Страница 3 из 50
До речі, верби не ростуть в горах, отже, походження назви можна вивести з латинського «verb», слово. Очевидно, мудрість спливала потоком з гори, і там, де джерело, мусив бути язичницький храм. Про дохристиянські, неписьменні часи у нас ніхто нічого не знає і не бажає знати. Все, що залишилось від тих народів, це назви і краєвид, пристосований до їхніх потреб. Краєвид ще й формує нашу свідомість. Гірські бойки — це одне, а підгірські — зовсім інше. У кожного власна шкала цінностей. Мій тато був з гірських, а мама — з підгірських. Важко було знайти більш різних людей.
Десь зо три роки тому я приїхала до Урожа, в хату, де вже ніхто не живе, тільки навідуємось час від часу. Була десь середина липня. Город не потребував швидкої допомоги, і коли я їхала автобусом свої 100 км зі Львова, то мене осяяло: «Я мушу знайти початок Вербового потоку». Наступного дня я прихопила з собою фотоапарат, трохи їжі, щоб не охлянути з голоду, а воду можна пити й із Вербового потоку, ніц мені не буде. Ліс вирубали, чималий шмат буків і ялиць. У нас так вирубують всередині, щоб не було видно з дороги, через те в ріці і в криницях дедалі менше води. Натомість поля і луки дичавіють, заростають терном і бур’янами.
Я ледве знайшла потік. Іноді мені здається, що відбувається якесь викривлення простору внаслідок негативної енергетики. Я зійшла вниз і подалася руслом догори. Поки стіни каньйону були високі, йшлося легко, власне, тут з простором було все гаразд, як і тридцять років тому. Він був надійний. Я відчула полегшення, наче повернулась додому і знайшла ключ під порогом.
І так я йшла вгору, перестрибуючи через каміння. Навіть найменший камінь я не могла б підняти. Я йшла й уявляла, як то було дві тисячі років тому, чи навіть три. Деякі камені виглядали як блоки прямокутної форми. Мені здавалось, що я проходжу поміж руїн, спричинених землетрусом. Можливо, й справді тут був землетрус і перемішав усе, присипав землею сліди кладки. Я розмовляла з камінням, просила його щось сказати мені. Власне, там ледь і пробивалося кволе джерело, далі вгорі не було нічого. Тут я вже була. Але схил був пологий, там не могло нічого стояти. Десь пару метрів вище я помітила між торішнім листям вологу стрічку, а далі почалися хащі, і в тих хащах продовжувався струмок. Подекуди мені доводилося повзти навкарачки під поваленими деревами, виходити зі струмка і йти понад краєм. То була єдина ниточка, яка дозволяла мені повернутися ще сьогодні. Проміжки між деревами заросли ожиною, я була геть обдерта. Потім підвела голову й побачила щось схоже на галявину, на яку світило сонце.
Підійшла і зрозуміла: тільки тут міг починатись Вербовий потік, з цієї чаші, що була спершу озером, потім болітцем, а зараз вся поросла м’ятою з вузькими листочками, такої не буває в долині. А ось і джерельце. Невелике, але здорове й сильне. Озеро на горі, хай його немає вже, але для мене це було найсильніше враження в житті, бо це озеро належало моєму світу. Це неможливо передати словами — повне ототожнення свідомості з краєвидом. Я знаю, що прийду ще туди, чи прилечу. Такі місця називають місцями сили. Але тільки для тих, хто має коріння в цій землі.
Варто було пройти трохи вбік, і я знову побачила каміння, кам’яні блоки. Наче всередині гори якийсь велетень повів плечем — і стіна розвалилась. Та й каменоломню це не нагадувало. Який сенс брати з кілометрової гори каміння, коли в руслі річки його на будь-який смак. За полем на схилі гори, паралельно до Вербового потоку — село Лопушна. Мабуть, там найдовше зберігалась пам’ять про святилище. Дивне таке село. Там нема сільради, нема школи, лише церква. Коли у ній дзвонять, то чути в лісі. Між тим селом і горою існує якийсь містичний зв’язок.
Я повернулась полем, йшла попід ліс, в торбині тримала жмуток м’яти. Того року я збирала м’яту, куди б не поїхала, по дві-три стеблини, сушила на чай. Кожна галузка — то була якась подорож: Скелівка, Добромиль, Уріж, Остропіль…
Коли я повернулась до тихої хати, нагрітої сонцем, то через півгодини почалась найстрашніша гроза, яку я бачила за своє життя. Три години із страшенним гуркотом лились потоки води, електрика зникла аж до ранку. Перун сердився, лютував, погрожував усе спалити. Деколи мені здавалось, що блискавка розколе хату, як горіх. І все це почалось раптово, без жодних прелюдій. Якби я на той час була ще у лісі, чи навіть у дорозі…
До витоків Бистриці
Ця річка була мені сестрою. Я втікала з хати, щоб виплакатись, розвіяти сум, поділитись отим найсокровеннішим: «Коли я виросту, я буду вільна». Я сама обиратиму свій шлях. Думаю, що без Бистриці я б не стала такою, якою є. Вириваючись з гір, річка наче розгублюється від простору, що відкривається перед нею. Вона щороку міняє русло, тобто перекочується у величезному ложі, яке під час повені може заповнити водою цілком. Але вона завжди тектиме на південь. Нещасні річки, з яких поробили стічні канави, вони гниють і деградують. На початку мають трохи волі, бо ще малі, а потім їх заганяють у рови, де немає джерел та струмків, що оздоровлюють воду. Але жодна гірська річка ніколи не стане стічною канавою. Мене теж не заженеш у якесь русло, викопане суспільством чи владою, навіть родиною. Надто багато часу я провела разом з Бистрицею, і вона дала мені найголовніший урок в житті — незалежності.
