Страница 9 из 30
Від того стало диким серце Шамхат, і вона не змогла більше цього приховувати. Вона підвелась й мовила до чоловіка, який хотів надто багато:
— Пане! Бери моє тіло, але не чіпай моєї душі, бо стільки навіть ти не зможеш заплатити. А якщо гребуєш моєю вже не юною плоттю, то відпусти. Моє серце тужить за всім світом. Я не та, за кого ти мене приймаєш. Я вже сама не знаю, хто я.
— Дівчино, — відповів їй великий пан з Ніппура, — я не покупець душ. Я прийшов до тебе за допомогою. Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися у світ людей, як допомогла повернутись Енкіду.
Відказала Шамхат:
— Барабанні палички[55] згубили Енкіду. Любов до людей згубила Енкіду. Сидить він тепер у пилюці[56] і плаче.
— Хочеш сказати, що це до нічого доброго не приводить? Але ж я не для себе прошу, для Ніппура. Я йому потрібен більше, ніж він мені. Жоден муж не здатен зробити стільки, скільки жінка. Я почув, що ти носиш жалобу по тому, хто не був навіть твоїм чоловіком…
— Він був моїм братом. Ні, не по крові, а братом моєї душі. І я не винна в тому, що його згубили барабанні палички з дерева хулуппу[57]. Нам було добре удвох не в степу, а серед пастухів, що пригощали нас пивом і хлібом. Доки по нас не послали з Урука. Йди, пане, до пастухів. Вони — щасливі. Думузі[58] теж був щасливим, доки не став царем. Влада спотворила його істинну суть. Боги карають за це.
— Не втямлю, що ти кажеш, Шамхат, — зітхнув чоловік. — Ти вважаєш, що пастухом краще бути, ніж царем? Але ж цар — він і є пастирем свого народу. Хто поганий пастух для овець, той буде поганим пастухом і для людей.
— І я не втямлю, що ти від мене хочеш. Якби мені наказали знову йти в пустелю і привести звідти якогось Енкіду, прикривши його наготу своїм покривалом, то я зробила б це. Однак той інший Енкіду не став би моїм братом. Твоє прохання — все одно що наказ. За мною послали писаря з Ради старійшин, невже я могла б їх не послухати? Я, блудниця Урука, навіть не жриця Гашанни, навіть не храмова блудниця, намастила своє тіло пахучою олією, вбралась в одежу із льону, прикрасила себе золотом і сріблом, щоб зробити свою жіночу роботу. Але боги не благословили мене робити з тебе людину. Та й хіба ти не людина?
— Суть не в богах, Шамхат, а в твоєму серці. Його не присилуєш, — знову зітхнув пан із Ніппура. — До речі, про пустелю. Для мене світ людей — то пустеля. Я блукаю серед них, як Енкіду серед левів та онагрів. Я охороняю їх від мисливців, засипаю ловчі ями, їм і п’ю разом з ними. Але мені мало цього. Я хочу стати людиною, розумієш?
— Молися богам, щоб послали тобі мудре рішення, — мовила Шамхат. — Я нічим тобі не допоможу. Відпусти мене додому. Завтра я поставлю біля своїх воріт очеретяний сніп, бо мушу заробляти собі на життя. Мені не слід слухати слів, які ображають богів.
— А, може, я сам бог, Шамхат? — шепнув чоловік.
Їй від обурення аж перехопило подих. Та все одно вийти вона не могла, тому якомога спокійніше відказала:
— Чому ж я нічого не відчуваю? Серце не завмирає, руки не тремтять, ноги не холонуть, і я можу дивитись тобі в очі. Це свідчить, що ти, твій батько, твій дід зліплені з глини над прірвою.
— Богами не народжуються, людьми не народжуються. Ними стають внаслідок прозріння, упіймавши спис від самого Ана. Усе що я хочу від тебе, це допомогти мені прозріти так, як прозріла ти, Шамхат. Щоб стати нарешті людиною.
— Ти даремно приїхав! — вигукнула Шамхат. — Побалакай краще з жерцями, чиї помисли і тіло чисті, як підземні води Абзу.
— Я ходив до них. Я питав їх, як можна стати людиною і покинути пустелю. Усі казали одне: спитай богів. Але звідки боги можуть знати, що таке бути людиною? Скажи мені! От я почув усю цю історію про Енкіду й подумав собі ось що. Енкіду вирушив до царства Нерґаля — ти залишилась. Герой Більґамес пішов шукати вічного життя — ти залишилась. Отже, ти знаєш щось таке, що об’єднує життя і смерть. Бо ти нитка, що сполучає тих двох, жоден з яких не є повністю людиною. В жилах Більґамеса тече кров богів, а Енкіду — напівзвір-напівлюдина. Іграшка богів, дарунок богів, помста богів…
— Я нічого не знаю, і не хочу знати, — похитала головою жінка. — Я залишилась, бо не була потрібна ні Енкіду, ні Більґамесу. Я — наче самотня очеретина, зламана вітром, її не вплетеш навіть у циновку. Моє життя теж не має сенсу, однак я продовжую жити.
— Якби ти наклала на себе руки, я б тебе зрозумів. Якби ти не сиділа в пилюці, тужачи за Енкіду, я б тебе зрозумів. Але ти вмієш жити життям без сенсу, як уміє жити лише справжня людина, а не лялька з глини, чиє призначення годувати інших людей і богів.
