Страница 23 из 36
— Ти мій, легіню, — заманливим шепотом сказала Гелена, — хоч одну нічку, а мій…
Тарас підхопився, силоміць вивільнився з її обіймів.
— Отямся, Гелено! — суворо сказав він. — Що це ти собі здумала?
— Хіба я хоч трохи не подобаюсь тобі? — млосно притиснулась знову до нього. — Хіба ж я не гарна?
— Та одчепися врешті! — відштовхнув її Тарас. — Я зневажаю жінок, котрі приходять отак… самі… На це здатні лише розбещені створіння, котрі бісяться з жиру.
— Так, я прийшла сама… Прийшла, бо люблю тебе, Симоне… Прийшла і принижено прошу тебе: подаруй хоч одну щасливу мить моїй занепащеній долі… Бо отруїв мені життя отой бандюга і п'яндилига… Пожалій хоч ти, мій легіню… Може, я тебе одного все життя і чекала, щоб за всі звідані гіркоти хоч трохи пригубити справжньої любові…
— Дурниці верзеш! — сердито урвав Тарас пристрасне її освідчення. — Бісова жінка, втратила всякий сором…
— Еге ж, втратила! — з викликом сказала вона. — Дивися ж…
Одним рухом вона зняла з себе нічну сорочку. Крізь щілини фіранок у кімнату лилося місячне сяйво. Освітлена ним, вона стояла, струнка і граційна, мов з білого мармуру.
— Зовсім сказилась! — заплющив Тарас очі. — Іди геть, повіє!
— Ех, ти! — зовсім не образилась вона на брутальне слово. — Гордуєш, гребуєш мною… А хіба ж я не гідна бодай найменшої твоєї ласки? Тіло моє чисте і непорочне, хоч і спить зі мною той проклятущий павук, той кровопивця… Молитвами очищаюсь од його брудних лапищ… Грудей моїх не торкались вуста дитяти… Діти народжуються з любові… Коли б я мала од тебе синочка, назвала б Симоном… Донечку б назвала Ксенею в пам'ять про одну дівчину…
Вона заплакала од гіркоти, що виповнила всю її душу, бо несила була їй відчувати глуху байдужість чоловіка, до якого прийшла зі своєю несподіваною любов'ю. Поволі одягла сорочку, вмостилася на краєчку ліжка і схлипувала, мов дитина. Тарасу стало жаль її.
— Заспокойся, — м'яко поклав руку на її тремтливе плече. — Зрозумій мене… У мене є дружина і маленький синок, — несподівано зізнався він. — Не можу я їм зрадити… Буду себе зневажати інакше…
— Ну, от бачиш, — сумовито озвалась Гелена, трохи заспокоївшись, — я ж казала, що ти зовсім не такий, як усі вони… Не їхнього ти поля ягода… Чесність і порядність твоя видає тебе… Бійся їх, Симоне… Знищать вони тебе…
«Ще чого не вистачало! — спантеличено подумав він. — Щоб мене отак просто розкусила ця несамовита жіночка… Що ж ти тоді за розвідник? Десь з тебе нікудишній актор, якщо в душу тобі зазирнула навіть вона…»
— Облиш, Гелено, свої вигадки! — невдоволено мовив він. — Дурна підозра Митрофана, навіяна твоєму чоловіку, передалася і тобі…
— Ні, ні, — стояла вона на своєму, — ти аж світишся чистотою, людською порядністю…
— А хіба ті, що борються за майбутнє України, мають бути пройдисвітами?
— Усі вони покидьки, Симоне, — переконано сказала Гелена. — Якби всі були такими, як ти, я була б душею і серцем за вашу справу… Хоч ідеї ваші мені ні до чого… Я жінка… Хоч і жінки бувають борцями… Героїнями справжніми… Знала я одну… Вразила вона мене на все життя…
І Гелена розповіла Тарасу те, що потрясло його до глибини душі і змусило інакшими очима глянути на жінку, котра несподівано повідала йому правду про загибель партизанської подруги, з якою пройшов колись сто смертей…
— В час війни, — розповідала Гелена, — я працювала в німецькому госпіталі. Тетеря змусив. Сказав, що німці — наші союзники і ми маємо їм допомагати у всьому, бо знищать вони нашого ворога… Працювала я медсестрою, де переливали кров пораненим солдатам і офіцерам… Боже, стільки тії живої крові я влила в жили німецьких вояків! Ампули багряні, іржаві, пурпурові мерехтіли в моїх очах і вві сні… Серед тих ампул, казали, були і з дитячою кров'ю. Німці робили з малолітніх, нетямущих діточок донорів у спеціальних дитячих концтаборах… Казали, що дитяча кров найбільш цілюща… Я тоді мало задумувалась про страшний зміст цієї справи. Це тепер я розумію, який то був жах, хоч і не маю своїх дітей… Працювала я часто і по дві зміни… Уночі також привозили поранених. А то якось серед ночі вриваються до госпіталю гестапівці, здіймають страшний гвалт. Привезли з собою якусь дівчину. Вона була поранена в груди, обезкровлена… Здавалось, аж світилась вся.
