Страница 47 из 50
Десь через рік Олег запросив мене на презентацію фотоальбому про Борислав. На зустрічі були поляки, нащадки мешканців Борислава, дехто навіть мешкав тут у дитинстві, старші люди. Вони хотіли щось зробити для міста. Але в поглядах їхніх читалась настороженість, навіть страх. Вони зіщулились на своїх сидіннях в бібліотеці й не посміхнулись жодного разу, поки тривали виступи. Я подумала, що якби все повернулось назад, і тут знову була б Польща, вони помстились би за всі кривди. Бо це ще було покоління тих, хто нічого не забув і не дозволяє собі забути. І в нього була своя правда. А у нас — своя. У них відібрали колоніальне майно і рідні могили, а нам нищили душу й стирали пам’ять. Усіх, хто не запхався у нірку, вбили, залишили тільки безпорадних і здатних коритися кожній владі. Ці люди не знали, що нащадки енкаведистів і партійних босів майже всі стали марґіналами і розчинились в оцті прагматичної реальності, яка набуває дедалі більш ірраціональних форм після закритих комуністичних заводів, шахрайської приватизації і втечі в Італію, де можна ні за що не відповідати, навіть за власних дітей.
Залізні стовпи
Найкраще я залишила на сам кінець. Залізні телеграфні стовпи 1911 року. Я вже бачила один, і мені хотілось побачити його ще раз. Він був як символ опору руйнуванню Борислава. Він височів на пагорбі, не зазнавши змін, хоча й не функціонував уже як телеграфний стовп.
Після Мразниці я повернулась до центру, помилувалася зграйкою веселих циганчат, серед яких була дівчинка в білій пишній сукенці, може, в неї сьогодні був день народження, потім на хвильку зайшла в темний парк, де стояли качалки нафти. Там начебто збирались створити музей під відкритим небом, а далі подалась знайомою дорогою повз медичне училище. Там усе було як і тридцять років тому. Така сама вулиця, пустельна й тривожна, бо збоку був парк. Наші відмінниці після восьмого класу вступали або у педучилище, або медичне, а хлопці — в механічний чи нафтовий технікум у Дрогобичі. Моя сестра Оксана пішла в медучилище за покликом душі і з неї вийшла найкраща медсестра у світі. Ми з Марійкою її мізинця не варті. Її серце відкрите для всіх людей і тварин, хоча не всі люди того заслуговують. Сестра мешкала у маминого брата Івана, поки вчилася, а родичі, якщо бути толерантними, краще без них. Марійка, поки вчилася в інституті, мешкала у маминої сестри в Дрогобичі, і я вже знала, закінчуючи школу, що це найгірший варіант з усіх існуючих. Краще триматись від родичів подалі. Я це до того, що в галицьких містах виховують дітей дуже авторитарно, ставляться як до недорозвинутих істот без права голосу. Влаштовують їхні шлюби, шукають роботу, засипають матеріальними благами, намагаються втримати на мотузку до кінця життя почуттям того, що діти у вічному боргу перед батьками. І якщо хтось вибивається з цього прокрустового ложа галицького виховання, то закінчує погано. Не тому, що не послухав батьківської поради, а тому що його не навчили бути самостійним. Бо слухняних можна лякати і шантажувати.
Усе це промайнуло в моїй голові, поки я йшла повз місцеву школу на горі, яка ще була на канікулах. А далі куди?
Цікаве питання. Як пояснити бориславцям, що мені потрібен залізний стовп, щоб вони не відсахнулися від мене? Не те, що б я цього боялась, але у мене енергії зосталось на денці. Я вже сім годин тинялась по спеці, і то по нерівному рельєфу, а сонце хилилось до заходу. Правда, я збиралась ночувати на Коваліва, в подруги дитинства Люби, яка свого часу відпрацювала на алмазному заводі набагато довше ніж я. Ніяк не можу зрозуміти, чому вона повернулась до Борислава, маючи всі шанси отримати таку саму посаду у Львові. Її пояснення, що вона не любить великого міста, недостатнє. Вона чудово знає, що Борислав стоїть на пороховій бочці із законсервованими свердловинами по всьому місті, з порожнинами під землею, що при певному збігу несприятливих обставин тут може статися катастрофа світового масштабу. Тому я часом називаю її мазохісткою, бо можна зрозуміти людей, які тут народились, які відчувають прекрасну й трагічну історію Галицької Каліфорнії як щось рідне. Швидше всього, Люба ділить світ на Борислав і великі міста, де багато машин і руху, і один із цих Бориславів близько до Урожа, в якому живе старенька мама.