— Я не бачу різниці між людьми. Усі вони служать богам, а більшість — іншим людям. Ти такий великий пан, що, напевно, не служиш нікому, крім богів. То я призначена служити кожному, хто заплатить за моє тіло, а коли постарію, либонь, навчатиму інших дівчат свого ремесла. Я лишаюся з тими, кому, можливо, потрібна.
— І ти задоволена з себе, Шамхат?
— Мушу.
Настала тиша. А потім чоловік знову обізвався:
— Я хотів би бути на твоєму місці, Шамхат. Це — мені до вподоби. Але я сподівався, що ти допоможеш мені стати людиною, тобто розпізнати власну сутність. Спершу я вийшов за мури Ніппура, і увійшов у мури Урука, тихо й мирно. Я ще не знав, навіщо це роблю. Я оглядав місто, стрічався з великими людьми Урука, залагоджував якісь справи, і так три дні відтягував зустріч з тобою. Я пізнав храмових блудниць, щоб наситити тіло й не бачити у тобі лише жінку. Але сьогодні серед ночі я прокинувся і відчув, як з неба Ану простягає мені лазуритові нитки. Їх було так багато, вони дзвеніли, як струни арфи, але я не міг до них дотягнутись. Тіло моє ствердло як камінь і стиснуло душу. Я почував одночасно велику муку і велику радість. Якби розколоти мене в цю мить, звідти вирвався б стовп полум’я і спалив Небо-Землю. Якби ти знала про це, Шамхат, ти розкрила б переді мною не лише груди й лоно, як розкрила їх Енкіду, а й серце!
— Звідки ти знаєш, що я не відкрила Енкіду ще чогось?
— Знаю, бо ти ставилася до нього, як до сина.
— Звідки ти знаєш, що я не ставилася до нього ще якось інакше?
— Знаю, бо він вважав тебе матір’ю. А матері не відкривають серця дітям. Вони переносять їх після народження до нього, як перед тим виношували у лоні..
Знову настала тиша, тільки вже не така глуха, як раніше. Шамхат чула, як потріскують факели і знадвору долинає не то крик, не то схлип сови. Вона повернулася до реальності і душу знову охопив страх перед порожнечею. Ніби на її очах, хоча вона цього не бачила, Енкіду провалюється в підземний світ. Не так, як усі люди. Він сходить туди живим, не подумавши, чи варто це робити: заради барабанних паличок, не послухавши пересторог Більґамеса. І враз її осяяло світло істини: Більґамес покинув Урук не задля пошуків вічного життя, бо життя сповнене мук і горя. Його мучило почуття провини, усвідомлення незворотності втрати, таке нестерпне, що він аж перестав відчувати себе богом. Мусив щось сказати, бо втрата найближчої людини не є причиною покидати Урук.
— Ти не маєш що сказати, Шамхат?
— Я сказала, що продаю лише своє тіло.
— Навіть, якби я був богом?
— Я не знаю, чи боги потребують, аби ми їм відкривали своє серце. Їм і так, напевно, все відомо. Я не посвячена в таїнства богів.
— Тоді я тобі скажу, Шамхат. Той, хто мало знає, той помиляється більше. А помилки порушують священні ме.
Обличчя стало суворим і закам’янілим, і Шамхат охопив справдешній жах. Тут би їй впасти ниць й заридати від страху й каяття, але погляд пана з Ніппура прикував її до місця, наповнив тіло крижаним холодом нічної пустелі. Як же їй хотілось піти звідси, будь-якою ціною! Вона все ще сподівалась, що її відпустять. Усе лихо Шамхат полягало у тому, що вона проводила свої дні в самотності й бездіяльності, не маючи поряд нікого, з ким могла би поговорити. Вона забула, що без Енкіду й Більґамеса беззахисна перед світом: перед усією цією кривдою і жорстокістю існування, перед демонами хвороби, смерті, голоду й страху. Зрештою, і боги перед ними безсилі, усі, крім Ана, недосяжного і такого далекого, що він не може бачити не лише Шамхат, а й Енкіду і Більґамеса, і цього великого пана з Ніппура, і йому немає до них діла, бо помисли його відрізняються від людських і божих помислів, як вогонь відрізняється від попелу. Вогонь породжує попіл, але попіл ніколи не породить вогню. І поміж блудниць Шамхат була чужою, відколи її тінь злилася з тінню Енкіду. Брат її пішов, а тінь його залишилася.
55
Намагаючись дістати барабанні палички, які Більґамес впустив у підземний світ, Енкіду пішов туди, і смертельно захворів. Палички Більґамес впустив, почувши крик дівчинки, яка чогось злякалась.
56
Світ мертвих був непривабливим. Його мешканці сиділи в пилюці й чекали на жертви живих.
57
Різновид тополі. З цього дерева на прохання Інанни Більґамес зробив для неї ложе, а для себе барабан і палички.
58
Йдеться про пастуха Думузі, якого покохала Інанна й зробила царем. Щоб визволити Інанну з царства Нерґаля, слід було знайти їй заміну. Думузі замінив Інанну, але не з власної волі, а тому, що не надто журився, коли Інанна перебувала в Країні без вороття.