Наказують німці вливати їй кров. «Ви її зобов'язані привести до пам'яті, воскресити, вона нам потрібна!» — наказав гестапівський офіцер. Чаклували ми над нею всеньку ніч. На світанні вона таки прийшла до пам'яті. Лежала вся перебинтована, як лялечка. Побачила мене, ворухнула рукою, просила нахилитись. «Ти наша?» — питає. Киваю їй. Очі у неї такі, як проліски… Так і палахкотять синявою. «Де я?» — питає. «У німецькому госпіталі», — кажу. Це її стурбувало. Одвернувшись до стіни, принишкла під простирадлом. Наступного дня питає мене: «Ти можеш дістати мені снотворного?» Я зрозуміла, для чого це їй потрібно. Щоб випити, значить, заснути і не прокинутись… «Немає у мене такої змоги», — кажу, бо шкода її страшенно, наче чимось рідна вона мені. «А якоїсь отрути?» «Ні, — кажу, — що це ти надумала, не для того ж ми тебе з того світу витягували…» Мене аж дрож пройняв, так вона на мене глянула… Надвечір це було. Дощ, пам'ятаю, хльостав ще з обіду, в палатах душно було, то поодчиняли вікна, щоб свіжістю війнуло. Вийшла я в коридор, коли це чую щось в палаті, де самотньо вона лежала, щось гуркнуло. Вскочила я до палати, дивлюсь, а вона лежить на підлозі. Встала, значить, та сил нестачило, упала, мов підкошена, біля ліжка. Нахилилась я над нею, а вона просить, щоб до вікна її підвела. Свіжим повітрям дихнути, мовляв…
Виконала я її прохання, до вікна підвела, стілець поставила, щоб сиділа собі тихесенько… Вийшла знову… За кілька хвилин чую — лемент на третьому поверсі здійнявся. Коридором біжить сам начальник госпіталя в супроводі кількох лікарів і гестапівця.
Я миттю збагнула, що трапилось щось надзвичайне… Забігла я до її палати, дивлюсь, а її ніде немає… Я до вікна, і світ потьмарився мені в очах…
Лежить розпластана, як біла птаха, на чорнім асфальті, де жовте листя навколо, мов квіти якісь, так несамовито горить… Досі пам'ятаю ті страшні кольори: чорне, біле, жовте… Глянула я і одсахнулась… Викинулась з вікна вона, значить… Тут і вбігають до палати всі, що за начальником коридором летіли, мов навіжені… Гестапівець лютий, як звір. «Хто, — кричить, — дозволив залишити її без нагляду? Головою, — кричить, — відповісте!» Вона їм потрібна була для допиту, щось хотіли вони з неї витягти… Досі не можу забути її… Така благенька на вигляд, у чому лиш душа тримається, а скільки мужності виявилось у ній! Ксенею її звали… Ксеня Костецька…
— Як кажеш? — схопив Тарас Гелену за руку. Йому здалось, що і серце обірвалось, коли почув ім'я, котре вимовила Гелена.
— Ксеня Костецька, — розгублено повторила Гелена, не зрозумівши його збентеження.
— Дійсно героїня, — подавив у собі хвилювання Тарас. — Таких би нам в боївки… А то поміж наших лицарів забагато таких, що лише штани носять, а так, гірше якоїсь баби…
Душа його затужила. «Ось, виявляється, який кінець твій, Ксеню, твоя смертна хвилина! Ось як ти розпорядилась своїм життям, щоб не датись в руки ворогу, щоб не знати їхніх катівських тортур. Яку мужність духу треба мати, щоб зважитись на таке!» Тарасу захотілось лишитись у самотині, щоб пережити щойно почуту розповідь. Він вдячний був Гелені за те, що повідала йому страшну правду про загибель Ксені, але волів, аби вона скоріше лишила його одного.
— Поховали? — запитав наче між іншим.
— Мабуть що… Поклали її на брезентину, загорнули, кинули на грузовик і повезли кудись… Гестапівець згодом ще кілька днів тинявся в госпіталі, винних розшукував…
— Така жінка дійсно десятка наших лайдаків варта, — озвався Тарас, невтішно думаючи, що врешті і перегорнулась остання сторінка біографії мужньої розвідниці…
— Я багато думала опісля, чи змогла б я так само, якби спіткала мене яка лиха година, — сумовито мовила Гелена. — Ні, не змогла б! Хоч і в мене на дещо мужності вистачить… У мене, Симоне… — вона замовкла, розмірковуючи, чи варто казати йому про таке, і таки наважилась, — у мне пістолет прихований… З єдиним патроном… Знаєш, для кого?