Я почала питати, де алмазний завод, і дійшла до місця, яке взимку хотіла роздивитися, — руїни газолінового заводу 20-30-х років. Сам процес мені був невідомий, очевидно, в таких спорудах очищували нафту. Там усе заросло бур’янами й хащами, й, зазирнувши в приміщення без віконних рам і дверей, я відступила, щоб не провалитись в якусь діру. А далі побачила дуже гарний триповерховий житловий будинок, що стояв серед дерев, і сонце до нього не потрапляло взагалі. Певно, там колись мешкали працівники нафтовидобувних компаній. Подвір’я і все довкола виглядало нереальним і позачасовим, бо тут усюди стояли лише приватні будинки, а дорога вела в поле, плавно спускаючись вниз. І ще оте жовте світло надвечір’я, яке перетворює звичайні предмети у сонні видіння. На перехресті стояв телеграфний стовп, ледь вкритий плівкою іржі. Він був виготовлений при допомозі клепання, а не зварювання, і нагадував артефакт досконалими лініями, внизу була суцільна будка без віконця, на якій висів замок. Там тримали інструменти. Поки я ходила довкола, до мене причепився якийсь п’яний дядько. Мені вже розповіли, де шукати другий стовп, і я дуже не хотіла, аби п’яний пішов за мною. Йому хотілось поспілкуватися, мені було шкода його, але я ненавиджу п’яні варнякання. Я йому пояснила разів п’ять, що сама знаю, куди йти, але за хвилю він знову рушав за мною. Тоді я повернулась до того великого будинку. Звідти саме вийшла старша пані. Я їй сказала як є, що не знаю, як мені відчепитись від п’яного хлопа.
— Та то Іван, нема чого його боятись!
— Я не боюсь, але мені ще йти через кладку і поля. Мені треба на Коваліва.
Жінка кивнула і пішла відволікати Івана від мене, а я швиденько подалася вниз, бо знала, що то ненадовго. Зайшла на чиєсь відкрите подвір’я, трохи почекала, а тоді вирушила до другого залізного стовпа. Він був менший і без будки, і нагадував всохле дерево на квітучій галявині. Звідти відкривався чудовий вид на Борислав, який відділяли від мене вузькі латки городів і ярки. Все було таке приємне для ока, таке рідне, що мені потепліло на душі і я почала спускатися, думаючи, що поки дійду до Коваліва, побачу ще багато чого цікавого. Я так люблю теплі передвечірні години в селі, коли йдеш стежкою між городами, сюркочуть коники, пахне сіном, і ноги гудуть від втоми, занурюючись в теплий пил. Біля однієї хати до огорожі підбігло цуценя кавказької вівчарки, хотіло побавитись. Я його гладила і трохи поговорила з господарем, приємним молодим чоловіком. Зразу було видно, що він не сторожа виховує, а друга, і що їм обом самотньо на подвір’ї, бо господиня запізнюється. Я перепитала дорогу й перейшла струмок по кладці, а далі довго йшла вузькою стежкою між верболозом. Все це було й тоді, коли палало і бухкало нафтове серце Борислава. Я читала, що влітку ріпники спали просто неба, щоб не платити за нічліг у брудному бараці. А над ними гули телеграфні проводи, передаючи відомості на біржі світу. Так писала Клаудія Ердґайм, і так писав ще раніше Франко.
Найстрашніше місце в Бориславі — біля перехрестя, неподалік від 7-мої школи. Я знову пішла туди, просто зазирнути на мить. На подвір’ї хрущовки метрів за три від будинку із землі стирчить сім рурок з дашком — колишні нафтові свердловини. Бог знає, що там діється внизу і чи ці рурки здатні впоратися з нафтовим духом. Мешканці будинку напевно посміялися б, але мене ніхто не переконає, що це дуже небезпечно. Трохи далі через дорогу поставили фігуру святої Варвари, покровительки нафтовиків, хоча скільки тепер отих нафтовиків у Бориславі…
Вже майже навпроти школи хтось мене гукнув. Я йшла на автопілоті, і спершу не дотямила, що то до мене. В машині сидів пан Зенон, і ось так моя мандрівка Бориславом із потаємної стала явною. Коли він дізнався про мій маршрут, то за голову схопився. Але пан Зенон здатен зрозуміти творчі витребеньки, і дуже втішився, що я думаю про Борислав як тему. Правду кажучи, дещо в мене вже є у планах, але того літнього дня я більше думала про спасіння власної душі від привидів минулого. Принаймні, мені бодай трохи це вдалося.