, — з очей мені не сходить… Він і кінь його смиренний так і стоять перед очима… Чого ж бо так? Як знаєш людину, то серце німим плачем заходиться при такій звістці… Воно й при абстрактному, так би мовити, прізвищі скорботно… Адже це не стає наших кращих людей, котрих вороги наші карають лиш за те, що вони цураються їхнього чорного світу… У вас, капітане, коли-небудь ридала душа?
— Нам треба не ридати, а діяти, — сухо мовив Марчук. — Відбуваю на дві доби… Думаю, вправлюсь. «Десяткою» на мою відсутність буде займатися мій заступник, — не забув нагадати про свою групу Марчук. Останнім часом він принагідно згадував про свою роботу з «десяткою», щоб підкреслити явну перевантаженість і заклопотаність справами.
— Телефонуй звідти, коли натрапиш на щось надзвичайне. Хлопчика Батюкового привези, влаштуємо в дитбудинок. Бідолашний п'ятий щабельочок, — натомлено потер Максименко очі.
— А у вас, товаришу майор, нерви підупали, — зауважив Марчук. — Добре відпочити пора… Нам емоціями жити не рекомендується. Так, чого доброго, скоро сльози будем проливать над донесеннями з району…
— Нічого ти не розумієш, капітане, — Максименку на мить стало незручно. — Ми ж не манекени в мундирах, а живі люди… — помовчав, думаючи щось своє. — Їдь, капітане, і з'ясовуй все до дрібниць… Повернувшись, одразу ж доповіси.
— Товаришу майор! — з'явився на порозі черговий. — Прибув капітан Сокрута…
— Запрошуй! — підвівся з-за столу Максименко.
За мить до кабінету зайшов ставний, атлетичної статури капітан. Виструнчився і чітко доповів:
— Товаришу майор! Згідно з вашим викликом прибув у ваше розпорядження.
Максименко пішов йому назустріч, обійняв прибулого. Марчук скоса зиркав на цю зустріч. Здогадався, що це, певне, і є той «суперрозвідник», якого так чекав Максименко. Прикипів до нього ревнивим поглядом. «Нічого собі. Міцний, одразу почувається воля і сила. Красень… Очі, як у писаної кралі, палахкотять синявою… Йому б на сцену, а не в міліцію…» — подумав Марчук. Козирнувши, він вийшов.
— Чого ж не попередив? — з докором глянув на прибулого Максименко. — Я б тебе зустрів, як годиться… А ти анітрохи не змінився, час над тобою не владен, Тарасе… Радий, дуже радий, що ти одгукнувся на моє запрошення…