В дитинстві я навіть не думала, що витік Бистриці так близько. Десь 15 кілометрів, а може, й менше, від Урожа. У нас розповідали, що повінь приносила скрині, цілі хати. Для мене то було наче з іншого світу. Тепер я знаю, що то могло бути з Підбужа, або Залоктя, бо там річка тече повз хати, в тісній ущелині. То вже гори, а Уріж лиш тулиться до гір. Сторожує прохід між горами. Заснували його кельти, оборали двома волами-близнюками межі поселення і запечатали прохід між Мабурою і Ласками руною URUZ, що символізує силу. Силу бика. І водночас це руна Зцілення, що йде від землі. Сторожували лицарі, що прийшли з теперішньої Угорщини, соляний шлях і заодно й військовий. Про те, як я пройшла колись ним, розповім згодом.
Отже, спочатку Підмонастирок, далі Підбуж, тоді дорога розгалужується. Справа — Сторонна, зліва — Опака, а прямо — Залокоть. За Залоктем зліва буде Бистриця, а прямо — Смільна. Бистриця починається в Бистриці. Колись це були Пруси, мешкали там німецькі колоністи. Радянській владі не сподобалася назва, і село назвали Бистрицею. Коли я ще працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, то визбирувала там по крихті інформацію по селах. Дещо лишилось у пам’яті, не надто багато, щоб викликати велику цікавість до історії краю, точніше, я ще не була готова до своїх мандрів. Я воліла створювати світи сама, а сотворене до мене вважала пласким, там не можна було сховатись. Я ще не мала тоді власного дому, тільки маленьку дитину. Так, то було десь восени 1993 року. До мене в Уріж приїхав приятель, з яким ми вже відбули похід по Золочівщині, і я хотіла показати йому рідні місця. То не була сентиментальна подорож, може, ледь-ледь. Ми не мали якоїсь конкретної мети, окрім як іти й куди-небудь прийти і повернутись, коли вже стемніє. О 6-й ранку ми вирушили з хати в Урожі й пішли дорогою до Підмонастирика, маленького села між Мабурою і Ласками, звідки були родом дід Панько з «Доброго заробку» Івана Франка і професор Омелян Пріцак. Ми йшли вздовж річки, потім через міст, й опинились у Підбужі, колишньому повітовому містечку, дійшли до великої мурованої церкви і лікарні, де я колись з’явилась на світ. Повернули дорогою на Опаку, що вільно розляглася в улоговині між горами. Чомусь це село вважається холодним і там найперше випадає сніг. Не знаю яким чином, але пів на одинадцяту ранку ми вже опинились на горі — внизу була Східниця. Я не повірила, бо до Східниці треба з Урожа їхати спершу до Борислава 20 км, а потім десь 10 до Східниці. Ми трохи помилувались урбанізованим пейзажем, де ще збереглись рештки нафтових вишок, і пішли через Старий та Новий Кропивники назад. Я навіть не зазирала в карту — ми робили петлю, яка мала нас привести назад до Урожа. Села ці невеличкі, через Старий Кропивник текла річка Стрий, а на горбку стояла гарна дерев’яна церковця, вже споганена бляхою і олійною фарбою, але тоді був не той розмах, що нині. Принаймні, не було штучних квітів. Під церквою стояв хрест з розп’яттям — справжнім шедевром бойківського різьбярства, до якого так пасувала народна молитва про те, як Господь оре нивку, а Мати Божа йому носить їсти, а ввечері лягає з ним спати. Те, що на небесах, проектується на землю. Я все озиралася й озиралася на той потрісканий почорнілий хрест, і Ісус дивився не на ріку з бурою водою, не на гори, а вниз на дорогу, що обвивала стрічкою пагорби, наче зашморг. Ні машин, ні автобусів ми не бачили. Лише зграйки гусей і схилені постаті на городах, що згрібали бульбиння й підбирали щось із землі: то крихітний бурячок, то стручок квасолі. На небі було те внутрішнє осіннє сонце, що неяскраво просвічує крізь тонкий шар хмар і примушує світитись листя й траву.